Теорія поділу влади: основні етапи розвитку та проблеми реалізації в сучасній Україні

- урегулювання  взаємовідносин між особою та  державою на засадах дозволеності особі робити все, що прямо не заборонено законом, а державним органам - тільки те, що прямо дозволено законом;

- взаємну відповідальність  особи й держави, відповідальність  держави перед особою і громадянським  суспільством за свою діяльність;

- ефективну  організацію контролю та нагляду  за здійсненням законів і режиму  законності. До основних напрямків  формування правової держави  в Україні слід віднести:

- необхідність  зв'язати правом (загальносоціальним, що характеризується правами  людини, народу, людства) діяльність держави та її органів;

- формування  правового механізму, з допомогою  якого можна подолати відчуження  людини й громадянина від засобів  виробництва, власності, від безпосередньої  та представницької форм демократії;

- чітку роботу законодавчої влади на основі Конституції України та конституційних законів;

- створення  системи незалежних судів загальної  та спеціальної юрисдикції;

- формування  в людей (народу України) нового  правового мислення, високого рівня  правової культури, знань про життєво необхідні закони і вміння використовувати ці закони в повсякденному житті. Отже, правова держава - це така держава, в якій досягнуто пріоритет прав людини, де держава зв'язана саме цим правом і підкоряється йому, де законодавча, виконавча і судова гілки влади закріплюють, гарантують і забезпечують права людини, народу і людства в повсякденній своїй діяльності. Соціальна держава - це держава, в якій;

- громадянам  забезпечується гідне людини  життя в царині їх матеріальних  статків і соціального захисту в цілому;

- громадянам  гарантується особиста свобода;

- в суспільстві  культивується і забезпечується  цивілізованими засобами соціальна  злагода, мирне вирішення протиріч, які виникають чи можуть виникнути.

Кінцевою метою  соціальної держави є:

- досягнення соціальної демократії, що полягає в реалізації влади народу і забезпеченні людині та громадянинові всіх прав, свобод і законних інтересів та виконання всіма суб'єктами права своїх обов'язків;

- ліквідація  всіх форм гноблення, дискримінації,  расизму, експлуатації людини людиною;

- гарантування  всім людям рівних умов вільного  розвитку і розвитку кожної  окремої особистості;

- досягнення  цих та інших цілей у мирний  спосіб, політичними методами;

- модернізація  виробництва і поступовий перехід  до ринкових відносин.

Соціальна держава: зобов'язує індивіда брати участь у  вирішенні загальних завдань; є  регулятором суспільного життя; здійснює контроль над діяльністю приватного власника та приватного капіталу; досягає  дедалі більших успіхів у сфері  соціального забезпечення свого народу; стверджує та розширює діяльність вільних профспілок і промислової демократії, здійснює чимало інших демократичних перетворень.

Ідеї анархізму  та етатизму. Анархізм виникає одночасно  з марксизмом. Його сутність зводиться  до заперечення державності. Сучасний анархізм поділяють на анархо-комунізм (повне заперечення всякої політичної влади) і анархо-синдикалізм (наявність політичної влади в руках профспілок). Основними провідниками анархістських ідей були М. Штірнер, П.-Ж. Прудон, М. Бакунін, П. Кропоткін.

Теорії етатизму. Протилежністю анархізму є теорії етатизму, тобто одержавлення всіх сфер суспільного життя. Етатизація суспільства веде до диктатури. Г. Моска  різновидами диктатури вважав соціалізм  і фашизм.

Фашизм охоплює  конгломерат найреакційніших політичних ідей, націлених на виправдання й заохочення низьких спонукань, спираючись на які можна обґрунтувати будь-яку антилюдську дію. Однією з ідеологічних підвалин фашизму стало вчення Ф. Ніцше (1844-1900). Він умотивовував ненаситне прагнення до влади, поділяв волю на аристократичну й рабську, обґрунтовував расизм, тоталітаризм, вождизм, культ грубої сили, вихваляв ідеал справжнього арійця. Ідею фашизму було втілено в Німеччині Адольфом Гітлером.

Основними ідеями німецького фашизму були такі:

1. Проповідування  і втілення в життя расизму,  тобто поділ людей за біологічними  і соціальними ознаками на  раси. При цьому одна раса оголошується  вищою, істинними представниками  роду людського, а інша - напівзвірами, що мають забезпечувати процвітання панівної раси. Фашистські лідери всіляко пропагували расизм: "Живуть інші народи в достатку чи дохнуть з голоду, цікавить мене лише в тій мірі, в якій ми відчуваємо потребу в рабах для підтримки нашої культури", - цинічно заявляв Гіммлер.

