Українські землі під влалою російської імперії - кінець XVIII - XIX століття

 

Протягом майже 15 років  — з 1811 по 1826 — відмовлялися виконувати феодально-кріпосницькі повинності й  не корилися навіть військовій силі жителі с. Підвисоке Уманського повіту. У 1819 р. сталося заворушення серед  військових поселенців Чугуєва, що на Харківщині. Повсталі відмовилися виконувати непосильні казенні роботи, їх підтримали сусідні села. На поч. квітня 1826 р. спалахнуло селянське заворушення на Уманщині. Його очолив рядовий Дніпровського  піхотного полку Олексій Семенов. Він оголосив себе майором, якому  нібито наказано арештувати всіх поміщиків  Київської губернії і відправити їх до Петербурга. Рух охопив ряд  сіл Уманського повіту. Селяни проголосили  себе вільними, почали арештовувати поміщиків  і захоплювати їхнє майно. Царський уряд жорстоко розправився з повсталими, проте селянські виступи не припинялися.

 

Особливо гострого характеру  набув селянський анти поміщицький  рух у першій третині XIX ст. на Поділлі, що захопив і деякі повіти Волині та Київщини. Рух очолив Устим Кармелюк, у якому широкі селянські маси вбачали свого захисника. Ненавистю  до гнобителів, невтомною боротьбою  проти них, безприкладною мужністю і силою волі, великою фізичною міццю Кармелюк здобув любов народу. Його ім'я ще за життя стало легендарним. Воно викликало жах у панів, надію  у кріпаків. Із своїми однодумцями-селянами, до яких приєднувалися солдати-втікачі, Кармелюк нападав на поміщицькі маєтки, захоплював майно і худобу і роздавав бідноті. Кілька разів Кармелюка  арештовували, били канчуками і засилали до Сибіру, але він тікав звідти і, повернувшись на батьківщину, продовжував  боротьбу проти гнобителів.

 

 

Антикріпосницький рух селян  під керівництвом Кармелюка тривав майже чверть століття. Мужній народний месник загинув у ніч з 9 на 10 жовтня 1835 р. Його підло вбив із засідки  шляхтич. Аж до 1840 р. судові інстанції  ухвалювали суворі вироки повстанцям.

 

Посилення феодально-кріпосницького гноблення в 40-х роках викликало  нову хвилю селянських виступів. Особливо широкого розмаху набрали вони в  Правобережній Україні у зв'язку з проведенням інвентарної реформи 1847—1848 pp., що в цілому було заходом, спрямованим на зміцнення феодально-кріпосницьких  відносин. Поміщики продовжували безкарно збільшувати панщину і зменшувати селянські наділи. Відповіддю на це були рішучі антикріпосницькі виступи  селян, які лише у Київській губернії охопили не менш як 100 сіл. У Волинській губернії в 1848—1849 pp. селянські заворушення  відбулися в 90 селах і 5 маєтках. Із 198 селянських виступів у 1848 р. в Подільській  і Волинській губерніях, 189 придушили  поліція й військові.

 

Кримська війна 1853—1856 pp., наочно показавши гнилість і безсилля кріпосницької Росії, зумовила значне погіршення становища народних мас  усієї імперії й, зокрема, України. Внаслідок цього протягом 50-х  років швидко зростало невдоволення українського селянства. Збільшувалася  кількість селянських виступів. Одним  з наймасовіших селянських рухів  того часу був виступ кріпаків 1855p., що охопив 16 губерній, як російських, так  і українських. Приводом до руху стало  те, що царський уряд опублікував маніфест від 25 січня 1855 р. про створення ополчення. У зв'язку з цим документом серед  поміщицьких селян України поширилися чутки, що нібито запис в ополчення (в " козаки") звільнить їх від  кріпосної залежності і зробить  власниками поміщицької землі та майна. Селяни, складаючи списки козаків, відмовлялися виконувати панщину і  розпорядження урядовців, створювали свої органи самоврядування.

