Загальна характеристика спадкового права

За Литовським Статутом спадкування  ґрунтувалося, як і раніше, на родинних підставах. Спадкодавець міг записати рухоме, а також нерухоме (ним набуте) майно стороннім особам. Деякі категорії людей не мали права складати заповіти. Лише правоздатні особи могли діставати спадщину за заповітом. Існували обмеження заповітних прав жінок, слуг і деяких селян.

Незначними були зміни  спадкового права в Гетьманщині, його дечим доповнював і модифікував кодекс 1734 року [21, с. 203].

Після скасування гетьманату російська влада ввела в Україні російське спадкове право зі збереженням деяких засад старого цивільного права в Чернігівській і Полтавській губерніях. У 1835 році впроваджено «Звід законів Російскої імперії». Спадкове право було побудоване на основі черговості спадкування, при чому діти, дружина, батьки були спадкоємцями першої, а за їх відсутності — брати й сестри спадкоємцями другої черги. У Галичині й на Буковині за австрійської, а пізніше за польської влади був чинний австрійський цивільний кодекс 1811 року, згідно з яким, спадкодавець міг призначити одного або більше правоздатних спадкоємців, які набували його прав (засада універсальності), при збереженні прав родини. Визначені законом члени родини мусіли одержати певну частину спадщини незалежно від волі спадкоємця.

У роки відновлення державності України діяло попереднє (російське і австрійське) законодавство про спадкове право. Проте з встановленням радянської влади скасовано російське спадкове право (в УРСР декретом Раднаркому від 11.03.1919 р.). Однак спадщина вартістю до 10 000 карб., що складалася з селянського двору, хатнього устаткування і предметів споживання, не переходила у власність держави, а залишалася власністю близької родини. За часів НЕПу в 1922 році повернуто попереднє спадкове право в обмеженому вигляді.

Цивільний кодекс УРСР від 16.12.1922 р. допускав спадкування за законом і заповітом. Коло осіб, що допускалися до спадкування, обмежувалося прямими нащадками (дітьми, внуками та правнуками), дружиною померлого, а також непрацездатними і бідними особами, що перебували на утриманні померлого не менше року до його смерті. При спадкуванні спадщина ділилася на рівні частини між усіма названими особами. Спадкодавець мав право розподілити інакше майно заповітом або позбавити права спадкування законних спадкоємців, але не призначати майно незаконним спадкоємцям [21, с. 326].

У 1926 році скасовано межу 10 000 карб. і впроваджено прогресивний спадковий податок. У 1928 році введено обов'язкову частку для дітей спадкодавця до 18 p. (3/4 законної частини). Спадкодавець мав право заповідати майно також на користь держави, партії та громадських організацій (але не церкви). Конституція 1936 р. зробила право спадкування конституційним правом громадян. У 1945 р. поширено коло законних спадкоємців на братів і сестер спадкодавця. Законних спадкоємців поділено на 3 групи.

Відповідно до Цивільного кодексу УРСР від 18.07.1963 р. (Розділ VII, статті 524-564) законними спадкоємцями першої черги були (в рівних частках) діти, дружина і батьки померлого. Внуки і правнуки могли бути спадкоємцями, якщо на час поділу спадщини не живуть їх батьки. У випадку відсутности спадкоємців першої черги ними ставали у рівних частинах брати і сестри померлого, а також дід і баба. Кожний громадянин міг залишити заповітом (у нотаріальній формі) своє майно або його частину одній чи кільком особам. Обов'язкова частка спадщини становила 2/3, вона належала неповнолітнім або непрацездатним дітям, а також непрацездатним дружині, батькам і утриманцям. За відсутності спадкоємців майно переходило у власність держави. Спадкоємець, який прийняв спадщину, відповідав за боргами спадкодавця. У випадку смерті члена колгоспного двору спадкування в майні двору переходило до спадкоємців на загальних підставах. Окремі правила регулювали порядок розподілу вкладів у державних ощадних касах.

Якщо спадкодавець і спадкоємці перебували у різних країнах, то спадкове право визначалося за законами країни місця перебування спадкоємця. Спадкове майно поза СРСР передавалось без перешкод спадкоємцям, що проживали в СРСР і навпаки.

У Цивільному кодексі України 2003 року спадковому праву присвячена однойменна книга шоста (гл. 84-89). Спадкове право як підгалузь цивільного права становить собою сукупність встановлених державою правових норм, які регламентують порядок та умови переходу майнових прав та обов'язків померлого громадянина до інших осіб [23, с. 28].

Слід зазначити, що С.Я. Фурса  і Є.І. Фурса з 1999 року ввели в  доктрину спадкового права термін «спадковий процес», за яким це «регламентовані законодавством юридично вагомі дії повноважених осіб, які зумовлені переходом прав померлої особи до інших осіб». Тобто, поділено матеріальну сторону спадкових правовідносин та їх процесуальне здійснення [19, с. 254].

Спадкування, як правовідносини, дуже специфічні, оскільки на перший погляд, порушується конструкція загальних цивільних правовідносин - воно по суті безсуб’єктне, оскільки зі смертю припиняється правоздатність і обов’язки переходять до спадкоємців у порядку спадкового правонаступництва, що характеризується цілим рядом особливостей.

