Поняття власності

Пізніше створюється  широка мережа кооперативних підприємств. Сьогодні існує кооперація виробнича, житлова, кредитна, споживча, промислова, збутова, сільськогосподарська, постачальна. Кооперативні форми діяльності - невід'ємна частина господарського життя більшості  країн. За деякими оцінками, сьогодні в усьому світі діє близько 1 млн  кооперативних організацій понад 120-ти видів, які об'єднують приблизно 600 млн осіб.

Найміцніші економічні позиції серед кооперативів капіталістичних  країн належать сільськогосподарським  кооперативам, тобто самодіяльним організаціям фермерів, які об'єднуються для  спільного виробництва і переробки  сільськогосподарської продукції  або для забезпечення економічних  потреб їхніх індивідуальних господарств. Так, у середині 80-х років у  країнах Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) на фермерські кооперативи  припадала більш як половина сумарного  обороту кооперативного сектору  економіки.

Сьогодні в країнах  Скандинавії кооперативи реалізують на внутрішніх і зовнішніх ринках до 80%, а в Японії - понад 90% товарної продукції аграрного сектору. В  Нідерландах цей показник дорівнює 55%, у ФРН, Франції та Іспанії - 50-52%о, у США, Великобританії, Італії і Бельгії - 30%.

Нерідко кооперативи  домінують на внутрішньому і на зовнішньому  ринках. Наприклад, у Франції, Італії, Португалії і ФРН, які є лідерами на світовому ринку вина, 35-46% його виробництва і збуту (у Франції-до 70%) здійснюють кооперативи.

Звичайно, кооперативам нелегко вести виробничу діяльність, конкуруючи з монополіями. Проте  за свою багаторічну історію вони змогли вкорінитися, створити розгалужену  систему з міцною матеріально-технічною  базою, розвинутою інфраструктурою  і стійкими виробничими зв'язками[15, c. 94-96].

2.5. Корпоративна  власність

Серед різних форм власності особлива роль належить корпоративній  формі, фактично всі крупні корпорації будуються на акціонерних засадах. Акціонерний капітал виник ще в період капіталізму вільної  конкуренції. Вже тоді розміри окремих  капіталів виявилися недостатніми для створення таких крупних  підприємств, як залізниці, канали, морські  порти, гігантські заводи, електростанції тощо.

Акціонерне товариство - це одна з організаційних форм підприємства, створеного шляхом об'єднання індивідуальних капіталів, а також залучення  коштів різних верств населення, що купили акції цього товариства.

Акція являє собою  цінний папір, свідоцтво про вкладення  певного паю в капітал акціонерного товариства. Доход, що виплачується за акцію, називається дивідендом, а  ціна, за якою акція продається, - курсом акцій. Останній не залежить від номінальної  ціни акції. Його можна визначити  за такою формулою:

курс акції = дивіденд / норма банківського відсотка • 100%.

Наприклад: номінальна ціна акції - 150 дол.,

дивіденд - 10 дол.,

норма банківського відсотка - 5%.

Отже, курс акції = 10 дол. / 5% • 100% - 200 дол.

Різниця між нормою дивіденду і нормою позичкового  відсотка використовується засновниками акціонерних товариств для привласнення так званого. засновницького прибутку.

Існують два способи  отримання засновницького прибутку.

Цей спосіб отримання  засновницького прибутку більш поширений, ніж перший. Акціонерні підприємства - форма власності, яка передбачає демократизацію капіталу. Проте влада  фінансового капіталу тут не зменшується, а навпаки, зростає. За допомогою "системи  участі" (через володіння контрольним  пакетом акцій різних компаній) крупні фінансові групи одержують можливість контролювати діяльність багатьох фірм і компаній.

Останнім часом  значно зростає частка робітників в  акціонерному капіталі. І це не випадково. Розрахунки, проведені в середині 80-х років спеціалістами адміністрації  штату Нью-Йорк, показують, що ті компанії, де частина акціонерного капіталу належить працівникам, у середньому щонайменше в 1,5 разу більш прибуткові ніж інші. Тому в США активно реалізуються плани участі робітників у власності  компанії, їхня мета - створити спеціальний  фінансовий механізм купівлі робітниками  акціонерного капіталу компаній. На здійснення такого плану банк надає кредит. Кошти надходять власникам компаній, які, в свою чергу, передають відповідну кількість акціонерного капіталу в  особливий фонд, яким керує спеціально призначений управляючий, що представляє  інтереси робітників. У 1990 р. понад 10 млн  американських робітників, або приблизно  чверть зайнятих у корпораціях США, брали участь у зазначених "планах". Такі "плани" мають сьогодні понад 10 тис. американських компаній, причому  в 1,5 тис. з них робітникам належить більш як половина акціонерного капіталу.

