Оцінка ступеню загрози правого екстремізму в Центрально-східній Європі

 

 

ЗМІСТ

 

Вступ…………………………………………………………………………….......4

 

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження правого радикалізму в політичній науці……………………………………………..…………………......7

1. Поняття правого радикалізму…………………………………………………………………………7
2. . Витоки та еволюція правого радикалізму в Європі.……………………11

 

Розділ 2. Відродження правих рухів у Центрально-Східній Європі ………………………...........................................................................................17

2.1. Правий екстремізм в Угорщині.………………………………………….17

2.2. Праві радикали в румунському суспільстві.……………………………22

 

Розділ 3. Оцінка ступеню загрози правого екстремізму в Центрально-східній Європі ………………………………………………………………………………………29

3.1. Співробітництво та кооперація правих радикалів в Центрально-Східній Європі.……………………………………………………………………………..29

3.2. Концепція боротьби з правим екстремізмом……………………………33

 

Висновки…………………………………………………………………………..38

Список використаних джерел……………………………………………………..40

ВСТУП

 

 

Актуальність теми. Сучасна реальність доводить, правий екстремізм - проблема загальноєвропейських масштабів. Поряд із помітним зростанням популярності праворадикальних партій спостерігається відчутний нахил вправо та радикалізація європейських суспільств. В 2011, Friedrich-Ebert-Stiftung (Фонд Фрідріха Еберта) опублікував результати дослідження, котре порівнювало ворожнечу, яка стосується різних соціальних груп у восьми європейських країнах. Дослідження показало, що приблизно половина всіх респондентів думає, що в їхніх країнах дуже багато іммігрантів. Близько третини вірить в існування природної ієрархії серед різних етнічних груп. Для зразку: в Польщі, при відповідях на вторинні запитання антисемітизм схвалювався майже 70% опитаних.

У європейських державах найбільшого успіху праворадикальні сили досягли у Франції та Угорщині. Небезпечного характеру набувають настрої суспільств у Німеччині, Великобританії, Бельгії, Голландії та Румунії. Майже всюди відповідні сили вже репрезентовані у найвищих представницьких органах.

Особливої уваги заслуговує ситуація в Угорщині та Румунії, як впливових європейських сусідів України. В Угорщині менше ніж за 10 років відбувся різкий зсув суспільства вправо. Близько 53% громадян вважають себе носіями консервативної ідеології, а ще 20% - взагалі праворадикально налаштованими. Як наслідок, з 2010 року більшість у Національних зборах Угорщини утримуються консерваторами: правлячою «ФІДЕС» та радикальною «Йоббік». Останні події, які відбуваються на Сході Європи а також позиція угорського прем’єр-міністра В. Орбана дають можливість припустити, що ступінь радикальності лише зростатиме.

Дещо інакша, але не менш складна є ситуація в Румунії. Недивлячись на відсутність представництва в Парламенті, румунські праві екстремісти успішно втілюють в життя свої засадничі принципи, користуючись настроями в суспільстві, яке, не дивлячись на переконливу перемогу лівих сил (соціал-демократів) залишається сприйнятним до правоекстремістських закликів.

Мета дослідження -  витоки та особливості функціонування праворадикальних організацій в країнах Європи (на прикладі Угорщини та Румунії). Дана мета зумовила постановку таких дослідницьких завдань:

1. Дати визначення поняття правого екстремізму, визначити його основні засадничі принципи та зміст;
2. Дослідити та встановити рамки розвитку правого радикалізму в Європі;
3. З’ясувати основні засади функціонування правого радикалізму в Угорщині;
4. Проаналізувати ступінь радикалізації суспільних настроїв Румунії;
5. Визначити основні принципи боротьби з правим екстремізмом.

Об’єкт дослідження – праворадикальні організації Європи.

Предмет дослідження – історико-теоретичні витоки, еволюція та політичні можливості правого екстремізму в країнах Центрально-східної Європи.

Методологія дослідження. При дослідженні правого радикалізму в Європі нами були використані наступні методи:

• Історичний. – при дослідженні витоків європейського правого екстремізму.
• Системного аналізу.–при визначенні поняття, засадничих принципів та ідейного змісту правого радикалізму;
• Прогностичний.–при з’ясуванні наслідків та перспектив правого екстремізму в Європі;
• Порівняльного аналізу.–при розгляді та оцінці становища правого екстремізму в суспільствах Румунії та Угорщини.

