Оцінка ступеню загрози правого екстремізму в Центрально-східній Європі

Американська дослідниця Сабріна Рамет виявила наступні типи правих партій і запропонувала відповідну типологізацію. Згідно її наукового дослідження «Праві радикали у Центральній та Східній Європі з 1989 року» [26], праворадикальні організації поділяються на ультранаціоналістичні, фашистські, криптофашистські (термін, запропонований Т. Адорно), клерикальні, ультраконсервативні, і радикально-популістські. Усі вони можуть бути знайдені у постсоціалістичних країнах Центрально-Східної Європи. Вищевказані терміни можуть бути використані для визначення будь-якої політичної сили чи організації, яка відноситься до правих радикалів [26, c.24].

Інший науковець з США, Пайпа Норріс, вірно стверджує, що найбільш оптимальним визначенням є саме «правий радикалізм» [22, c. 46]. Вона відзначає, що даний термін широко використовується в колі американських науковців з 1963 року. В той самий час, таке ж саме визначення було введено поліцією у ФРН, а саме Управлінням департаменту захисту Конституції. Сьогодні, цей термін дозволяє нам уникнути небезпеки передчасно (без фактичної або наукової перевірки) встановити ярлик для партій чи організацій, які мають складну і специфічну класифікацію (наприклад, анти-іммігрантські чи неофашистські партії).

У вступі до своєї наукової публікації про правий екстремізм в Румунії, професор політології та суспільних наук Кінгстонського університету Раду Чінпоеш проводить короткі концептуальні роз’яснення щодо класифікації правого екстремізму. Він підкреслює, що література, яка намагається висвітлити крайній націоналізм та праву політичну діяльність, переповнена подеколи некоректними ярликами та визначеннями феномена, який ще не є досконало вивченим [6, c. 3].

Певне погодження з приводу тегів «праворадикальний», «правоекстремістський» та «правопопулістський» присутнє в американця Пола Хейнсворта, голландця Каса Мадда та англійця Роже Ітвела. Дослідники відзначають, що вищевказані терміни пропонують найбільш точний опис реальності, а також дозволяють визначати, власне, які політичні групи чи партії потрапляють в категорію праворадикалів [10], [11], [21]. 

Згідно мети даного дослідження, визначення «крайній правий» буде використовуватися з посиланням на групи, які - відповідно до максимального визначення К. Мадда демонструють головні ідеологічні особливості нативізму, авторитаризму та популізму [21, с. 19-23]. Таким чином, до цього визначення належать «виняткові представники нації», які сповідують антипарламентські, антиплюралістичні та антисистемні цінності; але оперують в ліберально-демократичних рамках [11, c. 12].

2. Витоки та еволюція правого радикалізму в Європі

На Заході можна спостерігати наступну періодизацію виникнення, поширення і мобілізації правих радикалів:

1) Власне, післявоєнний період, під  час якого виникли наступні  структури чи рухи: маккартизм (США), пужадизм  (Франція), SRP в (Західна Німеччина), MSI (Італія);

2) 1960-і - початок 1970-х, який зафіксував  рух «Уоллас» в США, НДП у  Західній Німеччині, пауелізм і  Національний фронт у Великобританії, а також ще діючу MSI в Італії;

3) 1980-і і далі, коли праворадикальні  партії, які вже відрізнялися  від своїх попередників, були  створені у всіх західноєвропейських  державах.

Основні дійові особи в першій і другій хвилі мобілізації були відсталими, часто ставили в основу практики, режими, або ідеї, принципово ворожі ліберальній демократії: сегрегація на американському Півдні, диктатура і біологічний расизм Третього рейху в Німеччині. Третя хвиля, однак, демонструє справжнє оновлення правих радикалів і політики ксенофобії. Вона може бути висвітлена як результат загальної переорієнтації модернізації у світлі соціальних потрясінь, пов'язаних з подіями 1968 року, а також конкретні зрушення в сфері структури економічних та культурних можливостей у кожній країні. Останні події в цілій низці країн наочно демонструють стійкість, а подеколи - навіть розширення праворадикалів у Європі.

 За результатами парламентських  та президентських виборів у  Франції в травні та червні 2012 року Національний фронт, косметично  перебудований очолюваний Марі  Ле Пен отримав 18% і 14% голосів  у відповідних перших раундах. Це - значне покращення результатів  для французьких крайніх правих  у порівнянні з низьким показником  результатів виборів 2007 року. У багатьох  інших країнах Західної Європи  праворадикальні партії регулярно  збирають більше 10% у національних  та європейських парламентських  виборах. Тим часом, Центральна та  Східна Європа як і раніше, є регіонами з найбільш динамічним  та сприятливим середовищем для  правого екстремізму. В той час  як крайні праві партії були  витіснені з парламентів на  останніх виборах у Польщі  та Словаччині, головна правоекстремістська  партія Угорщини Йоббік досягла вражаючого успіху, зібравши майже 17% голосів на виборах 2010 року. Ну і угорська правоцентристська Фідес, яка править країною з тих пір. Після своєї переконливої перемоги (53%), Фідес почала трансформацію колишнього дому "гуляш-комунізму".

