Концепція нормативного праворозуміння в системі типологізації права

Суспільство «хворіє» сьогодні нормативним позитивізмом. Це означає, що суб’єкти застосування права звикли керуватися виключно самим правовим приписом, інколи не усвідомлюючи дух законодавства, дух самого закону, дух самої правової системи. Відсутність цього праворозуміння називають нормативним позитивізмом, який теж у значній мірі успадкували від колишнього суспільства.

Останнім часом розвивається широке розуміння права. Воно орієнтується на розгляді права в правовідносинах, правосвідомості, правозастосовчих актах, суб'єктивних правах. Однак за основу сутності права цей підхід  прихильники цього напряму  не беруть, виходять з того, що поняття права містить у собі не тільки норми, але й інші правові явища: правосвідомість, правовідносини, суб'єктивні права, акти застосування права та ін. Не можна не погодитись з російським ученим В. Кудрявцевим, який зазначив,що професійному юристу повинна бути притаманна чітка і визначена позиція, бо ніяке побажання, переконання чи думка не можуть розглядатися як правова норма, коли вони не виражені в юридичному акті, прийнятому належним чином. Нажаль, прихильники широкого праворозуміння не враховують того, що сучасне нормативне розуміння права принципово відрізняється від традиційного вузького "нормативізму".

Отже виходячи із трактувань різних концепцій, доктрин, правових теорій, можна зазначити, що право — це частина життя, яка змінюється разом із оточуючою дійсністю і тому може існувати поза буквою закону.Право існує на різних рівнях й у різних формах. Одна з основних форм існування права — система норм права, що регулює різні суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держави, засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності. Основою позитивістських складників праворозуміння є:

     природно –правова – не є єдиною її складовою;

     другою складовою виступає легістсько – позитивістська теорія, оскільки однією з форм прояву справедливості визнається державний закон (хоча й не виключаються випадки, коли він не відповідатиме справедливості, тобто буде неправовим актом);

     третьою складовою виступають інші, недержавні,соціальні регулятори, зокрема, такі,як мораль, традиції та звичаї.Це свідчить про те, що в цій теорії використані елементи соціологічно-позитивістського праворозуміння.

Нормативістська теорія відокремлює право від реальної дійсності і вивчає його як норму (правило) про те, що (або як) по­винно бути; від права реальна дійсність завжди чимось відрізня­ється. Таким чином, право завжди є відірваною від дійсності нормою про те, що повинно бути. Право повинно бути незалеж­ним від будь-якого неправового фактора (від бога, держави, політичної влади, ідеології класу тощо). Єдність норм і цілісність системи забезпечує основна норма — всеохоплююча категорія пізнання, яка виводиться за допомогою людської свідомості і не має матеріального змісту. Важливою рисою нормативізму є ідея динаміки права, його постійного і безпосереднього відновлення, самовдосконалення. Цей процес здійснюється за допомогою діяльності судів, які створюють індивідуальні норми, узгоджені з основною нормою. Правознавство як наука повинно стати вільним і незалежним від будь-якої ідеології, партії, класу, що забезпечує йому незалежність — "чистоту". Воно мусить бути нормативною наукою, його завдання — досліджувати лише сформульовані у праві веління, тобто те, що за правовими норма­ми має бути. Тільки в цьому випадку правознавство може давати дійсно наукові результати [26;c.272]. З одного боку, «чиста теорія» містила низку фундаментальних положень стосовно підвищеної уваги до суперечностей у праві, створення стрункої системи національного законодавства, дослідження загальної теорії та логіки правових норм, значення позитивного права для конституційної юрисдикції, яке мало хто заперечує при офіційному тлумаченні законів і конституцій і зараз.

РОЗДІЛ 3. ОБґРУНТУВАННЯ ІДЕЇ ПРАВА ЯК ОСОБЛИВОГО НОРМАТИВНОГО ПОРЯДКУ ТА СПОСОБУ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ

3.1 Ознаки права як регулятор суспільних відносин.

Кожна історична епоха виробляла своє розуміння права. В результаті тривалих досліджень сучасна юридична наука (як на рівні загальної теорії права, так і окремих галузевих наук) у цілому прийшла до праворозуміння як до втілення людської волі, що виражається в нормативних узагальненнях,які врегульовують найважливіші суспільні відносини.Вони мають повноваження визнавати правомірними чи неправомірними певні діяння (дії або бездіяльність), дозволяють або забороняють певні відносини між людьми і об'єднаннями, забезпечують методи гарантування справедливих відносин, прав і свобод людей і їхніх об'єднань, і забезпечують відповідальність і покарання для тих, хто не дотримується встановлених правил поведінки. Право не регулює питання етики, моралі, норми пристойності і т.п. Все це передбачено в морально-етичних, релігійних та естетичних нормах. Якими є специфічні ознаки визначеності права?