Всебічний розвиток корпорацій не є єдиним процесом, що докорінно змінює відносини класичної  приватної власності, позитивно  заперечуючи її сутність.

Частина акціонерних  підприємств перетворюється у справді  народні підприємства. В США є  чимало прикладів викупу підприємств  робітниками з метою попередження втрати робочих місць. Сьогодні в  США 9% промислових підприємств передано робітникам, вони виробляють 10-12% загального обсягу продукції[11, c. 154-156].

3. Плюралізм  форм власності та їх розвиток  в Україні

3.1. Суспільна  власність

В Україні за часів  Радянського Союзу перевага надавалася суспільній власності в її двох основних формах - державній і колгоспно-кооперативній.

На сьогодні переважаючою теж є державна власність, хоча її питома вага зменшилася як в основних фондах (табл. 3.1), так і у валовому суспільному продукті.

Соціальні перетворення в Україні, як і в інших республіках  колишнього Союзу, ґрунтувалися на помилкових, догматичних уявленнях про суть суспільної власності. Назвемо основні  з них.

По-перше, за панування  марксистсько-ленінської теорії вважалось, що встановлення суспільної власності  на засоби виробництва саме по собі відкриває простір для розвитку продуктивних сил. І дійсність (досить високі темпи зростання промислового виробництва в 30-ті роки, післявоєнна  відбудова народного господарства за порівняно короткі строки) немовби  підтверджувала справедливість такого уявлення. При цьому намагалися не звертати уваги на використання таких  засобів забезпечення досить високих  темпів індустріального розвитку, які  не можуть бути властивими цивілізованому суспільству. Подальші роки розвіяли ілюзії щодо темпів і якості економічного зростання.

По-друге, вважалося, що відчуження трудящих від засобів  виробництва, створюваного ними продукту й управління виробництвом, яке властиве експлуататорським формам власності, усувається встановленням суспільної власності на засоби виробництва. Проте  на початку 80-х років відчуження трудящих від засобів виробництва, від привласнення продукту й управління досягло таких розмірів, що стало  незаперечним: воно може виникати й  на ґрунті суспільної власності, якщо не винайдені необхідні форми  її реалізації саме як суспільної.

По-третє, головна  помилка полягала в твердженні, що держава має опосередковувати якомога  більше, а в ідеалі - всі процеси  привласнення. Вважалося, що соціалістична  власність виступає в двох основних формах -державній і колгоспно-кооперативній, причому роль провідної форми  надавалася державній власності, а  колгоспно-кооперативна мала "влитися" у державну. Це означало, що реальним суб'єктом привласнення поступово  ставала держава. Інші учасники суспільного  виробництва отримували свою частку виготовленого продукту лише після  того, як держава, зосередивши у своїх  руках ресурси і продукт, перерозподілить  їх за власними міркуваннями.

Одержавлення процесів привласнення неминуче вело до одержавлення процесу управління: управляв той, хто  мав у своєму розпорядженні ресурси. Кількість господарських питань, що вирішувалися на рівні держави, неухильно зростала, а трудові колективи дедалі більше відсторонялися від них. Економічні зв'язки між підприємствами могли встановлюватися лише на державному рівні. Питання "що", "як" і "для кого" виробляти також доводилися до підприємств "зверху"; нормативи оплати праці формувалися державним апаратом і міністерствами.

Загалом практичне  втілення теоретичних догм щодо суспільної власності не могло не призвести  до відчуження трудящих та їхніх колективів від суспільного багатства й  управління ним, надмірного зростання  ролі держави в системі господарювання, розширення масштабів перерозподільчих процесів в економіці, абсолютизації  адміністративних методів господарювання, обмеження самостійності підприємств, намагання звести всі форми господарювання до однієї - державної.

Для реалізації цього  прагнення не обов'язково утискувати (як було з особистим підсобним  господарством) які-небудь форми власності  або оголошувати, скажімо, кооператив державним підприємством (як сталося  з багатьма колгоспами й підприємствами промислової кооперації). Можливий і опосередкований шлях одержавлення, коли принципи управління державним  підприємством поширюються на інші форми господарювання. Саме так були знищені кооперативні засади в колгоспах  й особливо в споживчій кооперації.