 

Центром антикріпосницького руху стала Київщина, де жило майже 10 % кріпосних поміщицьких селян  й переважало велике поміщицьке землеволодіння. Почавшись у лютому 1855 р. у Васильківському  повіті, рух у "вільні козаки" в  березні — квітні охопив 8 з 12 повітів  Київської губернії (всього понад 500 сіл). Подекуди селяни вступали в сутички  з царськими військами. За неповними  даними, у ході сутичок було вбито 39 і поранено 63 учасники антикріпосницьких  виступів.

 

Важливим етапом селянського  руху в дореформений період був т. зв. похід у Таврію "за волею ". Він почався у квітні 1856 р., тобто  після закінчення Кримської війни. Серед селян поширилися чутки, нібито царський уряд закликає бажаючих переселитися на Кримський півострів, а переселенцям-кріпакам надасть значну допомогу, встановить високу платню, а головне — вони стануть вільними. Наймасовішим цей  рух був на Катеринославщині. У  Таврію "за волею" йшли селяни також  з інших губерній — Херсонської, Полтавської, Чернігівської. Щоб припинити  міграцію селян у Крим, царський уряд кинув значні військові та поліційні  сили. За офіційними даними, в Катеринославській  і Херсонській губерніях відбулося  шість кривавих сутичок, під час  яких було вбито п'ять і поранено 50 чоловік.

 

На першу пол. XIX ст. припадає ряд робітничих виступів, більшість  з яких зливається із селянським рухом. Найвідоміші заворушення цього  періоду — виступи робітників-кріпаків Писарівської суконної мануфактури  на Харківщині в 1817 p., робітників казенного  Луганського заводу в 1818 і 1820 рр., робітників-кріпаків

 

Машинської суконної мануфактури  графа Уварова на Чернігівщині в 1823 р. Значним розмахом і гостротою  відзначалося т. зв. холерне повстання  в червні 1830 р. у Севастополі. Протягом 1817—1835рр. рішуче боролися проти жорстокої  експлуатації та численних утисків  царської адміністрації приписні селяни і робітники Луганського ливарного  заводу. Усі ці виступи робітників, хоч і були стихійними, слабо організованими, мали певне позитивне значення. Вони разом із селянським рухом, що рік  у рік зростав, завдавали відчутних  ударів феодально-кріпосницькому ладові, розхитували його основи, прискорювали неминуче падіння кріпосного права.

9.2. Початки національного  відродження

 

 

Колонізаторська політика російського  царату не змогла вбити живу душу українського народу — його національну свідомість. Українство з жалем згадувало  колишню козацьку славу, автономію  Гетьманщини, нарікало на скасування російським самодержавством колишніх прав і  свобод. Деякі сміливці шукали шляхів виходу з цього підневільного  становища.

Передумови відродження

 

У результаті становлення  національної інтелігенції в Україні, як і в усій Східній Європі, починається  відродження національної свідомості. Поштовхом до цього став той факт, що із запровадженням кріпацтва, маса людей почала претендувати на дворянство зі страху бути записаними до простих  селян й потрапити таким чином  у кріпаки. Для вирішення даного питання російський уряд створив  спеціальний орган — Герольдію, яка розпочала перевірку підстав  претендентів на дворянство. У процесі  пошуку відповідних документів у  родинних архівах серед представників  провідної верстви українського суспільства на рубежі XVIII—XIX ст. з'являється  зацікавлення національною історією, етнографією та фольклором. Це сприяло усвідомленню спільності соціально-економічних, політичних і культурних інтересів усіх верств українського народу.

