Класифікація конституцій

Під політико-територіальним устроєм слід розуміти національно-територіальну організацію держави, що обіймає правове становище складових частин держави (республік, штатів, провінцій, земель, кантонів тощо) і порядок взаємовідносин між центральними та місцевими органами влади.

Політико-територіальний устрій вивчає проблеми з питань організації території держави, її складових частин, їх правове становище, взаємовідносини між центральними й місцевими державними органами влади.

Розрізняють дві основні форми політико-територіального  устрою: унітарну та федеративну. Вибір конкретної форми політико-територіального устрою залежить від багатьох чинників: соціально-економічних, географічних, історичних, національних, площі території тощо.

Унітарна  форма політико-територіального устрою

Унітарною називається єдина централізована держава, з територією, що розподілена  на звичайні адміністративно-територіальні або національно-територіальні одиниці, до складу яких не належать державні утворення. У сучасному світі більша частина держав — і однонаціональних, і багатонаціональних як республіканських, так і монархічних — є унітарними.

Унітарна  форма закріплена деякими Конституціями. Так, у Конституції Іспанії зафіксовано, що Конституція грунтується на непорушній єдності іспанської нації, яка є єдиною і неподільною для всіх іспанців. Вона визнає і гарантує право на автономію національностей і регіонів, де вони прожи вають, а також відносини солідарності між ними. Конституція Італійської Республіки проголошує: "Республіка єдина і неподільна, визнає та заохочує місцеві автономії; здійснює найширшу адміністративну децентралізацію у тих сферах діяльності, які входять до компетенції держави; координує принципи й методи законодавства стосовно вимог автономії та децентралізації". Китайська Народна Республіка є, як відомо, багатонаціональною державою, Проте за формою політико-територіального устрою КНР є унітарною державою. Конституція1 КНР 1982 p. проголошує її єдиною багатонаціональною державою, яка була утворена загальними зусиллями народів різних національностей усієї країни, а автономія надається національним меншостям, що компактно мешкають на її території. А ось Конституція Республіки Болгарії 1991 р., на території якої проживає національна меншість (турки), проголошуючи Болгарію єдиною з місцевим самоврядуванням, додає, що у державі утворення територіальної автономії вважається недопустимим.

Більшість конституцій зарубіжних держав безпосередньо  не закріплює унітарної форми  державного устрою.

Унітаризм прийшов на зміну феодальній роздрібненості й тому в історичному сенсі  зіграв прогресивну роль. На сучасному історичному етапі є змога простежити тенденцію щодо зміцнення центральної влади у державах, посилення контролю центральних органів влади за місцевими органами та органами самоврядування, 3 погляду на управління державою унітарній формі віддається перевага перед федерацією.

Як політико-територіальна  форма устрою унітаризм має такі головні ознаки: на території всієї країни діє єдина конституція; функціонує єдина система вищих органів державної влади й управління, а її юрисдикція поширюється на всю територію країни; правосуддя здійснюється у межах централізованої системи на підставі єдиних норм матеріального та процесуального права; діє єдина структура органів конституційного контролю (нагляду); територія розподіляється, як правило, на прості адміністративно-територіальні одиниці (області, провінції, округи, воєводства тощо), а іноді й на автономні адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, правове становище яких регулюється конституцією й нормативними актами (КНР, Італія, Іспанія); права органів влади і самоврядування встановлюються в од-

Політико-територіальний устрій держави 81

нобічному порядку центральною владою; встановлене єдине громадянство.

Унітаризм певною мірою зумовлюється також  потребами ринкової економіки.

Федеративна форма політико-територіального  устрою

Федеративна форма політико-територіального  устрою менш поширена порівняно з  унітарною формою;

Сьогодні  у світі існують такі федеративні держави, як Росія, США, Канада, Австралія, Німеччина, Австрія, Бельгія, Союзна Республіка Югославія, Аргентина, Бразилія, Мексика, Індія та ін., тобто до них належать країни, які відіграють, провідну роль в економіці світу. Вони розташовані на різних континентах, вирізняються площами своїх територій (від Австралії, яка займає весь континент, до невеликих — Австрії та Бельгії) та є унікальними за ступенем свого політичного й культурного розвитку, а також за національним складом населення. Загальна кількість їх населення наближається до півтора мільярда громадян.