2. Загарбання й перетворення на рабів народів інших країн для поширення арійської раси та забезпечення життєвого простору.

3. Проповідь  і вихваляння тоталітарної держави,  де всі аспекти життя суспільства  чітко регламентовані. Держава оголошується "живим організмом народу", вимагається беззаперечне підкорення індивіда державі. Всяка ініціатива окремого індивіда придушується, практично ліквідуються всі права і свободи.

4. Проповідування  свободи свавілля фашистської  партії та держави, її чиновників, не зв'язаних ніякими законами, суд вершиться не на основі законів, а згідно з ідеологічними настановами.

5. Обґрунтовування  і постійно ідеалізація ідеї  вождизму. На чолі держави і  нації стоїть фюрер, наділений  абсолютною владою. Право - це  те, чого прагне народ, а волю  народу відображає фюрер, який має вищий авторитет, і його діяльність не підлягає критиці. Все, що він каже і робить, є правильним, позаяк силу він черпає безпосередньо з містичної душі нації. Витримується чітка ієрархічна побудова влади. Партійний і державний чиновник визнається безпосереднім і незаперечним авторитетом, вождем на певній території.

6. Проповідування  у відносинах між людьми та  між державами культу сили. Насильство  оголошується важливим чинником  розвитку суспільства, а гуманізм  розглядається як виправдання слабовілля і боягузтва.

7. Вихваляння  ідеї Ніцше про надлюдину, "біляву  бестію", що буцімто є ідеалом  справжнього арійця.

8. Проголошення "націонал-соціалізму", сутність  якого зводиться до заперечення  конкретного індивіда і злиття  його з суспільством у вигляді фашистської держави.

О. Шпенглер підкреслював, що соціалізм - це дисципліна і твердий  державний порядок, ієрархія влади. Він ототожнював державу й  суспільство.

Отже, фашизм - антилюдська, антигуманна ідеологія, що обґрунтовувала самоуправство, беззаконня, насильство, використовуючи найнижчі людські інстинкти. Це - реакція на гострі кризові явища в суспільстві. Необхідно давати рішучу відсіч поширенню неофашистських ідей в суспільстві.

Підбиваючи  підсумки, слід зробити висновок про  те, що держава як багатогранне явище:

у громадянському суспільстві виконує відповідні функції, має відповідні форму і  механізм;

у взаєминах  з особою та об'єднаннями людей  використовує правові, організаційні  й виховні форми здійснення своїх  повноважень;

верховенство  і пріоритет права й закону характеризує її як демократичну, правову, соціальну, що служить людині та громадянському суспільству.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Теоретико-Правові засади поділу влади

Визначаючи роль та значення законодавчої гілки влади в державно-владній системі автор аналізує її природу, повноваження і спеціальні функції. Законодавча влада здійснюється представницьким органом - парламентом, який обирається народом. Саме йому належить виключне право приймати закони в державі.

При цьому слід наголосити, що закон - універсальний акт і  може бути прийнятий з будь-якого  питання. Але коли у формі закону намагаються вирішити оперативні питання  управління, підмінити видання загальної  норми індивідуально визначеною, яку можна застосувати лише в даному конкретному випадку, то на практиці це веде до вторгнення в компетенцію виконавчої влади, порушення принципу поділу влади. Саме ці два основні моменти - набуття повноважень від народу та виключне право на прийняття законів, дають підстави деяким дослідникам говорити про пріоритетну роль законодавчої гілки влади в державно-владній системі. Звертається увага, що в деяких країнах особлива роль парламентів в політичному житті спеціально зафіксована в конституціях. Так, Конституція Японії  1947 року проголошує, що парламент є “єдиним законодавчим органом держави”.

Конституція України (ст 75) закріплює виключне право парламенту на здіснення законодавчих повноважень, називаючи його єдиним органом законодавчої влади в Україні. Але те, що парламент уособлює законодавчу владу не означає підміну ним інших органів держави, які беруть участь у здісненні її функцій.

Для визначення меж та обсягів парламентськіх функцій  необхідно враховувати реальні  процеси еволюції парламентської демократії, що мають місце в сучасному світі. У деяких країнах зберігається пріоритетна роль парламенту. В інших країнах співвідношення впливу законодавчих та виконавчих органів є однаковим. У частині країн відбувається зміщення акцентів у відносинах вищих органів на користь посилення ролі виконавчої гілки і збільшення її повноважень за рахунок парламенту. В ряді держав парламенти передають частину своїх функцій іншим підконтрольним  їм органам, делегують їх.