 

Чималу роль у національному  відродженні відіграло формування нової української літератури з  чіткими рисами національної своєрідності. Важливою подією стала публікація в 1798 р. "Енеїди" І.Котляревського, написаної  народною українською мовою. У цьому  творі поет з великим замилуванням змалював тогочасну Україну, її минувшину, відобразив життя українського народу, особливо простого селянства. Велике значення для пробудження національної свідомості мали художні твори Є.Гребінки, Г.Квітки-Основ'яненка, наукові праці професорів Київського та Харківського університетів М.Максимовича  та І.Срезневського. Неможливо переоцінити  в цьому контексті "Історію  Русів" — твір, що з'явився на межі XVIII—XIX ст. і протягом кількох десятиліть таємно поширювався в середовищі українського дворянства. Анонімний  автор цього трактату доводив, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремим, відмінним від росіян народом зі своїми традиціями, а  тому Україна має всі права  на відновлення самоврядування.

 

Загальне народне піднесення в країні викликали Велика французька революція та російсько-французька війна 1812 р. Ожили надії передової  частини українського суспільства  на реформи внутрішнього ладу країни.

 

Активними прихильниками  радикальної реформації суспільства  стали відомі громадські й культурні  діячі В.Капніст, В.Каразін, Г.Винський, О.Поліцин, В .Пассек, І.Орлай, І.Котляревський  та ін. Серед української інтелігенції поширювався видатний документ французьких  революціонерів "Декларація прав людини і громадянина", твори О.Радищева "Вольність" і "Подорож з  Петербурга в Москву". Саме тоді В.Капніст  в "Оді на рабство" і в драмі "Ябеда" сміливо виступив проти  антинародної феодально-кріпосницької  системи. Гуманістичні ідеї українських  просвітителів підтримало нове покоління  патріотів.

Таємні організації

 

 

Одним із виявів волелюбних прагнень стала поява в Україні  таємних політичних товариств. Їх різновидом було масонство (з англ. mason — каменяр, муляр) — заснований на поч. XVIII ст. космополітичний  релігійно-етичний рух, альтернативний до державних структур і державної  ідеології, учасники якого визнають "Великого будівничого світу" як творця всього ладу в природі, називають  себе будівничими його храму і  закликають у своїх творах до морального удосконалення людей та об'єднання  їх, незважаючи на релігійну і національну  належність, на принципах братерства, рівності, взаємодопомоги і вірності. Найбільша масонська ложа була заснована  у Полтаві під назвою "Любов  до істини". Членом її був видатний український письменник І.Котляревський. Інший учасник цієї ложі, громадський  діяч, історик В.Лукашевич намагався  утворити "Малоросійське товариство" з метою боротьби за політичну  незалежність України. Водночас у Києві виникла ложа "З'єднаних слов'ян", до якої належали здебільшого польські поміщики та російська інтелігенція. Вони виступали за встановлення приязних відносин між українським і польським народами. Менші провінційні ложі діяли в Житомирі, Кременці, Рафалівці на Волині. Спочатку ложі задовольнялися містицизмом масонських обрядів, мало цікавилися суспільно-політичними питаннями. Пізніше в них почали проникати ліберальні ідеї.

 

Невдоволення самодержавно-кріпосницьким  режимом відчувалося й серед  передової частини офіцерів-дворян, які ставили за мету змінити існуючий лад. Найяскравіше ці ідеї виявилися  в декабристському русі, тісно  пов'язаному з Україною. Зокрема, у Тульчині існувала філія московського "Союзу благоденства". Близьким до цієї декабристської організації  був І.Котляревський. Після ліквідації "Союзу благоденства" в січні 1821 р. більшість його членів не припинила  політичної діяльності. У березні 1821 р. Тульчинська управа ухвалила рішення  про створення нової організації, яка була названа Південним товариством. Остаточно воно оформилось у січні 1822 р. на з'їзді в Києві.

