Теорія поділу влади: основні етапи розвитку та проблеми реалізації в сучасній Україні

Досліджуючи механізм виконавчої влади, автор підкреслює, що він являє  собою відносно розгалужену систему  державних органів, що функціонують на центральному та місцевому рівнях.

Розглядаючи компетенцію  глави держави, автор відмічає, що зосередження державного врядування в  одних руках, з одного боку, сприяє гнучкому та оперативному ухваленню  рішень та їх здійсненню, а з іншого містить в собі ще й небезпеку  для виникнення авторитарних тенденцій особистого панування. Так дослідники державно-правового досвіду Росії, підкреслюють, що система поділу та взаємодії гілок влади в ній носить в цілому асиметричний та незбалансований характер - з явним перекосом на користь повноважень Президента та його домінуючої ролі у вирішенні державних справ, з очевидними слабкостями інших гілок влади по відношенню до президентської влади. З характеру та конституційного змісту повноважень Президента і Уряду робиться висновок, що президентська влада включає в себе не тільки виключні прерогативи Президента, а й весь комплекс вирішальних повноважень виконавчої влади. Відмічаються протиріччя в системі поділу влади , що ведуть до дублювання та паралелізму в діяльності уряду та президентських структур.

При аналізі повноваженнь уряду визначається, що він є найважливішим  елементом механізму виконавчої влади, своєрідною верхівкою системи  виконавчої влади та одним з вищих  органів держави. Разом з тим  відмічаються деякі негативні риси: дуалізм виконавчої влади, надмірна бюрократизація, слабкість та недосконалість структури апарату, відсутність професіоналізму кадрів, нераціональність та неефективність методів діяльності. Підкреслюється, що в умовах трансформації суспільства та переходу на ринкові відносини існує небезпека зростання корупції в ешелонах влади, безкарність дій, відсутність меж діяльності, широке втручання в роботу інших гілок влади.

       Характерна  риса виконавчої влади полягає  в тому, що вона здійснює свою  діяльність переважно “за зачиненими дверима”. В силу цієї обставини, при відсутності належних стримувань, виконавча влада може підім’яти під себе і законодавчу і судову влади. Тому потрібно чітке дотримання вимог закону, регулярна підзвітність і відповідальність перед народним представництвом, яке повинне мати право контролю за діяльністю виконавчої влади.

       Особливу  увагу в реалізації принципу  поділу влади слід приділити  ефективному впровадженню владних  рішень. В країнах СНД ще повільно  виробляються цивілізовані механізми,  які б забезпечували чітке виконання рішень влади. В роботі аналізуються шляхи вдосконалення роботи виконавчих структур: чітке нормативне закріплення їх повноважень, функцій, оптимальної побудови  та структури, високий професіоналізм та відповідальність державних службовців, здійснення ними своїх функцій в суворій відповідності з вимогами конституції та законів.

       Розкриваючи  місце і роль судової гілки  влади в структурі державного  апарату, автор доводить владний  характер судових органів як  однієї з самостійних та рівнозначних гілок влади. Вона функціонує в рамках закону та у суворій відповідності до нього, що гарантує її незалежність від інших владних структур. Зазначаючи, що в демократичній країні основою діяльності суду має бути здійснення правосуддя, автор розкриває і інші функції: вирішення конфліктів, що виникають в суспільстві, стримування законодавчої та виконавчої гілок влади шляхом здійснення правового контролю за їх діяльністю, контрольно-арбітражна функція та інші.

       Особливе  місце в судовій системі займає конституційне правосуддя. Автор відмічає, що дискусійним є питання про місце, яке займають конституційні суди в системі поділу влади, про їх природу. Зазначається, що конституційні суди це юрисдикційні і політико-владні органи, оскільки вони тісно пов’язані з поділом та здійсненням політичної влади, але конституційний суд не такий політичний орган, як інші конституційні органи, що беруть безпосередню участь у політичному процесі, в прийнятті політичних рішень, чи політичному контролі. Конституційне правосуддя вирішує загальні питання по захисту конституції, в тому числі, дотримання принципу поділу влади, захист  передбачених конституцією прав і свобод людини.

Визначається, що законодавча  та виконавча гілки влади створюють  необхідні умови для функціонування судової гілки влади. Законодавець шляхом прийняття законів, визначає судову систему та принципи її діяльності, компетенцію судових органів, статус судів, порядок розгляду ними справ та ін. Виконавча гілка здійснює підготовку кадрів, організує матеріально-технічне забезпечення діяльності судів. Однак, жодна з гілок влади не повинна втручатись у сферу здійснення правосуддя та здійснення інших функцій судової влади.

