Класифікація конституцій

Установчі збори  не завжди формується тільки шляхом виборів. У  
Нігерії в 1978 р., у Гані в 1979 р., в Туреччині в 1982 р. воно частковообиралося на корпоративній основі з представників різних групнаселення, а частково призначалося військовою владою. Такі установчізборів зазвичай відіграють роль консультативних (у Туреччині в 1982 р., у Нігеріїв 1978 р. вони так і називалися консультативними), оскільки їх вирішеннязатверджуються що йдуть при переході до цивільного правління військовимивладою. Консультативний установчі збори прийняли Конституцію  
Кувейту 1962 р., затверджену королем (еміром).

Деякі конституції  прийняті парламентами, іноді проголошувавсебе для цієї мети установчими зборами (в Шрі-Ланці 1972 р., Папуа -  
Нової Гвінеї 1975 р., Танзанії 1977 р., Нідерландах 1983 р., Бразилії 1988р., в Замбії 1992 р.). Парламентами без перейменування їх до установчихзборів прийняті конституції Китаю 1982 р., Мозамбіку 1990р., В'єтнаму 1992р., Грузії 1995 р., України 1996 р. В окремих країнах конституції прийнятінадпарламентський органами, складовою частиною яких іноді були, а інодіі не були парламенти (наприклад, Народним консультативним конгресом в  
Індонезії в 1945 р., Великої джіргой в Афганістані в 1987 р., Великимнародним хуралом в Монголії в 1992 р.).

Конституції нерідко  приймаються шляхом референдуму – загальнодержавного голосування виборців (Франція 1958 р., Єгипет 1971р., Філіппіни 1986 р., Ємен 1991 р., Алжир 1996 р., Білорусь 1996 р.,  
Швейцарія 1999 р. та ін.) Референдум - демократичний інститут, але на ньому виборець може лише відповісти «так» чи «ні» на запитання, чи схвалює він конституцію; запропонувати ж якісь поправки він не може. Однак безпопереднього обговорення проекту населенням або хоча б у парламенті громадянину дуже нелегко розібратися в такому складному документі, як конституція. У ряді випадків шляхом референдуму приймалися реакційні конституції (у Греції, колоніальної Родезії та ін.) Іноді на референдум виносяться конституції, що піддавалися попередньому обговоренню впредставницьких органах, вже прийняті парламентами або установчими зборами (Греція у 1975 р., Іспанія у 1978 році, Польща в 1997 р.), а іноді конституції, вже прийняті референдумом, потім затверджуються обраними на основі цих конституцій парламентами (Бірма в 1974 р., Ефіопія в 1987 р.). Цей комбінований спосіб: вищий представницький орган плюс референдум отримує все більш широке поширення.

У деяких країнах конституції, особливо тимчасові, були прийняті фактично військовими властями, які проголосили перехід таким шляхом до цивільного правління. Військові ради в якості останньої інстанції затвердили прийняті консультативними установчими зборами конституції, іноді вносячи в них суттєві поправки (Туреччина в 1982 р., Нігерія в 1989р.). В окремих країнах соціалістичної орієнтації, де революційно -демократичні (єдині) партії здійснювали важливі державні функції, перші конституції безпосередньо приймалися вищими партійними органами - з'їздами (Конго в 1973 р.), або виконавчими комітетами партій  
(Ангола та Мозамбік у 1975 р.). В даний час і в Конго, і в інших країнах ці конституції замінені. Під час краху тоталітарних режимів у деяких африканських країнах нові конституції приймалися на загальнонаціональних конференціях представників різних політичних сил і груп населення. Конституції Боснії та Герцеговини 1995 р. і її двох складових частин - мусульмансько-хорватської Федерації і Республіки Сербської були прийняті в результаті угоди трьох ворогуючих сторін на зустрічі їх представників на американській військовій базі в Дейтоні (США), куди вони були запрошені після ракетних ударів НАТО з загрозою їхнього повторення, якщо сторони не домовляться. Роль національних конференцій, «круглих столів», ассамблей народу і т.д. все частіше свідчить про елементи договірного прийняття конституцій в кризових ситуаціях, хоча добровільність таких угод нерідко дуже своєрідна.

Тепер у зарубіжних країнах діють конституції, які  були прийняті за самих різних часів: Конституція США 1787 p., Конституція  Французької Республіки 1958 p., Конституція  Куби 1976 p., Конституція КНР 1982 p., Конституція  Республіки Болгарії 1991 p., Конституція Російської Федерації 1993 р. та ін. Конституція США є найдавнішою з нині діючих конституцій у світі, і її недаремно називають юридичною біблією. Звичайно, закономірно постає питання, як за сучасних умов в обстановці, що постійно змінюється і в кожній країні, й у світі в цілому, можуть бути співзвучні конституційні положення, прийняті у XVIII—XIX ст. і наприкінці XX ст.? Це досягається завдяки внесенню в конституції поправок, доповнень і змін, а також тлумаченню конституційних положень органами конституційного контролю (нагляду).