Монополія породжувала  паразитизм і загнивання. Це проявилося в таких явищах:

1. Одержавлення  власності призвело до ігнорування  особистих інтересів. Незаперечним, по суті, стало те, що суспільна  власність - це власність усіх, але нікого зокрема, що соціалістичне  виробництво існує для задоволення  потреб усіх, але нікого зокрема.  Економічний розвиток здійснювався  під гаслом побудови світлого  майбутнього для всіх, хоча логічніше  було б спочатку побудувати  його для кожного, а потім  для всіх.

2. Одержавлення  власності породжувало відчуження  від неї трудящих; вони втрачали  почуття господаря, а, водночас, і зацікавленість у раціональному  використанні народного багатства,  що неминуче вело до величезних  втрат у суспільстві. При цьому  необхідно розрізняти зв'язок "відчуження - привласнення" за умов приватної  і суспільної власності. За  приватної власності відчуження  обов'язково пов'язане з привласненням:  якщо від однієї особи щось  відчужують, то хтось інший обов'язково  привласнює це "щось"[13, c. 162-164].

За суспільної власності  те, що відчужується, являє собою  суспільний продукт і витрачається на суспільні потреби. Проте нерідко  це виявляється в колосальних  надлишкових витратах (грандіозні будови, які не дають народногосподарського  ефекту, втрати і псування продукту після його виробництва, які інколи досягають 40% і більше, тощо). Все  це, звичайно, породжує байдужість до суспільної власності, ставлення до неї, як до нічиєї. На перший погляд здається, що держава  виражає інтереси всього нараду, тому й свою власність використовує для  задоволення загальнонародних потреб.

Однак у будь-якому  суспільстві існує державний  апарат, тобто певне коло осіб, які, виступаючи від імені суспільства, мають можливість самостійно, на свій розсуд вирішувати суспільні справи й управляти іншими людьми. За таких  умов індивідуальні, корпоративні інтереси конкретних осіб державного апарату  можуть набути самодостатнього значення, в результаті відбувається підміна  загальнонародних інтересів індивідуальними  й корпоративними. Тобто державна форма власності за нерозвинутої демократії (і політичної, й економічної) приховує в собі можливість появи  під прикриттям загальнонародної власності  елементів корпоративного та індивідуально-егоїстичного привласнення. Дані процеси можуть багаторазово посилюватися тим, що від імені держави виступають міністерства, відомства та їхні численні органи, які мають свої особливі інтереси, здатні піднятися над суспільними[7, c. 132-134].

3.2. Необхідність  різноманітних форм власності  та їх сучасний стан

Об'єктивною необхідністю суспільного розвитку є існування  різноманітних форм привласнення. До основних причини цього явища  можна віднести:

- різний рівень  розвитку продуктивних сил і  усуспільнення виробництва в  різних секторах народного господарства. Ще зберігаються стійкі й значні  розриви в технічному рівні  на окремих підприємствах, у  різних галузях, регіонах, умовах  праці тощо. Недарма інколи говорять  про технологічну багатоукладність  сучасної економіки. Все це  неминуче зумовлює різноманітність  форм господарської діяльності, ускладнює структуру відносин  власності;

- розвиток під  впливом НТП взаємозв'язаних процесів - концентрація й диференціація.  Усуспільнення виробництва в  економічній літературі пов'язується  переважно з концентрацією виробництва,  з усуспільненням привласнення. При цьому упускається досить  важливий момент, що НТП не  лише не згортає, а навпаки,  посилює диференціацію, відгалуження, а також виникнення нових підприємств  і виробництв. У результаті структура  виробництва перебудовується, ускладнюється,  виникають нові, відносно самостійні  ланки. Відкриваються можливості  для дрібного виробництва та  індивідуальної трудової діяльності. Все це не може не урізноманітнювати  як суб'єктів власності, так  і форми власності. Досвід розвинутих  капіталістичних країн свідчить, що НТР не лише не виключає  різноманітності форм господарювання, а й, навпаки, вимагає підтримання  такої різноманітності. Отже, різноманітність  форм привласнення і господарювання - потреба не лише сьогоднішнього, а й завтрашнього дня.