Судова влада є повноцінною  гілкою державної влади, її рішення  обов’язкові для всіх державних органів, посадових осіб та громадян. Автор характеризує судову гілку влади, як форму соціального регулювання у відповідній сфері суспільних відносин. Підкреслюється універсальний характер судової влади, що вирішує не тільки приватно-правові суперечки та конфлікти, а й протиріччя публічного характеру. Визначається зміст основних принципів організації та діяльності судової влади.

Розкриваючи правове  становище та принципи діяльності органів  конституційного правосуддя, автор  зазначає, що в науці дискусійним є питання про особливості тлумачення законів Конституційним Судом. Адже парламент як орган, що приймає закони, може, як ніхто, адекватно розтлумачити норми закону. Разом з тим питання про конституційність закону, відповідність його принципам верховенства права має належати незалежному від парламенту органу - Конституційному Суду. Автор наголошує, що для посилення авторитету органу конституційного правосуддя необхідне підвищення ваго-мості прийняття власних рішень, усунення їх половинчатості.

Вказується, що додатковими гарантіями незалежності судової влади є наявність демократичної процедури формування суддівського корпусу, що звільняє суддів від тиску та залежності від різних гілок влади, конституційний принцип недоторканності суддів та ін.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. ТЕОРІЯ ПОДІЛУ ВЛАДИ: ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ВДОСКОHАЛЕHHЯ

Як відомо, у світі склались дві форми, дві моделі республіканського правління, які є втіленням у життя системи «розподілу владі: парламентська республіка і президентська республіка, кожна з яких має свої особливості.

Завдання полягає  в тому, щоб обрати кращу, оптимальну форму, найбільш прийнятну в умовах України. В багатьох країнах (Австралія, Індія, Канада, ряд країн західної Європи) втілена модель парламентської республіки, найбільш характерними ознаками якої є «слабкий президент і сильний уряді. Президент у такій республіці обирається не шляхом загальнонародних виборів, а самим парламентом, або при його активній участі. Уряд формується партією, яка має більшість місць у парламенті, а її лідер автоматично стає прем’єр-міністром і несе політичну відповідальність перед парламентом. В той же час Президент Республіки —безпартійний, політично невідповідальний перед парламентом. Таким чином, вищим органом виконавчої влади в парламентській республіці є президент і уряд на чолі з прем’єр-міністром.

Центральною фігурою  в парламентській республіці є прем’єр-міністр, який одночасно є лідером партії більшості в парламенті і очолює не тільки уряд, але й фактично всю державну адміністрацію. Він наділений правом розпуску парламенту і призначенням нових виборів.

Своєрідним  антиподом парламентської республіки є президентська республіка, хоч  нерідко чіткої межі між ними немає.

Якими ж ознаками характеризується президентська республіка? Hа яких засадах вона побудована?

Головні з них —належність влади народові: саме він обирає і верховний представницький орган і президента, які йому підзвітні і підконтрольні;

 чітке розмежування  законодавчої влади, очолюваної  президентом;

 підконтрольність  і підзвітність президентові  уряду (Кабінету Міністрів) та  державної адміністрації;

 відсутність  у президента права розпускати  представницький орган, а парламенту —делегувати свої повноваження президенту, політична невідповідальність президента перед парламентом тощо (8,80—).

Обраний безпосередньо  народом, президент відповідальний перед ним за свої дії і дії  виконавчої влади.

Відповідаючи  перед парламентом республіки в  порядку імпічменту, президент уособлює, таким чином, конституційну відповідальність, без якої демократія, правова держава з усіма її інститутами просто неможлива. Така відповідальність посилюється й тим, що дії самого президента, як і дії всіх органів

і службових осіб виконавчої влади, підконтрольні судам.

А це вже безпосередній крок до реалізації принципу розподілу влад. Президентство —важлива (більш того необхідна) ланка системи влад, хоч верховенство тут належить не президентові, а Верховній Раді.