Ступінь наукового вивчення проблеми. На жаль, ґрунтовні дослідження правого радикалізму не проводилися через низку причин як в Україні, так і на всьому пострадянському просторі. Останнє дослідження, яке стосувалося правоекстремістської тематики, було проведено студентом Московського Державного Університету понад 10 років тому. Окремі дослідження, які стосувалися правого екстремізму на пострадянському просторі проводилися в рамках соціологічних опитувань. Основними науковими осередками досліджень правого радикалізму в Європі є Фонд Фрідріха Еберта (Friedrich-Ebert-Stiftung) - Берлін, Центр Європейських та Північноатлантичних відносин (Centre for European and North Atlantic Affairs) – Братіслава та Інститут Стратегічного діалогу (Institute for Strategic Dialogue) –Лондон. Провідними дослідниками правого радикалізму є Пол Хейнсворт (Великобританія) [11] та Міхаель Мікенберг [19] (ФРН). Також, до числа науковців слід віднести Каса Мадда, Сабріну Рамет, Мірослава Мареша, Вердана Обручіну та Метью Гудвіна [8], [16], [17], [21], [24], [28].

Структура роботи. У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження правого радикалізму в Європі» дається визначення поняття правого радикалізму а також розглядаються його витоки та еволюція.

У другому розділі «Відродження правих рухів в Європі» розглядаються результати діяльності правих екстремістів в Угорщині та Румунії.

Третій розділ «Оцінка ступеню загрози правого екстремізму в Центрально-східній Європі» розглядається співробітництво та кооперація правих радикалів в Центрально-Східній Європі а також робиться спроба визначити концепцію з правим екстремізмом.

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРАВОГО РАДИКАЛІЗМУ В ЄВРОПІ

 

1. Поняття правого радикалізму.

Походження терміну «правий», і похідне від нього «правий радикалізм» традиційно прив’язують до подій Великої Французької революції, коли члени Національних Зборів Першої Республіки зайняли місця у залі відповідно до свого ставлення до революції. Проте слід визнати, що традиційний поділ «ліві-праві» а також визначення правої ідеології, як ідеології соціального панування, яка виражає інтереси панівного соціального класу чи верстви є застарілими та не відповідають сьогоденню.  Конкретні спроби класифікувати величезну кількість праворадикальних організацій почалися після Другої Світової війни, а саме в 60-70 роки, коли недобиті діячі та прихильники нацистських, фашистських та колабораціоністських режимів знову почали гуртувати навколо себе прибічників та поширювати типи ідеологій, які були засуджені Нюрнберзьким процесом. З того моменту типологізація праворадикальних організацій через їх постійне збільшення  та набуття популярності стає все складнішою та потребує постійного оновлення. Наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття ціла низка науковців починає нові дослідження «крайніх правих» та робить сучасні визначення цим політичним силам. Найбільш вдалим у цьому плані є німецький дослідник Міхаель Мікенберг, який типологізує правих радикалів крізь призму теорії модернізації.

Отже, під модернізацією розуміється процес соціальних перетворень, який характеризується збільшенням функціональної диференціації та особистої автономії. Відповідно до цього, Мікенберг визначає правий радикалізм як спробу знищити або протистояти модернізації через радикалізацію (включно) та винятково через критерій належності до певної нації [19, c. 29-47]. Цей надмірний акцент на радикалізації демонструє соціальну однорідність, що характеризує мислення крайніх правих, разом з нацією, яка виступає у якості первинної групи, «своїх». Звідси з’являється ксенофобія.

Інакше, правий екстремізм - це політична ідеологія, яка базується на міфі про гомогенну (чисту, без домішків інших народів) націю. Романтичний і популістський націоналізм вороже налаштований до плюралістичної демократії, з її основними принципами - індивідуалізмом та універсалізмом.

