Шлюбний контракт

За захистом своїх прав подружжя може звертатись до суду. Суд  може своїм рішенням зобов’язати  одного з подружжя виконати взяті ним зобов’язання. Окрім цього, суд може винести рішення про припинення дій, порушуючих права одного з подружжя, а також інші рішення направлені на захист порушених прав та законних інтересів. Оскільки шлюбний контракт є договором, то на нього розповсюджуються й інші положення договірного права про відповідальність, які виникли у зв’язку з невиконанням або неналежним виконанням умов шлюбного контракту.

Шлюбний контракт, у разі визнання його недійсним, анулюється з моменту його укладання і  може бути визнаний недійсним як частково так і повністю. [7, c. 205]

Обставини, за якими  шлюбний контракт може бути визнаний недійсним:

• порушення порядку його укладання
• якщо до шлюбного контракту внесені умови які погіршують становище будь-кого з подружжя (або протирічать законодавству)

-   укладання шлюбного контракту в результаті неправомірних дій одного з

     подружжя (шляхом обману, насильства, погроз та ін.)

                                1.4. Суб’єкти шлюбного контракту

 

Сторонами шлюбного договору можуть бути не тільки повнолітні, але і неповнолітні особи. Порядок укладення договору такими особами залежить від об'єму їх дієздатності. Законодавством передбачається, що особа будучи неповнолітньою, може мати повний об'єм дієздатності у разі, якщо це особа, яка не досягла повноліття, але зареєструвала шлюб (ст.34 ЦКУ); ст. 35 ЦК передбачає порядок надання повної цивільної дієздатності фізичної особи, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльностіністю. Шлюбний договір неповнолітні, але повністю дієздатні фізичні особи здійснюють самостійно. [4]

Стаття 92 СК України визначає, що право на укладення шлюбного договору мають особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжя. На укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, необхідмо письмова згода її батьків або піклувальника, завірена нотаріусом.

Шлюбний вік для жінки  встановлено у сімнадцять, а для чоловіків - у вісімнадцять років. У разі надання права на шлюб до досягнення шлюбного віку до реєстрації шлюбу у відповідності до чинного законодавства шлюбний договір заключається неповнолітніми за письмовою згодою їх батьків або піклувальника, справжність підпису яких завіряється нотаріусом. Засвідчення справжності підпису не потрібно, якщо батьки, усиновителі або піклувальники особисто подадуть нотаріусу заяву про згоду на посвідчення шлюбного договору. [8, c. 187]

Батьки (усиновлювачі) та піклувальники  можуть не дати згоду на укладення як шлюбного договору в цілому, так і можуть протестувати проти окремих його частин. Відмова батьків (усиновлювачів чи піклувальників) дати згоду на укладення шлюбного договору може бути оскаржена в судовому порядку.

 

                          1.5 Форма і строк дії шлюбного контакту

 

Шлюбний договір може розглядатися як згода наречених  або подружжя щодо встановлення майнових прав та обов’язків подружжя, пов’язаних з укладенням шлюбу, його існуванням та припиненням. Хоча шлюбний договір має значну специфіку, він відповідає загальним ознакам, що властиві цивільно-правовим правочинам у цілому. Форма даного договору, строк його дійсності зазначені у Сімейному кодексі України. [8, c. 190]

Згідно зі статтею 94 шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. Слід також звернути увагу на те, що інша службова особа чи посадовець на території України не має права посвідчити такий договір.

При посвідченні шлюбного договору нотаріуси повинні дотримуватись загальних правил посвідчення угод:

1) зміст договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства;

2) особа, яка укладає договір, повинна володіти необхідним обсягом цивільної дієздатності;

3) волевиявлення сторони договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

4) договір повинен укладатися в формі, встановленій законом;

5) договір повинен бути направлений на реальне настання правових наслідків, які обумовлені ним;

6) договір, який укладається батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх або непрацездатних дітей.

Також нотаріуси при посвідченні договору повинні враховувати, що шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми.

Стаття 95 Сімейного кодексу України визначає початок дії шлюбного договору:

1. Якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він вступає в день реєстрації шлюбу.

2. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає день його нотаріального посвідчення. [3]

          Не виключається можливість, що шлюбний договір може вступити в силу, з подією, яка відбудеться в майбутньому. У шлюбному договорі сторони можуть передбачити, що дія шлюбного договору може початися лише після розірвання шлюбу. [11, c. 206]

Відповідно до ст. 96 СК України, у шлюбному договорі може бути встановлений загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків. За домовленістю сторін, у шлюбному договорі може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу. Так, у шлюбному договорі подружжя може зазначити, що деякі його умови почнуть діяти не з моменту реєстрації шлюбу, а через три роки або з моменту народження дитини; так само вони можуть обумовити, що умови шлюбного договору діють тільки протягом перших трьох років їхнього сімейного життя тощо. Після спливу зумовлених договором строків, подружжя має право укласти новий договір або погодитись із законним (легальним) режимом правового регулювання майнових відносин між подружжям, який встановлено законодавством України. У договорі можливо передбачити терміни дії окремих прав та обов'язків подружжя. У разі смерті одного з подружжя шлюбний договір припиняє свою дію. [8, c. 192]

                                 

 

                             2. АНАЛІЗ ШЛЮБНОГО КОНТАКТУ

 

                2.1 Позитивні і негативні сторони шлюбного контакту

 

Як і будь-як угода, шлюбний контакт має свої позитивні і негативні сторони. Незважаючи на певні недосконалі моменти, на запитання: "Чи варто укладати шлюбний контракт?" юристи дають ствердну відповідь. Тому що укладання цього договору має позитивні сторони:

- зменшується ризик  залишитися після розлучення "ні з чим";

- шлюбний договір організовує  спільне життя та стримує від  необдуманих крайнощів. Наприклад,  чоловік, усвідомлюючи, що зазнає  значних матеріальних витрат  при розлученні, ще раз подумає про те, чи залишати сім'ю. [15, c. 83]

Безперечна перевага договору полягає в тому, що в  нім описано якими правами  власності володітимуть чоловік  і дружина. Майно кожної сторони  в шлюбі буде надійно захищено законом. А у разі розлучення не треба  буде ділити спільно нажите майно, оскільки все прописано в шлюбному контракті, а також розмір аліментів які чоловік повинен платити дружині на дитину.

Шлюбний договір інколи навіть може стати стримуючим чинником при розлученні. Адже з роками емоції вщухають, проте у багатьох подружніх пар залишається чимало спільного майна, а подекуди й спільний бізнес, розподіляти який складно. Тому пара може навіть роз’їхатися, проте не оформляти розлучення офіційно. А більшість дітей до 21 року зауважили, що почуваються значно спокійніше й упевненіше, якщо їхні батьки не розлучилися офіційно. Отже, в якомусь сенсі шлюбний договір у певних випадках виступає рятувальним кругом для не міцних родин.

 Також в укладенні контракту є дуже серйозні плюси: по-перше, у такий спосіб можна уникнути багатьох шлюбів заради майна. І якщо одразу обмовити, що ви не збираєтеся, приміром, прописувати другу половину на своїй площі - у того може взагалі відпасти полювання одружуватися.

Шлюбний договір не провокує розлучення, а в більшості випадків утримує від нього. Якщо контракт укладений, то чоловік або дружина сто разів подумають про розлучення: адже в цьому випадку кожний із чоловіка й жінки втрачає певну частину спільного майно. Зменшиться число необдуманих розлучень. При шлюбному контракті, складеному належним чином, жоден із чоловіка й жінки не зацікавлений у створенні розлучної ситуації. А вже якщо все-таки визнає зроблену помилку й зважиться на розірвання шлюбу - те принаймні, це рішення буде підтверджено готовністю понести заради волі якісь матеріальні втрати. Та й саме розлучення стає більше спокійним. І насамперед шлюбний контракт на користь загальним дітям. Хоча б тому, що при "контрактному" розлученні дитину не використають його як знаряддя помсти й боротьби між матір’ю та батьком.

До недоліків слід віднести неможливість прописати про збереження подружньої вірності, або відмові від шкідливих звичок, також не можна захистити себе від кредитної заборгованості чоловіка або дружини. Також не можна вказати яким майном володітимуть діти. Також негативну роль відіграє і психологічний чинник, оскільки переважна більшість тих, хто прагне одружитися, вважають, що контракт укладають тільки корисливі люди. [6, c. 132]

Цілком вірогідно, що шлюбні договори набули би більшої  популярності, якби їх могли укладати пари, котрі мешкають разом, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі.