Зміна конституції. Для внесення поправок у текст вже діючої конституції скликання установчих зборів зазвичай не потрібно, але в деяких країнах, наприклад у Болгарії, для зміни «укріплених» статейконституції (норми про територію держави, державний устрій та ін) це необхідно. Поправки вносяться за рішенням парламенту або на підставі підсумків референдуму, проте ухвалення таких рішень пов'язане із спеціальними вимогами. Перш за все, сама пропозиція про внесення поправок вимагає дотримання певних умов. Якщо проект звичайного закону в ряді країн може внести один член парламенту, то проект про зміну конституції вноситься тільки главою держави, урядом, певною группою депутатів (у Туреччині - 1/3 всього складу парламенту, в Болгарії 1/4),суб'єктами федерації (у Бразилії - половиною штатів) і т.д.

Як правило, поправка має бути прийнята не простим, а кваліфікованою більшістю в кожній палаті парламенту (2/3 загальної кількостіголосів в Австрії, Італії, Нідерландах та ін, 3/5 - у Греції, Іспанії при часткових поправках, 3/4 - в Болгарії) або (що рідше) на спільномузасіданні палат (3/5 голосів у Франції). Таке рішення не завжди є остаточним. Часто необхідно, щоб воно було прийняте парламентом двічі з певним інтервалом (у Греції - не менше місяця, в Італії - тримісяця). У деяких країнах другий вотум (голосування) повинен мати місцетільки після обрання нового складу парламенту (Бельгія, Фінляндія).  
Іноді прийняття поправки парламентом буває попереднім і на інший сесії, особливо підвищеним кваліфікованою більшістю - остаточним  
(Україна та ін.)

Після того як парламент прийняв поправку до конституції, що в деякихфедераціях його рішення має бути затверджене певні більшістюсуб'єктів федерації (у США - 3/4). У Данії, Єгипті, Швейцарії, деякихінших країнах воно затверджується референдумом. У Франції зазначені 3/5  
Голосів конгресу (спільного засідання палат) - це теж затвердженняраніше прийнятих рішень палат.

Майже завжди в  нові конституції включаються норми, які забороняють переглядати деякі положення (у ряді країн - республіканську форму правління, в Португалії - право на демократичну опозицію, у Німеччині --принципи правової, демократичної та федеративної держави, в  
Мавританії - принципи багатопартійності). У деяких країнах (Греція,  
Румунія) незмінними оголошені цілі розділи конституції. Нерідко забороняється зміна конституції в період надзвичайного стану  
(наприклад, в Іспанії), іноді - протягом певного терміну після її прийняття (у Бразилії, Греції, Португалії - 5 років). В інших же країнах в конституціях, згідно з установленими ними правилами, деякі положення можуть змінюватися спрощеним чином, без кваліфікованої більшості  
(Індія та ін.)

У більшості  випадків конституційні поправки не підлягають вето глави держави (його вимогу повторно розглянути закон) і повинні бути опубліковані, але в деяких країнах вето глави держави поширюється і на закони про поправки (Індія, Нідерланди, Пакистан),хоча на практиці не застосовується.

2.Парламенти  та парламентаризм  в зарубіжних країнах.  Порядок формування, структура та характеристика  повноважень парламентів  зарубіжних країн.

Парламенти –  це виборні і колегіальні органи держави, які функціонують в умовах демократичного правління і мають  свої головні повноваження у сфері  законотворчості. В унітарних державах парламенти формуються на загальнонаціональному  рівні, у федераціях – також і на рівні їхніх суб’єктів.

Діяльність парламентів  визначає характер і зміст парламентаризму.

Парламентаризм  – це система взаємодії суспільства  і держави, для якої характерним є визнання провідної або особливої і досить істотної ролі у здійсненні державно-владних функцій загальнонаціонального колегіального постійно діючого представницького органу.

Парламентаризм  являє собою широке за змістом  поняття, котре охоплює форму організації державної влади, конкретний спосіб управління державою, механізм взаємодії парламенту з інститутами виконавчої і судової влади, систему взаємодії держави і суспільства.

Головною ознакою  побудови парламентів значної кількості  країн є двопалатність або бікамералізм.

У федеративних державах двопалатна побудова парламентів  вважається чи не обов’язковою і пояснюється необхідністю представництва на загальнонаціональному рівні інтересів суб’єктів федерації. За прийнятою формулою, депутати нижніх палат парламенту представляють увесь народ (виборчий корпус) в цілому, а верхніх – тільки свій штат, провінцію тощо.