Аналізуючи погляди  сучасних дослідників, автор зазначає, що відбувається транс-формація функцій законодавчих органів. Поряд із основною та незмінною функцією - прийняттям законів, реалізуються й інші - представницька, інтеграція суспільства, забезпечення зв’язку між народом та виконавчою владою, між різними групами інтересів, в результаті чого суспільні потреби перетворюються в механізм прийняття рішень, контроль дій виконавчої влади та ін.

Розглядаючи проблеми професіоналізму  парламенту, ефективності механізмів реалізації закону, автор визначає, що потрібна тісна взаємодія депутатів, які презентують потреби різних верств суспільства, фахівців-юристів та інших фахівців-учених, професіоналів із виконавчих структур, які втілюватимуть прийняте рішення в життя. Дуже важливою є співпраця та взаєморозуміння між сферами влади в процесі прийняття законопроекту. З боку виконавчої влади необхідне чітке та своєчасне внесення поправок до проектів документів, що розглядаються, а з боку парламенту - вміння прислухо-вуватись до пропозицій та йти на компроміс.

Автор відмічає, що суттєвим недоліком сучасної практики є нечіткість законодавчої процедури подолання вето президента, що звичайно не додає ефективності законодавчій діяльності. Важливою та необхідною вважається також співпраця та взаємодія з іншою гілкою влади - судовою, а також попередні консультації між різними гілками влади в процесі прийняття рішень.

       При  вмілому використанні свого потенціалу  законодавчий орган покликаний  відігравати особливу роль в  державному механізмі. Для цього  необхідна як його політична  структуризація, так і висока політична та правова культура його депутатів, державного апарату, а також, широких верств населення. В дисертації розглядається місце і роль процедурної та організаційної діяльності законодавчих органів у реалізації принципу поділу влади (наявність реґламентних процедур, в тому числі погоджувальних для досягнення розуміння між гілками влади, функціонування системи комітетів і комісій парламенту тощо).

Основні проблеми парламентів  у посттоталітарних країнах, до яких належить і Україна, пов’язані з труднощами становлення стабільних партійних систем, нерозвину-тістю політичної та правової культури, відсутністю необхідного рівня громадянської злаго-ди, тобто умов, за яких може реалізовуватись принцип поділу влади.

Аналіз функціональної природи виконавчої влади необхідний для з’ясування її специфіки, системних зв’язків з іншими гілками влади, особливо з законодавчою, в процесі реалізації потенціалу системи стримувань і противаг. Автор виходить з її ролі в організації і спрямованості внутрішньої і зовнішньої діяльності держави, в забезпеченні здійснення волі суспільства, що втілена в законах, в охороні прав і свобод людини.

Підкреслюється, що основне  призначення виконавчої влади є  організація виконання актів  законодавчої влади та інших нормативних актів, тому вона і має назву виконавча. Саме така функція складає сутність усієї діяльності виконавчої влади, зміст та характер повноважень її органів, визначає підзаконність її рішень.

В системі стримувань і противаг виконавчій владі належить суттєва роль, оскільки вона здійснює владно-політичні та владно-управлінські функції, у відповідній сфері забезпечує реалізацію прийнятих законів і рішень на всій території країни.

Розглядаючи взаємозв’язок  державного управління та виконавчої влади, автор вказує, що необхідно виходити з безпосередньої єдності управлінської діяльності та виконавчої влади держави. Змістовні ознаки державного управління як процесу здіснення виконавчої влади уособлюються в самому характері цієї влади.

Говорячи про межі діяльності виконавчої влади, слід відмітити, що її структурами охоплюються практично всі сфери життя: економічна, соціальна сфера, наука, освіта, культура, охорона здоров’я, забезпечення безпеки та громадського порядку, організація оборони та зовнішніх зносин тощо.

Обсяги та характер діяльності виконавчої влади вимагають відповідного ресурсного забезпечення. Звідси - нагромадження та використання величезних джерел: правових, соціальних, фінансових, економічних, технічних, інформаційних, організаційних та ідеоло-гічних. Для задоволення соціальних потреб виконавча влада може використовувати, на підставі закону, наявні ресурси та контингенти людей на всій території держави.

Визначається, що авторитет  всієї державної влади великою  мірою залежить від ефективності функціонування її виконавчої гілки, яка покликана здійснювати верховне врядування у суспільстві, управління суспільними справами, виконання постанов законодавчої гілки і забезпечення дотримання законів, формувати та проводити загальну політику держави та окремих її підрозділів, управляти процесами забезпечення життє-діяльності суспільства, керувати суспільними справами.