Концепція нормативного праворозуміння в системі типологізації права

Які ж властивості притаманні українській “Помаранчевій революції”, яка з новою силою поставила важливе філософсько-правове питання стосовно тієї ролі, яку відіграють революційні зміни в правовій свідомості суспільства і його правовій системі? Так, науковець Гарольд Дж. Берман важає,що західну традицію права у ході її розвитку змінило шість великих революцій: Папська революція 1075-1122 рр., Реформація 1517-1555 рр., Англійська революція 1640-1685 рр., Французька революція 1789-1794 рр., Американська революція 1775-1783 рр. і Російська жовтнева революція 1917 року. До числа великих революцій, які змінили обличчя світу, можна додати і всесвітню революцію молоді 1968 року, яка пройшла під гаслами «нових лівих».Стосовно української помаранчевої революції, то хоча вона і виглядала ззовні як лише політичний переворот, однак, була справжньою соціальною революцією, або принаймні її початком і слово «Майдан», яке вже закріпилося в іноземних мовах,стало символом прямої народної демократії, символом перемоги народу над владою, тим історичним місцем, на якому почався процес формування майбутнього правопорядку в Україні, в основі якого лежить нова ідея природного права. Причому природне право в рамках помаранчевої революції стало тим, про що писав у свій час Макс Вебер, тобто «особливою формою легітимності створеного революцією порядку».

Сучасні природно-правові теорії разом з позитивним правом (законами і звичаями) визнають існування ідеального порядку відносин між людьми. Цей вищий нормативний порядок і називають природним правом. Згідно таким поглядам, закони держави є дійсними і легітимними лише в тому випадку, якщо вони відповідають ідеальному праву.

РОЗДІЛ 2. НОРМАТИВІСТСЬКА МЕТОДОЛОГІЧНА ДОКТРИНА ПРАВОРОЗУМІННЯ: ХАРАКТЕРИСТИКА І ЗНАЧЕННЯ

2.1. Логіко-позитивістське тлумачення поняття, змісту права.

Традиційне протистояння підходів до праворозуміння «позитивізму» і доктрини «природного права» було засліплене «внутрішнім» «нормативістським» протистоянням. І це, мабуть, виявлялося для інтелектуально вимогливих правників інтригуючим...

Позитивістська теорія права (Карл Бергбом, Габріель Шершеневич) виниклаяк опозиційна "природному праву". На відміну від природно-правової теорії, для якої основні права і свободи первинні відносно законодавства, позитивізм вводить поняття "суб'єктивне право" як похідне від об'єктивного права, установленого державою. Держава делегує суб'єктивні права і встановлює юридичні обов'язки в нормах права. Позитивізм ототожнює право і закон.

Позитивним тут потрібно визнати можливість установлення стабільного правопорядку, детального вивчення структури правової норми, підстав юридичної відповідальності, класифікації норм права і нормативних актів, видів інтерпретації. До негативних моментів цієї теорії варто віднести обмеженість розуміння права , неврахування його природно-правового спекту. Залежно від того, у чому вбачалася основа права - норм права, правосвідомість або правовідносини - сформувалися нормативістська, психологічна і соціологічна теорії.

Нормативістська теорія права - це напрям праворозуміння, який ґрунтується на уявленні про те, що право - це сукупність правових норм, встановлених державою і формально виражених у законах та інших нормативно-правових актах - письмових юридичних документах.. Водночас нормативне праворозуміння орієнтує на такі властивості права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулювання.

Правові норми - це такі норми, які встановлені державою або всім суспільством, і мають формально визначений характер, загальнообов'язкові для всього населення, охороняються державою від порушень і направлені на регулювання і охорону найбільш важливих суспільних відносин і соціальних цінностей. По своєму змісту вони можуть мати моральний, політичний, економічний і інший соціальний характер. Ці норми займають особливе місце в системі соціального регулювання і вимагають спеціального вивчення.