1. Вираження міри свободи, рівності та справедливості означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у світовому співтоваристві. Найвище суспільне призначення права — забезпечувати у нормативному порядку свободу в суспільстві, підтверджувати справедливість, виключити сваволю і свавілля з життя суспільства. Неспроста ще римські юристи писали: jus est ars boni et aequi — право є мистецтво добра та справедливості.

2. Нормативність виявляє сенс і призначення права. Нормативністю права до суспільного життя вносяться істотні елементи єдності, рівності, принципової однаковості — право виступає як загальний масштаб, міра (регулятор) поведінки людей. У нормативності є одна істотна риса: право виражається в нормативних узагальненнях (загальні дозволяння, загальні заборони, загальні зобов'язування), які встановлюють межі досягнутої свободи, межі між свободою і несвободою на певному ступені суспільного процесу.

3. Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність, стислість формальних правових приписів, виражених у законах, указах, постановах тощо. Саме тому суб'єкти права чітко знають межі правомірної і неправомірної поведінки, свої права, свободи, обов'язки, обсяг і вид відповідальності за вчинене правопорушення. Вираження норм у законах, інших нормативних актах, встановлення формальної рівності — це основна ознака формальної визначеності права.

4. Системність права полягає в тому, що право — це не просто сукупність принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов'язані та узгоджені. Системність вноситься до права законодавством. Лише системне, несуперечне право, яке виражає свою сутність через принципи, здатне виконати завдання, що постають перед ним. Сьогодні в Україні найважливіше і найнагальніше завдання — відновити і зміцнити системність права, оскільки неузгодженість нормативно-правових актів розірвала системоутворюючі зв'язки між юридичними нормами.

5. Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових і індивідуальних інтересів означає, що в праві проявляється та втілюється воля, змістом якої є інтерес. Право акумулює суспільну, групову та індивідуальну волю громадян у їх гармонічному поєднанні, злагоді та компромісах, їх інтереси, які відповідають принципам справедливості, свободи, демократії, рівності, гуманізму.

6. Загальнообов'язковість права виражається в тому, що встановлені правила поведінки є загальними та обов'язковими для всієї країни. Загальнообов'язковість, загальність праву надає те, що в ньому виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин, що воно має нормативний характер.

7. Державна забезпеченість, гарантованість права, аж до примусу, свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні правила, які визнаються державою правовими. Далеко не всі норми права додержуються та виконуються добровільно.До порушників вимог норм права компетентні державні органи можуть застосовувати заходи юридичної відповідальності приписів—дисциплінарної, адміністративної, кримінальної. Тим самим держава забезпечує загальнообов'язковість норм права.

8.Сутність права — регулятор суспільних відносин, який виражається в єдності інтересів через формальне (державне) закріплення міри свободи, рівності та справедливості. Під сутністю права в радянській літературі зазвичай розумілася піднята до закону воля панівного класу.В усіх визначеннях права підкреслювався його класово-вольовий характер. Зміни, що відбуваються у житті суспільства, спричиняють собою насамперед зміни в змісті права.

Діалектичний розвиток сутності права виражається, насамперед, у зміні співвідношення між правом як мірою свободи (є показником якості правопорядку) і правом як регулятором суспільних відносин (є інструментом підтримування правопорядку). У будь-якому суспільстві, яким би воно не було (класово-антагоністичним, соціальне неоднорідним, але демократичним), сутність права залишається незмінною в тому, що право було, є і буде владним нормативним регулятором суспільних відносин, поведінки людей.

              Сутність права щонайкраще розкривається через його принципи, які розвивалися, збагачувалися протягом століть.

Принципи права — це своєрідна система координат, у рамках якої розвивається право, і одночасно вектор, який визначає напрямок його розвитку.

У принципах зосереджено світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації. Тому принципи права можна назвати основою правової матерії. Принципи права слід відрізняти від норм-принципів, тобто принципів, які прямо закріплені у нормах права та являють собою внутрішній зміст цих норм. Одне є безсумнівним — в них втілюються загальнолюдські цінності.

