Українські землі під влалою російської імперії - кінець XVIII - XIX століття

Розділ 9. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ  ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (кінець XVIII — XIX століття)

9.1. Суспільно-політичне та  економічне становище в кінці  XVIII — першій половині XIX ст.

У результаті антиукраїнської  політики правлячих кіл Росії  в кін. XVHI ст. було остаточно впроваджено  та зміцнено царську владу на Лівобережжі  та Слобожанщині. Нові зміни політичного  ладу на частині українських земель, підпорядкованих Польщі, відбулися  після другого (1793) і третього (1795) поділів Речі Посполитої. До Російської держави увійшли Київщина, Брацлавщина, Східна Волинь і частина Білорусі, а потім і Західна Волинь. Чергова  війна з Османською імперією дала Росії у 1812 р. Бессарабію. Після Віденського  конгресу 1815 р. до Російської імперії  відійшло Царство Польське, а в  його складі Холмщина, Підляшшя, Надсяння. Таким чином, переважна більшість  українських земель від Збруча на заході до Дінця на сході опинилася  під владою імперії Романових.

Адміністративний поділ

У 1796 р. було проведено зміни  в адміністративному устрої України: Лівобережжя перетворене в Малоросійську  губернію, а Слобожанщина — в  Слобідсько-Українську (у 1835 р. перейменована  в Харківську губернію). Правобережну Україну поділили натри губернії: Київську, Волинську і Подільську. На поч. XIX ст. Малоросійська губернія стала Малоросійським генерал-губернаторством  з губерніями Чернігівською і  Полтавською. Південна Україна і  Крим увійшли до Новоросійської губернії, яку в 1802 р. поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську. У 1828 р. було створено Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство з центром  в Одесі. До його складу входили Херсонська, Катеринославська і Таврійська губернії та Бессарабська область. У лютому 1832 p., після придушення польського повстання 1830— 1831 pp., царський уряд створив Київське генерал-губернаторство, до якого входили  Київська, Подільська і Волинська  губернії. На чолі генерал-губернаторств  стояли генерал-губернатори, які користувалися  майже необмеженою владою і, спираючись на військову силу, втілювали в  життя гнобительську політику царату. Скасування Магдебурзького права в 1831 р. та "Литовського Статуту" в 1840 р. поклало край неросійському  судочинству, а також виборам  урядовців та місцевій автономії  в Україні. Практично перестали  вживати навіть назву "Україна". Лівобережжя називали Малоросією, Правобережжя — Південно-Західним краєм, а Південну Україну — Новоросією. Серед української  еліти, нащадків козацької старшини, все більше поширювалася "малоросійська  ментальність". Царський уряд розглядав  Україну, на землях якої в середині XIX ст. проживало 13,4 млн осіб, як органічну  частину Російської імперії.

Національна політика

Самодержавство керувалося у своїй національній політиці загальним  принципом багатонаціональних держав — встановлення матеріальної і духовної зверхності панівної нації над підкореною. Ідеї панрусизму в державній політиці почали визрівати ще за часів Катерини II — німкені за походженням, яка за всяку ціну прагнула стати справжньою росіянкою. Займаючи російський престол, цариця хотіла піднести міжнародний авторитет росіян і заявляла, що вони перебувають на тому ж історичному рівні, що й усі інші європейські народи. Державні діячі наступних часів насаджували ідею абсолютності російського народного духу в усій імперії. Втілювалася у життя т. зв. теорія офіційної народності міністра освіти графа С.Уварова, заснована на тріаді "православ'я, самодержавство, народність ", що стала символом реакційного напряму внутрішньої політики царату щодо розвитку української культури. Будь-яке прагнення українців, як і інших неросійських народів, до влаштування свого життя за власними традиціями, звичаями розглядалось як посягання на непорушний загальноімперський лад, його закони, правові норми, мову. Цілі нації, в тому числі й українська, зневажливо іменована "хохлами", зводилися в Російській імперії до становища другорядних етнічних національних груп, змушених сприймати російську мову як державну, позбавлених права на судочинство власною мовою, не згадуючи вже про можливості будь-якого державного самовлаштування чи самоідентифікації себе як нації. Ця політика подавалася у вигляді не лише піклування про збереження Російської імперії як могутньої світової держави, а й турботи проте, щоб росіяни не почувалися іноземцями на "окраїнах", бо ці "окраїни " мали бути лише органічними частинами єдиної і неподільної Росії.

Не дивно, що після ліквідації автономії в Україні посилилася офіційна русифікаторська політика, мета якої полягала у перетворенні місцевого населення в культурному  відношенні на "істинних росіян". Передусім із навчальних закладів, адміністративних установ, судів витіснялася  українська мова як одна з основоположних національних ознак, натомість запроваджувалася російська. Ефективним знаряддям русифікації  була православна церква. Болючим  ударом для національної справи, що неминуче вів до зменшення чисельності  української інтелігенції, стало  перетворення у 1810 р. Києво-Могилянської академії на вузькофаховий релігійний заклад — духовну академію.