Спочатку  федерація виникла у США (1787 p.). Політико-територіальний устрій окремих  країн не є сталим. Про це свідчить досвід деяких європейських держав. Так, протягом XX ст. Чехословаччина була унітарною державою (1918— 1968 pp.), федеративною державою (1969 — 1992 pp.), а з січня 1993 р. Чехословацька Федерація. взагалі припинила своє існування. На її території утворилися дві унітарні держави — Чеська Республіка і Словацька Республіка (Словаччина).

У 1946 р. була утворена Югославська Федерація, до складу якої входили шість республік  і два автономних краї. Події кінця 80-х — початку 90-х років XX ст. призвели до розпаду федерації у тому вигляді, який був передбачений Конституцією 1974 p., і утворена нова Югославська  Федерація — Союзна Республіка Югославія, суб'єктами якої стали лише дві республіки — Сербія та Чорногорія. Решта колишніх суб'єктів Югославської Федерації тепер існує як самостійні національні держави. 

Вірна відповідь  Б: децентралізована унітарна держава. Хоч і згідно Конституції, Франція є унітарною державою, проте Хартією від 1982року в ній було запроваджено принцип децентралізації , тобто передачі повноважень від держави місцевим громадам. Це значно розширило права місцевих общин і принесло позитивні результати для розвитку країни.

Отже, нині місцеві громади мають певну  автономію у питаннях формування власного бюджету (принцип вільного адміністрування), проте перебувають  під наглядом представника держави (органу контролю). Цей орган не стоїть над місцевими владами, а лише перевіряє на предмет відповідності законам республіки акти, видані владою територіальних одиниць.  
 
Такий контроль є необхідним стримуючим доповненням до діяльності місцевих влад і відповідає унітарному характеру Франції. Відносна автономія територіальних одиниць дає можливість вирішувати велику кількість місцевих справ. Таким чином, у сферах освіти саме керівництво департаменту, а не міністерство освіти, приймає рішення щодо створення, чи скасування коледжів на території цього департаменту. Згідно із законом від 13 жовтня 2004 року департамент має право на власне майно.

Рух у  напрямку до децентралізації зробив внесок у зміну французького суспільства  у досягненні більшої демократичності. Зі збільшенням повноважень місцевих влад громадяни мають спрощений доступ до значної кількості необхідних їм послуг.

Слід  зазначити, що конституційна ревізія  у Франції від 28 березня 2003 року іще  більш посилила процес децентралізації  в країні. Наразі місцеві громади пропонують надати їм додаткових повноважень, отже, можна припустити, що у майбутньому Францію чекає подальша децентралізація. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Список використаної літератури : 

1. Автономов А.С. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: учебник.- М.: Проспект: ТК Велви, 2008.
2. Андреева Г.Н. Конституционное право зарубежных стран: Учебник.- М.: Эксмо, 2005.
3. Жук Н. Система стримувань і противаг у державному апараті: витоки та основний зміст // Вісник Академії правових наук. - 2003. - №4 -С.52-62
4. Конституции зарубежных государств: Учеб. Пособие / Сост. В.В. Маклаков. – 5-ое изд., перераб. И доп. – М.: Волтерс Клувер, 2006.
5. Конституції зарубіжних країн: Навчальний посібник /  За заг. Ред. В.О. Серьогіна. - Х.: ФІНН, 2009.
6. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник. Т. 1-2. Общая часть/ Отв. ред. Б.А. Страшун. - М.: БЕК, 1996.
7. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник. Т.3 Особенная часть: Страны Европы/ Отв. ред. Б.А. Страшун. - М.: БЕК, 1998.
8. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник. Т.4. Особенная часть: Страны Америки и Азии / Отв.ред. Б.А. Страшун. - М.: НОРМА, 2001.
9. Конституционное право зарубежных стран в вопросах и ответах: Учеб.-метод. пос./ Под ред. А.В. Малько. – М.: Юристъ, 2003.
10. Конституционное право зарубежных стран: Учебник/ Под общ. ред. М.В. Баглая, Ю.И. Лейбо. Л.М. Энтина. - М.: Издат. гр. НОРМА-ИНФРА-М, 2004.