3.2. Права людини в концепціях нормативного праворозуміння

Кожна нація має свої особливості, свою долю, свої ідеали, навіть свою мрію. Конституюючу роль становлення української правової свідомості засвідчує  історичний аналіз правової традиції України. Зокрема, традиція народовладдя у Київській Русі; рецепція джерел європейського права; організація українцями власного державного устрою, відмінним від сусідніх держав; нарешті створена українцями перша в Європі демократична конституція. Прийняття 28 червня 1996 року Верховною Радою України Конституції нашої держави стало, без перебільшення, значним суспільно-політичним явищем в житті українського народу.Однак уже через декілька років стало зрозумілим, що швидких перетворень в Україні не буде. В той самий час Україні як державі вже після прийняття Конституції прийшлось пройти через далеко не поодинокі різного роду порушення на парламентських, президентських ([…]Фальшування результатів президентських виборів 2004 р. супроводжувалося масовими порушеннями прав людини: права на особисту недоторканість; права на свободу мислення та світогляду; права на вільне вираження поглядів; права на отримання і поширення інформації та ідей без втручання держави; права на мирні зібрання і свободу асоціацій з іншими людьми; нарешті низки виборчих прав. Це закономірно обурило більшість українського населення і призвело до народного повстання[27]) та місцевих виборах, через "моральне жорнило" квітневого 2000 року референдуму, серію гучних політичних скандалів на кшталт "касетного", "кольчужного", "мукачівського" тощо. Крім того, дуже скоро виявився ряд труднощів, безпосередньо пов'язаних із функціонуванням самого Основного Закону, особливо в частині реалізації його окремих положень щодо конституційних прав та свобод громадян, далися взнаки його внутрішні суперечності як нормативно-правового акту найвищої юридичної сили. А сам Основний Закон держави, образно кажучи, виявився не зовсім готовим до ефективної "самооборони" від "настирливих" пропозицій внесення змін та доповнень до нього. Україна фактично опинилась в стані затяжної політичної кризи. Ці проблеми, на жаль, перешкоджають проведенню правової реформи в Україні, особливо у сфері захисту конституційних прав людини, і спричинені вони не тільки відсутністю коштів, повільним економічним розвитком, «різновекторністю» зовнішньої політики суспільства тощо. Ці проблеми полягають у невідповідності праворозуміння, що формувалося та складалося у більшості представників української юридичної еліти в радянський період, вимогам та реаліям сьогодення.

Видатний теоретик радянського права, за книжками якого навчався кожний сучасний український юрист, Алєксєєв визнає не лише «невідчужуваність» основних прав людини, їхній природно-правовий характер та пряму юридичну дію, а й їхню головну функцію — обмеження державної влади: «...уперше за всю історію людства право стало набувати такої нової якості, яка дозволяє йому піднестися над владою і зрештою вирішити одну з головних проблем нашого життя, справжнє прокляття людства, — проблему упокорення та «приборкання» політичної державної влади» [28,613с].Саме зараз, наголошує професор, у наш час, право та влада почали мінятися місцями. Праву як суто силовому утворенню приходить на зміну гуманістичне право — право сучасного громадянського суспільства, дієвість якого ґрунтується в основному на природній силі природного права, свободи [29,613с]. Цим твердженням окреслюється новий масштаб завдань, що постають перед юриспруденцією.Легітимація права з позицій основних (фундаментальних) прав відбувається згідно з політико-правовими ідеями європейського лібералізму. Як зауважив один з видатних англійських ідеологів цього напряму А. Сміт, «кожна людина, доки вона не порушує законів справедливості, залишається абсолютно вільною досягати цілей своїми засобами» [30,204с].

Підписання Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року  викликало негативну загальноєвропейську реакцію на правовий позитивізм, яку С. С. Алексєєв називає «другою революцією у праві» (перша — гуманістичне піднесення прав людини у період епохи Просвітництва). Друга революція у праві позначена не тільки запереченням абсолютизації формальних позитивістських підходів до захисту прав людини, коли «формалізм намагається піднести до абсолюту елемент формальної, механічної логіки при прийнятті судових рішень, заперечуючи волюнтаристський, дискреційний елемент вибору» [31],але й необхідністю пристосувати право до нових умов, модернізувати його. Старій ліберальній ідеї про захист прав людини на підставі закону, на якій ґрунтувалася перша європейська правова революція, приходить на зміну експериментальна ідея про необхідність захисту прав людини від закону, але на підставі конституції. Україна, ратифікувавши Конвенцію [32], започаткувала процес зміни панівної позитивістської парадигми права. Ця подія відкрила новий етап у розвитку української юриспруденції у питаннях юридичного захисту прав людини та основних свобод. Незважаючи на те, що зараз в Україні існує, так би мовити, «подвійний» захист цих прав та свобод — як на конституційному рівні, так і на рівні Конвенції, — проблеми їх практичного застосування залишаються ще не вирішеними.

Правова система є одним з важливих засобів забезпечення цілісності суспільства. Під впливом  глобалізаційних процесів відбувається зближення національних правових систем та їх інститутів. Базою такого зближення виступають загальнолюдські цінності, принципи верховенства права, демократичної, соціально-правової держави тощо. Одночасно виокремлюються специфічні риси української правової системи, зумовлені національними особливостями.