 

Тульчинською управою, як і всією організацією, керував  здібний організатор й освічений  полковник, учасник російсько-французької  війни 1812 р. дворянин П.Пестель. Товариство мало філії у Кам'янці та Василькові на Київщині. У вересні 1825 р. до нього  приєдналося Товариство об'єднаних  слов'ян. Воно виникло в 1823 р. у Новограді-Волинському  і об'єднувало 50 офіцерів, вихідців здебільшого з дрібних або  збіднілих дворянських сімей. Була серед них офіцерська молодь українського походження. Обидва товариства вимагали повалення абсолютизму і створення  республіки, ліквідації кріпацтва, яке  вважали "справою ганебною, противною  людству" , рівних прав для всіх, повної свободи господарського розвитку. Однак  декабристські організації не надавали належного значення національному  питанню. Теоретик декабристського  руху П.Пестель у своїй "Руській  правді" виступив як прихильник централізації, засуджуючи федералізм, а населення  України вважав "істинними росіянами". Члени Товариства об'єднаних слов'ян, хоч і говорили про федерацію  слов'янських демократичних республік, тане згадували при цьому ні про  українців, ні про білорусів.

 

Відоме повстання декабристів, що відбулося 14 грудня 1825 р. в Петербурзі, закінчилося невдачею. Дізнавшись про  це, керівники Васильківської управи підняли на повстання Чернігівський  полк, що розташовувався під Києвом. Проте здійснити свій план повсталим  не вдалося. їх не підтримали інші полки, Тульчинська та Кам'янецька управи Південного товариства. Повстання було придушене, а над його учасниками царський уряд вчинив жорстоку розправу. Чернігівський полк розформували, а  солдат відправили на Кавказ для участі у воєнних діях проти горців.

 

Однак революційні ідеї декабристів  жили у справах нового покоління  борців проти самодержавства і кріпосництва. Важливими осередками суспільно-політичного  руху в Україні другої чверті XIX ст. були навчальні заклади, насамперед Харківський та Київський університети. Під впливом повстання декабристів  на поч. 1826 р. виник таємний політичний гурток у Харківському університеті. До харківського гуртка входило бл. 20 студентів, службовців, офіцерів. Гуртківці читали і поширювали революційні твори, у яких містився заклик до повалення царського деспотизму, писали антикріпосницькі вірші та памфлети, їх пропагандистська діяльність поширювалася на Харківську, Київську, Чернігівську та інші губернії. На поч. 1827 р. царські власті викрили і розгромили харківський гурток. Однак і після цього пропаганда визвольних ідей у Харкові не припинялася.

 

Вільнодумство було поширене серед професорів та студентів Ніжинської гімназії, заснованої в 1820р. Гурток прогресивних професорів протягом 1827—1830 pp. боровся  проти професорів-реакціонерів. Його підтримувала значна частина гімназистів, зокрема М.Гоголь, М.Прокопович, Г. Висоцький  та ін. Царський уряд, дізнавшись про  поширення "крамоли" у Ніжинській гімназії, у 1830 р. позбавив професорів-вільнодумців посад і відправив їх під нагляд поліції.

Кирило-Мефодіївське товариство

 

У 40-х роках XIX ст. на боротьбу проти існуючого ладу стають нові сили не лише дворянської, а й різночинної  інтелігенції. Виникають таємні політичні  організації, члени яких прагнули не тільки звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи У  країни. Першою такою організацією було Кирило-Мефодіївське товариство, засноване в січні 1846 р. в Києві. Воно увібрало в себе цвіт української  думки, людей, які мали величезний вплив  на хід українського відродження. Тут  були історик Микола Костомаров, тоді професор Київського університету, талановитий  письменник і громадський діяч Пантелеймон  Куліш, професор Микола Гулак, видатні  етнографи Опанас Маркевич і Василь Білозерський, який згодом відіграв помітну  роль в українському громадському житті, й ряд інших. Усього кількість  кирило-мефодіївців становила майже 100 братчиків. Окрасою товариства був  геніальний поет Тарас Шевченко. Виданий  у 1840р. в Петербурзі перший збірник  його поезій "Кобзар" відразу здобув Шевченкові широку літературну славу  й мав надзвичайний вплив на пробудження  української національної свідомості.