Важливе місце у колонізаторських планах російського царату належало ново приєднаним землям Правобережної  України, які аналогічно до Лівобережжя  мали бути позбавлені своїх самобутніх рис. Особливо це виявилося після  придушення там польського визвольного  повстання 1830—1831 pp. Щоб обмежити вплив  польського дворянства на Правобережжі, імператор Микола І у листопаді 1831 р. утворив у Києві спеціальну комісію в справах західних губерній, яка мала " привести у відповідність  до великоруських губерній всі західні  землі в усіх галузях життя ". Як наслідок, протягом кількох місяців  замість польських шкіл (українських  майже не було) запровадили російські, а закритий у Кременці польський  ліцей замінили новозаснованим на його базі російським університетом Святого  Володимира у Києві. Характеризуючи завдання нового університету, згаданий вже С.Уваров цинічно заявив: "Університет  Св. Володимира — моє творіння. Але  я першим ліквідую його, якщо він  не виковуватиме своєї мети... поширювати російську освіту й російську  національність на спольщених землях Західної Росії".

Щоб придушити будь-які  спроби невдоволення, царат утримав  в Україні велику армію, що сягала 100 тис. осіб. її численні підрозділи стояли повсюдно, вимагаючи від населення  виконання обтяжливих повинностей. Найстрашнішою військовою повинністю була рекрутчина — система набору до армії, впроваджена в Україні  після остаточної ліквідації її політичної автономії у 1780-х роках. Вона здійснювалася  шляхом примусового набору до війська  від усіх податних станів (селян, міщан та ін.) новобранців — рекрутів. Загальна чисельність набору залежала від обставин, коливаючись від 5— 7 до 70 рекрутів на кожну тисячу осіб. Термін служби становив: до 1793 р. — довічно, з 1793 — 26 років, з 1834 — 20 і з другої половини XIX ст. — 15 та 10 років (у 1874 р. рекрутчину було замінено загальною військовою повинністю). Через нелюдську муштру й часті війни рекрутчину вважали рівносильною смертному вирокові. Не дивно, що, за словами дослідників, рекрутів нерідко перевозили закутими в кайдани, а пани карали найнепокірніших кріпаків, віддаючи їх у солдати. Кандидатури рекрутів визначала міська або сільська община, а з числа поміщицьких селян — поміщик.

Кріпосницький гніт

Царат всіляко зміцнював  в Україні самодержавно-кріпосницький  лад. Спираючись на російських поміщиків, яким було роздано в Україні великі земельні володіння, він охороняв також  станові привілеї українських і  польських поміщиків. Царський уряд ще в кін. XVIII ст. поширив кріпосні порядки і на південь України. У 1796 р. селяни Південної України, Криму  і деяких інших районів були позбавлені права переходу, остаточно закріпачені.

Селяни України поділялися тоді на кілька груп, які різнилися  між собою ступенем особистої  залежності, розміром і характером повинностей, площею наділу тощо. Основними  групами в дореформений період були поміщицькі та державні селяни. Численну категорію становили козаки і  селяни, перетворені у військових поселенців. На кін. 50-х років XIX ст. у  володінні поміщиків перебувало 5,4 млн селян-кріпаків — бл. 40 % населення  українських земель, які входили  до складу Російської імперії. Панщина, що охоплювала в Україні майже 99 % загальної кількості поміщицьких  селян, становила три дні на тиждень, але уряд не контролював дії поміщиків, і вони збільшували тривалість селянських робіт та розмір податків, як хотіли. Наприклад, на Поділлі в деяких маєтках  селяни працювали протягом тижня, не маючи навіть вільної неділі.

Шукаючи порятунку від  злиднів і голодної смерті, селяни йшли на південь України, де був значним  попит на робочі руки. У 40-х роках  з Полтавської! Харківської губерній туди щороку вирушали на заробітки  десятки тисяч селян. Частина  їх одержувала за згодою поміщиків  паспорти, а багато йшло самовільно. Інколи поміщики самі здавали зубожілих  селян вербувальникам на промислові підприємства і плантації цукрових буряків, отримуючи за це гроші.

Сільськогосподарське виробництво  в цілому було відсталим, екстенсивним. Лише частина поміщиків, особливо на півдні України, намагаючись впровадити у своїх маєтках поліпшені  способи обробітку землі, застосовувала  машини і новітній інвентар. Це насамперед стосувалося маєтків, де сіяли цукрові  буряки. З кін. 30-х років XIX ст. під  посіви цієї культури відводили значні ділянки у поміщицьких господарствах  Правобережної і Лівобережної України, Площа цукрових плантацій у 1860 р. досягла на Правобережжі 33 тис, а  на Лівобережжі —10,7тис. десятин. Водночас поміщицькі господарства збільшували  посіви технічних культур, які також  значною мірою надходили на внутрішній та зовнішній ринки. У Полтавській та Чернігівській губерніях такими культурами були коноплі й тютюн, а в Катеринославській та Херсонській — льон. Поміщицькі господарства збільшували продаж і виробництво хліба, особливо пшениці. Найбільш інтенсивно, починаючи з 30-х років, торгове зернове господарство розвивалося в новоросійських губерніях — Херсонській, Катеринославській, Таврійській. За ними йшли правобережні губернії — Київська, Волинська, Подільська.