   

      2.2. Майнові права і обов’язки подружжя у шлюбному контакті

 

Шлюбний контракт — це не що інше, як угода, договір про  вирішення питань сімейного життя, закон для обох сторін. Він охоплює низку окремих пунктів, що стосуються різноманітних сторін життя сім’ї, тому дії там можуть передбачатися найрізноманітніші: передати майно у власність, надати кошти на утримання одного з батьків, створити умови для належного виховання дітей, покарати за подружню невірність (компенсація моральної шкоди) тощо. Єдиної форми для документа немає, він може складатися як з одного пункту, так і з кількох сторінок, із докладним, вичерпним і розгорнутим описанням умов.

Шлюбний договір може бути укладений як у відношенні наявного, так і відносно майбутнього майна чоловіка й жінки. Варіантів тут може бути безліч. Наприклад, у договорі може бути обговорено, що все майно, нажите в період шлюбу, є власністю дружини або, що майно, нажите в період шлюбу, належить подружжю у відсотках, дружині 60 %, а чоловікові - 40 %. Кожна сімейна пара повинна знайти варіанти, найбільш прийнятні для неї. Практика показує, що при розірванні шлюбу й розділі спільно нажитого майна предметом судового розгляду стає розділ нерухомості, автомобілів, катерів, банківських вкладів, цінних паперів. Отже, саме ці питання необхідно в першу чергу врегулювати в шлюбному договорі. Крім того, можна передбачити, кому у випадку розірвання шлюбу будуть належати дорогі весільні подарунки, подарунки, отримані подружжям під час шлюбу від загальних друзів і призначені для користування обох чоловіка й жінки, ювелірні прикраси, придбані під час шлюбу, а також включити в шлюбний договір будь-які інші положення, що стосуються майнових відносин чоловіка й жінки.

Український законодавець дозволяє регулювати шлюбним договором лише майнові відносини між подружжям, прямо зазначаючи в п. З ст. 93 Сімейного кодексу України, що «шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми».

Відповідно до ч. 1 ст. 97 СК України, у шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім'ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв'язку з реєстрацією шлюбу. [3]

 

Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу режиму спільної сумісної власності і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.

Сторони мають право домовитись про можливий порядок поділу майна, у т.ч. і в разі розірвання шлюбу. [9, c. 203]

У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їх обом або одному із них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб.

СК України в ст.. 57 містить перелік майна, що являється особистою приватною власністю дружини, чоловіка. Ця стаття надає подружжю можливість вказати в шлюбном договорі, яке саме майно дружина або чоловік передає для користування на спільні потреби сім’ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв’язку з реєстрацією шлюбу. 
          Сторони договору можуть відступити від принципу традиційної рівності часток подружжя і домовитися про інший режим власності на придбане під час шлюбу майно. Так, подружжя між собою можуть домовитися, що при розділі майна подружжя дружині буде приналежати 1/3 частину майна, набутого під час шлюбу, а чоловікові буде належати 2/3 частини майна. В такому випадку майно буде належати подружжю не на праві спільної сумісної власності, а на праві спільної часткової власності. У договорі сторони можуть між собою домовитися про збільшення частки того з подружжя, з ким, у разі розірвання шлюбу, залишаються діти. У шлюбному договорі може бути передбачено повну відмову одного з подружжя від своєї частки в спільному майні подружжя. Це положення не буде суперечити законодавству України, якщо особа добровільно відмовилася від своєї частки, дана відмова не ставить її в надзвичайно невигідне матеріальне становище і не суперечить моральним засадам суспільства. [12, c. 68]

Стаття 98 визначає порядок користування житлом у шлюбному договорі. Якщо у зв’язку з укладенням шлюбу один з подружжя вселяєся в житлове приміщення, яке належить іншому з подружжя, сторони в шлюбному договорі можуть домовитися про порядок користування  ним. Подружжя може домовитися про звільнення житлового приміщення тим із подружжя, хто вселився в нього, в разі розірвання шлюбу, з виплатою грошової компенсації або без неї. [8, c. 194]

 Житлове приміщення, яке належить одному з подружжя, фактично є чужою річчю для другого з подружжя незалежно від тривалості його проживання в даному приміщенні. Зазначене в договорі право одного з подружжя проживати в житловому приміщенні іншого з подружжя є нічим іншим, як правом користування чужим майном (сервітут). Відповідно до Господарського кодексу України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлено договором відносно нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут визначає обсяг прав щодо корисня особою чужим майном, він може бути встановлений на певний строк або без визначення строку і не підлягає відчуженню. Сервітут не позбавляє власника майна, відносно якого він встановлений, права володіння, користування та розпорядження цим майном. [1]