Мікенберг виводить наступну класифікацію базових понять, які лежать в основі будь-якої праворадикальної ідеології:

1. Расизм  (Неповноцінність "інших" на підставі біологічних відмінностей ("природня" ієрархія));
2. Антисемітизм (особливий підвид расизму);
3. Етноцентризм («Вищість» своєї нації на підставі культурних та економічних досягнень (диференціація розвитку));
4. Фундаменталізм (Винятковість власного колективу на підставі тієї чи іншої конфесії, а також винятковість у доступі до "істини");
5. Ксенофобія (Захисна реакція проти етнічно і культурно "інших" (боротьба за ресурси, страх «культурного змішання»));
6. Нативізм (Особливий випадок ксенофобії; (у країнах з історією масової імміграції) відмова від іноземних впливів, незалежно від їх етнічної приналежності);
7. Гетерофобія (Нетерпимість відхилення від основних норм (неприйнятність тих, хто морально "інший", також у межах своєї етнічної приналежності)) [19, c. 119].

Аналітично, звичайно, ці критерії різні, і кожен з них має свою особливу логіку. У реальному світі, однак, вони часто переплітаються, і завдання дослідника -  виокремити їх а також виявити їх відповідні обґрунтування у мисленні правих радикалів.

Основною відмінністю сучасних правих екстремістів є відхрещення і дистанціонування більшості з них від рухів, організацій, ідеологій та режимів (таких як нацизм та фашизм), котрі були виразно антидемократичними, і для яких насилля було головним засобом досягнення політичних об’єктивів. У випадку, коли заперечити зв’язок з фашистським/нацистським/колабораціоністським минулим не вдається, то робляться спроби його героїзувати.

Спираючись на ці фундаментальні відмінності плюс критерії «винятковості», перераховані вище, ми приходимо до чотирьох типів радикальних правих сил:

1) автократично-фашистські праві, як правило, пов'язані з расизмом або етноцентризмом, і для яких натхненням є праві диктатури у міжвоєнний період;

2) расистські або етноцентристські, але нефашистські праві, які, як правило, використовують "етнічні" аргументи для пояснення несумісності культур і національностей, заперечуючи, одночасно, існування «природної ієрархії»;

3) авторитарно-популістські праві, згуртовані навколо сильного і харизматичного лідера, з авторитарною структурою і розмитою націоналістичною чи ксенофобською ідеологією;

4) релігійно-фундаменталістські  праві, в котрих націоналізм і ксенофобія зливаються з релігійною жорстокістю в результаті оборони релігійної концепції національної «чистоти».

Відзначимо, що всі чотири типи заперечують різницю і плюралізм в ім’я національної однорідності через вищість «своїх» і приймають антизаконодавчі (популістські) політичні стилі і стратегії. Ця радикальна відмінність між «своїми» («нами») і «чужими» («ними») представлена на агітаційних плакатах швейцарської СВП і німецької НДП.

Ще одним дієвим способом розрізняти типи груп правих екстремістів є визначення форми діяльності, що використовуються відповідними організаціями. Тут виділяється три типи груп:

1) групи, які намагаються завоювати  місця у вищих представницьких, а також органах місцевого самоврядування. Вони самоорганізовуються в рамках політичних партій та виборчих кампаній;

2) групи, які не висувають кандидатів  на державні посади, а намагаються  заручитися підтримкою через  великі соціальні рухи, з якими вони асоціюють себе, і завдяки яким поширюють своє бачення щодо вирішення тих чи інших конкретних проблем;

3) дрібні групи і соціально-культурного  об’єднання, які працюють відносно незалежно від партій і великих громадських рухів, не створюють формальні організаційні структури, і можуть проявляти більш високу схильність до насильства [19].

Інший англійський науковець, Метью Гудвін, не менш вдало характеризує сутність правого радикалізму. Він стверджує, що недивлячись на історичні та контекстуальні відмінності між цими неоднорідними організаціями, будь-які праві екстремісти основним своїм завданням ставлять радикальну зміну національної політики в питаннях імміграції, релігії та національної культури відповідно до засад правої ідеології. Хоча ці організації намагаються дотримуватися правил демократії, радикальні зміни, до яких вони прагнуть, базуються на критиці ліберальної демократії [8, c. 12].

Хорват Вердан Обручіна у своїй праці «Правий екстремізм у Хорватії» підкреслює, що як правило, загальне визначення «праві екстремісти» використовується для простоти та зручності. Проте, такі різнорідні організації не можуть і не мають бути класифіковані як єдине ціле, але мають у своїй основі знаменник, загальний та однаковий для всіх правих радикалів. Тому вже були зафіксовані більш об’єктивні зміни у порядку визначення сутності окремих праворадикальних організацій [24, c. 2].