Але спроба оцінити привабливість правоекстремістських партій винятково на основі результатів виборів вводить в оману. Ще 25 років тому, німецький політолог Клаус фон Бейме стверджував, що «майбутні дослідження правого екстремізму повинні приділяти більше уваги всьому політичному контексту цього руху, а не фокусуватися на традиційних партіях і електоральних дослідженнях» [2, c. 16].

Ця думка залишається актуальною, особливо для порівняльного аналізу. Ми повинні розширити наше уявлення, вивчивши як загальні тенденції правих і ксенофобських настроїв, а також їх непартійні прояви. В той час як перше являє собою «ехокамеру» правих радикалів, яка може спричинити відповідні наслідки лише для правлячих політичних партій і не являє собою нічого концептуально нового,  останнє є особливо небезпечним виразом праворадикального та расистського мислення.

Трагічні теракти в Норвегії  22 липня 2011 а також, нещодавній напад ісламістів на редакцію журналу карикатур стали похмурими згадками загрози насилля з боку правих радикалів. Невдовзі після норвезьких терактів, викриття неонацистської групи, яка була визнана винною у десятках вбивств в Німеччині зміцнило побоювання, що праворадикальне насилля може зрости по всій Європі. Крім організованих терористичних атак та атак одиночок, таких як норвезький зловмисник Андерс Брейвік, зросла кількість кампаній переслідувань і насильства щодо осіб, які шукають притулку, та представників етнічних меншин в багатьох європейських містах. Хоча вони рідко висвітлюються у центральних новинах і не класифікуються, як проблеми національної безпеки, їх масштаби і вплив на суспільство повинні, принаймні, поставити під сумнів, чи тримається під контролем і правильно розуміється ступінь загрози насилля з боку правих екстремістів. Можливо, також буде потрібно переглянути те, як ми оцінюємо загрози і запитати, чи не хибні наші уявлення про національну безпеку, враховуючи, що вони не в змозі охопити насилля такого масштабу. Ці шокуючі події необхідно розглядати в більш широкому контексті зростання ролі і значення ненасильницьких праворадикальних політичних партій по всій Європі. У таких країнах, як Австрія, Угорщина, Швеція і Нідерланди, ці партії досягли великого електорального успіху. У багатьох з цих країн, де вони бажали досягти кращого результату голосування, праві радикали, тим не менше, часто сприяли у фіксуванні анти-іммігрантських і анти-мусульманських ідей і поглядів, які допомагають створити клімат, сприятливий для праворадикальних ідей [8, с. 3].

В останні роки спостерігається відродження праворадикальної політики в Європі. Такі партії як Альянс європейських національних рухів в Угорщині, Національний фронт у Франції, Вогонь Триколору в Італії, Націонал-Демократи у Швеції та Національний фронт Бельгії користуються зростаючою підтримкою, досягли певного електорального успіху, та стали більш успішними в представленні своїх ідей у внутрішній та зовнішній політиці своїх відповідних держав. Хоча часто не нові партії взагалі, їх змінені способи дії відрізняють їх від того, що можна було б назвати «Новим правим радикалізмом». Вони продемонстрували свою здатність опортуністично змінити свою політику для того, щоб оволодіти настроями незадоволених виборців за традиційною шкалою поділу «ліві-праві», зазвичай використовуючи мову ліберальної демократії в цьому процесі.

У багатьох випадках, праві екстремісти є хорошими вчителями для правлячих політиків як діяти в нову інформаційну еру: праві радикали успішно освоюють новий стиль політики. Праві все більше сприяють молодшим, харизматичнішим, політично підкованим лідерам у спробах позбутися своєї старої репутації і реабілітувати себе в очах електорату. Під керівництвом таких, як Піа Кьерсгор з Данської народної партії, яку прихильники називають "Mamma Pia", і загадкового Йорга Хайдера, колишнього лідера Австрійської партії свободи, ці політичні сили успішно демонструють харизму у ЗМІ і майстерно створюють політичне видовище.