Значна частина  нашої громадськості плекає надію  на те, що з появою Президента все миттєво почне змінюватися на краще. Іншими словами —у багатьох із нас підвищені соціальні сподівання і вкрай не бажано, щоб вони виявились нездійсненними надіями, своєрідними конституційними ілюзіями. Інколи висловлюють побоювання, що президент може узурпувати владу, стати над представницьким органом, перетворитись в диктатора. Такий варіант, безперечно, аж ніяк не виключений, про що, зокрема, переконливо свідчить світова практика тих країн, які лише скинули ярмо деспотії, стали на шлях будівництва демократії. Хто, наприклад, дасть повну гарантію, що обраний парламентом президент не перетвориться в слухняне знаряддя його волі? А з іншого боку, статус колишньої Президії Верховної Ради СРСР, Президії Верховної Ради УРСР як “колегіальних Президій “не став на заваді втрати ними не тільки «диктаторських, але й звичайних президентських, представницьких та інших "нормальних" функцій. Про яку "узурпацію" влади цими органами могла бути мова, коли ця влада була надійно привласнена (захоплена) антинародними партійними структурами.

Справа, виходить, не в тому, який орган узурпує  владу —одноосібний (персоніфікований) чи колегіальний. Головне —якість та сутність механізму здійснення влади, справжня демократичність державності.

Іншими словами, справа не в Президенті, а в Верховній Раді, яка виступає від імені всього народу, реалізує його суверенітет. А втім, при певних умовах не виключена можливість диктатури, узурпації влади Верховною Владою.

Щоб запобігти  цьому, треба створити такий механізм, який би повністю виключив можливість встановлення необхідної диктатури, узурпації влади президентом, визначив основи його взаємовідносин з представницьким органом, в основі яких —принцип демократії, повновладдя народу. Запорукою цьому —реальне верховенство влади вищого представницького органу республіки —Верховної Ради, важелі, якими вона володіє. Серед них чи не найголовнішим є те, що Верховна Рада через державний бюджет контролює використання всіх ресурсів держави, саме їй належить матеріальна основа повновладдя.

Крім цього  у розпорядженні Верховної Ради є й інші засоби забезпечення необхідної "субординації" влад. До речі, тут треба зауважити, що в президентській республіці порівняно з парламентською республікою механізм "здержок і противаг" законодавчої і виконавчої влад більш розвинутий, що перешкоджає узурпації влади. Президент не має права розпустити парламент, призначити нові вибори, а Верховній Раді забороняється делегувати свої повноваження президентові. Вона ж має право вето на укази президента тощо. В той же час в парламентській республіці глава державної адміністрації —прем’єр-міністр —наділений правом розпуску парламенту і призначення нових виборів.

Треба зауважити, що далеко не всі країни можуть "взяти  на озброєння" президентську форму  правління. Для деяких країн без  установлених демократичних традицій, незрілої державності та згубних наслідків тоталітаризму, така форма просто непридатна. Тут, до речі, можлива модель напівпрезидентської республіки, де президент обирається всенародно, але уряд залишається політично відповідальним перед парламентом країни. У виборі такої форми грають, природно, традиції історичного розвитку країни, територіально-географічні фактори, стан національної консолідації, поєднання економічних, політичних та інших факторів. Втім, такі фактори мають значення при виборі інших організацій державного управління .

Треба думати, що далеко не випадково президентську  форму правління обрали більш  як 100 країн світу. Цьому, між іншим, значною мірою сприяло також і те, що в цих країнах існує розвинена багатопартійність. А багатопартійність —це безперечне свідчення демократії, з її політичним та ідеологічним плюралізмом, установленими традиціями політичної боротьби. Саме в цих умовах найбільш оптимальною моделлю є президентська форма правління, яка не тільки не заперечує демократію, але при умові належної організації інститутів президентської республіки є надійним її засобом зміцнення і розвитку стабільності життя республіки, забезпечення прав і свобод людини.

Цілком очевидно, що "незрілість" суспільних відносин, відсутність демократичних традицій (зокрема політичного та ідеологічного плюралізму) призводить до дестабілізації суспільного життя, до постійних, затяжних урядових криз, які не рідко закінчуються двірцевими переворотами і встановленням диктаторських режимів. У цих випадках представницький орган або розпускається, або перетворюється в «кишеньковий парламенті, дія Конституції припиняється, а права, свободи і безпека громадян не гарантуються.

Таким чином, президентська  республіка має ряд переваг перед  парламентською. Ці переваги, як було зазначено, обумовлюються наявністю такого механізму функціонування виконавчої влади, де президент позбавлений можливості монополізувати таку владу, стати над представницьким органом республіки. Причому ефективність обмежень влади президента гарантуються Конституцією, яку він зобов'язаний поважати і суворо виконувати, поважати і охороняти права і свободи людини і громадянина.