Термін «спадкове право» використовують у двох значеннях: суб’єктивному та об’єктивному. В об’єктивному значенні під спадковим правом розуміють сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу прав і обов’язків померлого до інших осіб. У суб’єктивному значенні під спадковим правом розуміють права особи бути закликаним до спадкування як спадкоємець, обсяг його прав та обов’язків після прийняття спадщини.

Спадкові правовідносини існують у вигляді юридичного складу, необхідними елементами якого  є такі юридичні факти: відкриття спадщини, час відкриття спадщини, місце відкриття спадщини, спадкова маса та інші.

Право спадкування тісно  пов'язане з правом власності, оскільки спадкування є одним із найпоширеніших засобів набуття права власності  і слугує охороні цього права.

Отже, спадкове право виникло  це з римського приватного права  і пройшло довгу історію розвитку. Як підгалузь цивільного права спадкове право розглядають у суб’єктивному та об’єктивному значеннях. В об’єктивному розумінні спадкове право - це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу прав і обов’язків померлого до інших осіб. У суб’єктивному значенні під спадковим правом розуміють права особи бути закликаним до спадкування як спадкоємець, обсяг його прав та обов’язків після прийняття спадщини.

РОЗДІЛ 2

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ  СПАДКОВОГО ПРАВА ЗА ЦИВІЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

2.1. Спадкування  за заповітом

Спадкуванням є перехід  прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

До складу спадщини входять  усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття  спадщини і не припинилися внаслідок  його смерті. Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема: 

1) особисті немайнові права; 

2) право на участь у  товариствах та право членства  в об'єднаннях громадян, якщо інше  не встановлено законом або  їх установчими документами; 

3) право на відшкодування  шкоди, завданої каліцтвом або  іншим ушкодженням здоров'я; 

4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати,  встановлені законом; 

5) права та обов'язки  особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 ЦК України [25, с. 108].

Спадщина відкривається  внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Якщо протягом однієї доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них. Якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, померли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьому випадку спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб. 

Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходження основної частини рухомого майна. 

Спадкоємцями за заповітом  і за законом можуть бути фізичні  особи, які є живими на час відкриття  спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і  народжені живими після відкриття  спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті [30]. 

У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття  спадщини або відмови від її прийняття  спадкоємцями за заповітом, а також  у разі неохоплення заповітом  усієї спадщини право на спадкування  за законом одержують особи, визначені  у статтях 1261-1265 ЦК України. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Не мають права на спадкування  особи, які умисно позбавили життя  спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах  на їхнє життя. Це правило не застосовується до особи, яка вчинила такий замах, якщо спадкодавець, знаючи про це, все ж призначив її своїм спадкоємцем за заповітом. Не мають права на спадкування особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині.

Право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців  на загальних підставах, із збереженням  її цільового призначення. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом [29, с. 563]. 

Частка у праві спільної сумісної власності спадкується  на загальних підставах. Суб'єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі.

Суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у  зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом  або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім'ї, а у разі їх відсутності - входять  до складу спадщини. 

Вкладник має право  розпорядитися правом на вклад у  банку (фінансовій установі) на випадок  своєї смерті, склавши заповіт  або зробивши відповідне розпорядження  банку (фінансовій установі). Право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним. Заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), повністю або частково скасовує його, якщо у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або якщо заповіт стосується усього майна спадкодавця. 

Страхові виплати (страхове відшкодування) спадкуються на загальних  підставах. Якщо страхувальник у договорі особистого страхування призначив особу, до якої має перейти право на одержання страхової виплати у разі його смерті, це право не входить до складу спадщини. 

До спадкоємця переходить право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві у договірних зобов'язаннях. До спадкоємця переходить право на стягнення неустойки (штрафу, пені) у зв'язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних обов'язків, яка була присуджена судом спадкодавцеві за його життя. До спадкоємця переходить право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя [9, с. 21]. 

Цивільним кодексом України  людині надається право призначити спадкоємців шляхом складання заповіту та розподілити спадкове майно, майнові права та обов’язки на свій погляд. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Його значення полягає в тому, щоб визначити порядок переходу всього майна, майнових прав та обов’язків до певних осіб, який буде існувати після смерті заповідача.

Заповідач має право за своїм розсудом заповідати майно  будь-яким особам, будь-яким чином визначити  частки спадкоємців в спадщині, позбавити спадщини одного, кількох чи всіх спадкоємців за законом, не зазначаючи причин такого позбавлення, а також включити до заповіту інші розпорядження, скасувати чи змінити складений заповіт.

Право на заповіт здійснюється особисто фізичною особа з повною цивільною дієздатністю. Складання  заповіту через представника не допускається.

Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин (юридичних осіб, держави України, Автономної Республіки Крим, територіальних громад, іноземних держав).

Зміст заповіту складають  розпорядження заповідача відносно його майна, майнових прав та обов’язків. Ці розпорядження можуть бути зроблені заповідачем у будь-який час. Оскільки склад спадкового майна визначається на час відкриття спадщини, то не має значення чи було в наявності майно, вказане у заповіті, майнові права та обов’язки на момент складання заповіту. При посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається. Якщо в заповіті буде вказане майно, яке на момент відкриття спадщини буде втрачено чи взагалі не придбаним, то в цій частині заповіт буде недійсним [17, с. 210].