Поряд з товарним землеробством  поміщики розвивали й торгове  тваринництво. Розводили дедалі більше коней, великої рогатої худоби, овець, зокрема тонкорунних. Найбільшого  поширення набуло тонкорунне вівчарство набуло в Новоросії та Криму. Українці забезпечували вовною місцеві та російські фабрики, вона великими транспортами надходила на Захід.

Промисловий розвиток

Один з найважливіших  показників розкладу феодально-кріпосницької  системи і формування індустріального  суспільства в першій пол. XIX ст. —  дальший розвиток промисловості. Настав початковий етап промислового перевороту. Засновували машинобудівні заводи, що постачали промисловості і  сільському господарству машини, робочі механізми, вдосконалені знаряддя, а  також парові двигуни. У1825 р. налічувалося бл. 6550 промислових підприємств (без  винокурень), а в 1860р. — вже бл. 22330, тобто їх число зросло більш  як у 3,5 рази. Водночас зменшувалася кількість  вотчинно-кріпосницьких підприємств. Проте в дореформений період поміщики зберігали панівне становище  в таких найпоширеніших галузях  промисловості, як горілчана і цукрова. У 20-х роках XIX ст. в Україні виникли  перші цукроварні, а в середині століття їх уже налічувалося майже 200. Разом зі зростанням кількості  цукрових заводів відбувалося їх технічне удосконалення. Усі вони були розташовані в Лівобережній та Правобережній  Україні. Провідне місце в цукровій промисловості належало Київській  губернії.

У1860р. в Україні налічувалося бл. 20 суконних фабрик капіталістичного типу. Дев'ять з них розміщалося  в посаді Клинці на Чернігівщині.

У дореволюційний період в  Україні існувала металургійна і  кам'яновугільна промисловість. Проте  перша з них, базуючись на болотній руді Полісся, занепадала. На поч. XIX ст. потужність невеликих копалень у  Донбасі, на яких застосовували працю  державних та поміщицьких селян, була дуже незначна. Вони давали лише кілька десятків тисяч пудів вугілля  на рік. До 1860 р. видобуток вугілля  тут набрав уже промислового характеру  і становив б млн пудів. За кількістю  видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в імперії.

Разом зі зростанням промисловості  зароджувалося робітництво. З кін. XVIII ст. до 1861 р. кількість промислових  робітників (без робітників ґуралень) в Україні зросла з 10 до 115 тис. Крім того, бл. 25 тис. робітників працювало в ремісничих майстернях та майже 70 тис. — на водному транспорті. Неухильно збільшувалася кількість вільнонайманих робітників, частка яких у 1861 р. становила 54 %.

Розвиток промисловості  та сільського господарства зумовив  дальше поглиблення суспільного  поділу праці, господарську спеціалізацію  окремих районів Росії, у т.ч. й  України. А це, у свою чергу, сприяло  дальшому розширенню внутрішнього ринку, розвиткові внутрішньої! зовнішньої торгівлі. Реалізацію і купівлю товарі в  здійснювали через мережу ярмарків та базарів, яких наприкін. 50-х років  в Україні налічувалося 12 тис. (з  них 1786 великих і середніх).

Важливу роль у ярмарковій торгівлі відігравали купці, чисельність  яких протягом 1816—1859 рр. збільшилася  з 18,2 до 104 тис. Зросли суми зосереджених у їхніх руках капіталів. Купецтво України за національним складом  було неоднорідним, більшість становили  росіяни. Поряд з ними виростали  українські капіталісти, серед них  — брати Яхненки, зять одного з  них — Симиренко. У сер. XIX ст. купці-капіталісти  володіли вже понад 90 % заводів. Але  все ж економічний розвиток України  порівняно з Росією проходив повільніше. Причиною цього була колоніальна  політика царського уряду, який вважав Україну ринком збуту для російської промисловості й не допускав вільного розвитку її продуктивних сил.

Соціальна боротьба

У процесі розкладу феодально-кріпосницької  системи, зміцнення індустріального  укладу загострювалися соціальні суперечності, посилювалась антикріпосницька боротьба. Поширеними формами селянського  протесту були скарги цареві й повітовим, губернським та центральним урядовим установам, відмова сплачувати оброк, відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, розправа над поміщиками, управителями та прикажчиками, втечі в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. Зафіксовано відкриті масові виступи проти гнобителів. За неповними даними, у 1797—1825 pp. в  Україні відбулося 103 виступи кріпаків.