Вони прийняли нові технології, а через експертні кампанії зрозуміли, як мобілізуватися через національні кордони. В усіх європейських радикальних правих партій на даний момент працюють дорогі і добре розроблені веб-сайти, вони прекрасно розвинулися у творчому використанні основних соціальних медіа-платформ, таких як Twitter і Facebook. Деякі з їх веб-сайтів і блогів, як, наприклад, у Французького Національного Фронту, мають великі англомовні розділи, що є відображенням того, яким чином ці партії виходять за рамки національних кордонів в якості моделей для своїх європейських колег. Це розширення міжнародного співробітництва дозволяє їм ділитися ідеями, фінансуванням та оперативними ноу-хау. Це дозволяє правим екстремістам уявляти себе частиною впорядкованого міжнародного руху [8, c. 5].

Важливо не перебільшувати їхні успіхи; історія правих екстремістів в Європі -

це такі ж виборчі поразки, як і успіхи. Потрібно пам’ятати, що радикальні праві представлені лише у меншості національних парламентів Європейського Союзу, а ті, які представлені, досягли свого піку кілька років тому.

Наприклад, в період між 1999 і 2002 роками частка Австрійської партії свободи в результатах голосування впала у два рази. Навіть вже згадуваний французький Національний фронт, який часто визначається як прототип праворадикальної партії, пережив падіння своєї підтримки з 15,3% у 1997 році до всього 4,3% в 2007 році.

Однак, хоча не всі вони перемагають електорально, на даний час праві екстремісти успішні в цілій низці інших важливих показників: вони впливають на побудову політики, проводять актуалізацію своїх питань у політичний порядок денний, змінюють соціальні відносини, і створюють більше ніж справедливий образ про себе в засобах масової інформації. Конкретніше – їм вже вдалося популяризувати свої погляди на традиційні праворадикальні питання, такі, як імміграція, біженці і нацменшини, тим самим вичавлюючи місце для альтернативних прогресивних і ліберальних підходів. Враховуючи їх успіх у такому сенсі, це передбачає необхідність чогось більшого, ніж просто витіснення  правих радикалів з електорального поля. Іншими словами, їх відсутність в парламентах не означає, що вони не впливатимуть.

Привабливість цих партій не може бути лише результатом успішних виборчих кампаній; треба визнати, що їхні погляди популяризуються пропорціонально збільшенню кількості людей, які вважають, що правлячі політики не задовольнили їх. Отже, праві радикали просто заповнюють створений вакуум, досконало вивчивши свої помилки, ховаючи радикалізм та непоступливість своїх переконань у безмежних мовних зворотах [8, с. 7].

Результати дослідження рівню ксенофобії у Європі демонструють наступне:

1. Наявний відносно високій рівень ксенофобії серед населення. В більшості держав він складає 20% або навіть більше;
2. Цей відсоток особливо великий в країнах, які приєдналися до ЄС відносно нещодавно – тобто в Центрально-Східній Європі.

Цей висновок підтверджується більш пізніми даними з окремих країн Східної та Західної Європи: в той час як у Польщі и Угорщині понад 40% населення вважають, що є «природня ієрархія між чорними та білими людьми», понад 23% вважають, що «чорні та білі не повинні укладати шлюби», жителі Західної Європи значно рідше підтверджували існування цих настроїв [29].

Отже, в цьому розділі ми дали визначення поняттю правого радикалізму та ідейного змісту праворадикальної ідеології.

РОЗДІЛ 2

ВІДРОДЖЕННЯ ПРАВИХ РУХІВ У ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНІЙ ЄВРОПІ

2.1 Правий екстремізм в Угорщині.

Головний представник правого екстремізму в Угорщині - партія «Йоббік» (Jobbik Magyarországért Mozgalom), яка отримала близько 15 відсотків голосів у європейських виборах 2009, а також на загальноугорських виборах 2010. У 2009 партія отримала 14,77 % на виборах до Європейського парламенту, що значно перевищує очікувані результати, встановлені після опитувань громадської думки. Рік потому, за результатами угорських парламентських виборів 2010, Йоббік зміг суттєво збільшити свою популярність до 16,67%. Будучи третьою партією в угорському парламенті, їй в цілому вдалося змінити порядок денний зовнішньої та внутрішньої політики Угорщини. Правляча «Фідес» (Fidesz) прем'єр-міністра В. Орбана прийняла кілька ключових пунктів програми Йоббіка та встановила їх частиною політики уряду.

Дискурс Йоббіка являє собою суміш антикомунізму, антиромських настроїв, націоналізму і ворожості по відношенню до еліт, особливо до «повністю продажних» політиків. Як наслідок - забобони угорського населення: у більше, ніж у третини виборців можна спостерігати антидемократизм, євроскептицизм та несприйняття ринкової економіки.

З кінця епохи соціалізму, угорське суспільство зазнало глибоких зміни. Сьогодні, менш ніж третина населення Угорщини вважає себе більш-менш поступово або прогресивно орієнтованою. Головна ліва сила УСП (Magyar Szocialista Párt) зазнала краху на останніх виборах, і представляє не більше, ніж 20 відсотків угорців [2].