Сенат Польщі (100 чоловік) обирається по воєводствах. Кожне із 47 воєводств обирає по два, а два найбільших за кількістю населення воєводства — по три сенатори; Сенат США обирається безпосередньо населенням штату за принципом: від кожного штату по два сенатори. За такими самими принципами обираються сенатори в Австралії, але норма представництва від кожного штату збільшена до десяти сенаторів. У такому самому порядку обираються сенатори мексиканського парламенту: по два від кожного штату і по два від федерального округу. У Швейцарії члени Ради кантонів обираються безпосередньо населенням кантону, а в одному з кантонів — кантональним парламентом.

В Австрії верхня палата — Федеральна рада — обирається ландтагами земель залежно від кількості населення землі. Земля з найбільшою кількістю населення обирає 12 членів, а кожна інша земля — таку частину від цього числа, яка пропорційна відношенню чисельності її громадян до зазначеної найбільшої їх чисельності, причому остача, що кількісно перевищує половину квоти, вважається за цілу квоту. Кожна земля повинна мати не менш як три представники (ст. 34 Федерального конституційного закону від 20 листопада 1920 p.).

В Індії Рада штатів обирається легіслатурами (законодавчими зборами) штатів.

Своєрідною палатою за порядком її формування є бундесрат Німеччини, з допомогою якого землі беруть участь у законодавстві та управлінні федерацією. Він складається з членів урядів земель, які їх призначають і відкликають. Кожна земля володіє не менш як трьома голосами, землі з населенням понад два мільйони мають чотири, а з населенням понад п'ять мільйонів — п'ять голосів.   

Сенат у Франції  обирається непрямим голосуванням депутатами Національних зборів, депутатами Генеральних рад департаментів і делегатами муніципальних рад. 

Нижні палати двопалатних  парламентів, як і однопалатні парламенти в цілому, практично всюди формуються  на основі прямих виборів.

Порядок формування верхніх палат має істотні  відмінності. В ряді країн застосовуються прямі вибори. Їх нерідко проводять не тільки на основі виборчого права з більш високим віковим цензом, а й з використанням інших виборчих систем (іспанський, італійський, польський, румунський, чеський сенати).

Свої особливості  мають прямі вибори у верхні палати парламентів деяких федеративних держав. Представництво в таких палатах насамперед враховує наявність суб’єктів федерації. Так, сенат конгресу США обирається безпосередньо виборчим корпусом за принципом “по два сенатори від кожного штату”.

Строк повноважень (строк легіслатури) членів верхніх  палат нерідко більш тривалий, ніж нижніх. У конгресі США членів нижньої палати обирають на 2 роки, а верхньої – на 6.

Чисельність парламентів  та їхніх палат відбиває певні  закономірності. Кількісний склад нижніх палат практично завжди є більшим, ніж верхніх. Чисельність нижніх палат певною мірою відповідає кількості населення тієї чи іншої країни, хоча така залежність відносна. Нижні палати парламентів США – 435. Росії – 450, Польщі – 460, Японії – 512, Франції – 577, Італії – 630, Великобританії – 650 та ФРН – 662 депутати. Верхні палати парламентів складають, наприклад, Японії – 252, Італії – 315, Франції – 319 депутатів.

Зміст компетенції парламентів  зумовлює характер їхніх функцій. До парламентських функцій звичайно відносять законотворчість, прийняття бюджету і контроль за діяльність органів виконавчої влади. Серед цих функцій називають також зовнішньополітичну і судову.

Парламенти, як правило, не беруть участі в оперативному вирішенні проблем зовнішньої політики. Законами багатьох держав за парламентами визнане право схвалювати укладені міжнародні договори та угоди. Вони мають також право на ратифікацію та денонсацію міжнародних договорів або на участь в цьому процесі.

До зовнішньополітичних  повноважень парламентів відноситься право оголошувати війну і укладати мир. До компетенції парламентів  деяких держав входять судові повноваження. У Великобританії представницький орган у випадках так званих злочинів проти парламенту або порушення парламентських привілеїв та імунітетів нерідко бере на себе судові функції.

Найважливішими  парламентськими повноваженнями судового характеру є повноваження, пов’язані з відповідальністю з використанням процедури імпічменту та інших подібних процедур. 

3. Порівняти конституційно-правовий  статус виконавчої  гілки влади Франції  та Аргентини. 

Викона́вча  вла́да— одна з трьох гілок державної влади відповідно до принципу поділу влади. Розробляє і втілює державну політику, спрямовану на забезпечення виконання законів, та управляє сферами суспільного життя. Має можливість самостійно приймати рішення, необхідні для виконання цих завдань, проте є підзвітною законодавчій гілці влади. За дотриманням чинного законодавства, в тому числі і органами виконавчої влади, слідкує судова влада.