Кожна чинна правова норма має бути промульгована «сувереном правової системи», а її авторитет має походити від авторитету суверена. Під сувереном тут розуміється особа чи державний орган, якому належить вища політична влада в суспільстві. Англійський філософ Бентам  Ієремія доходить висновку, що будь-яка правова система має власного суверена; у демократичних країнах сувереном є народ,який представлений парламентом. Сувереном, на думку Джона Остіна, виступає особа, якій у суспільстві звикли коритися. Право, як вважають прихильники цієї теорії, може міститися лише у правових нормах, сформульованих та промульгованих сувереном. В Україні, наприклад, із таких норм складається Конституція України та чинне законодавство, під яким розуміються «закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України» [20].

Годі знайти в наш час іншу таку правознавчу теорію, що викликала б стільки суперечок, знаходила б стільки принципового неприйняття й водночас - захопленого визнання, як Чисте Правознавство Кельзена. Учений, застосовуючи власну «сходинкову концепцію права», тобто ієрархію норм, ще раз привертає увагу до того, що саме конституція, будучи підпорядкованою логічній «основній нормі» як єдиному джерелу права, перебуває на верхівці «позитивної» піраміди, є осередком фундаментальних норм, а тому повинна бути стабільною, ретельно захищатись від будь-яких спроб її невиправданих змін або ж відвертих порушень шляхом видання «загальних норм» із боку законодавців чи адміністративних інституцій. На переконання професора, саме конституція є ядром як матеріального права, так і основних процедурних норм,тому і потрібні спеціальні жорсткі процедурні правила.

2.2. Неопозитивістські теорії права і вітчизняне праворозуміння.

       Особливості нормативного підходу до розуміння права.

Розуміння сутності права або праворозуміння є початковою, вихідною категорією юриспруденції. Праворозуміння є виразом різноманітних поглядів, суджень і оцінок – підходів щодо пізнання сутності права у вигляді окремих правових концепцій. Для юриспруденції вихідне і визначальне значення має покладений в її основу тип розуміння права. Саме тип праворозуміння визначає парадигму (смислову модель, взірець) пізнання правових і державних явищ. З розвитком правових учень утворились такі протилежні типи праворозуміння, як юридичний і легістський. Перший базується на розмежуванні права і закону, другий – на ототожненні.

Легістський підхід розглядає право як продукт діяльності держави, тобто правом є лише наказ державної влади. Таким чином, право розглядається виключно як державно-владні настанови, що містять­ся у формальних джерелах (законах, указах, постановах, судових прецедентах тощо) позитивного права, тобто у тому, що має владно-примусову (законну) силу. Легістський підхід, тобто ото­тожнення права й закону (позитивного права), лежить в основі юридичного позитивізму [ 21,269с].

Юридичний позитивізм, у свою чергу, базується на таких тезах: 1) право – продукт держави; 2) джерелом права є винятково правові норми, що містяться в офіційних юридичних текстах; 3) норму права можна змінити чи скасувати лише за допомогою іншої норми права, а не за допомогою посилання на мораль чи будь-які інші позаправові явища; 4) обов’язок дотримання права має абсолютний характер і акти громадянської непокори є неприпустимими.         Під пра­вом розуміється певний соціальний регулятор, який не залежить від волі держави, хоча і може знаходити відображення у текстах законів, що видаються і забезпечуються державою.

Неопозитивістські школи права – нормативістську і аналітичну, утворюють сучасні позитивістські концепції права, які у своїх концептуальних положеннях спираються на вихідні ідеї юридичного позитивізму. Правове вчення нормативізму відноситься до формально-догматичної юриспруденції XIX в. Воно склалося на основі методології юридичного позитивізму, і є предметом для розповсюдження в сучасному західному правознавстві соціологічних, психологічних і новітніх этико-філософських концепцій.

Нормативізм Г.Кельзена. Родоначальником і найбільшим представником нормативістської школи був австрійський юрист Ганс Кельзен (1881–1973 рр.). Його теоретичні погляди остаточно сформувалися в період, що послідував за розпадом Австро-угорської монархії.У той час Кельзен викладав у Віденському університеті і займався активною політичною діяльністю, виступаючи в ролі радника із юридичних питаннях першого республіканського уряду. Розроблений Кельзеном проект Конституції 1920 р., що юридично оформила утворення Австрійської республіки, діє і в даний час ( Конституція, з деякими змінами ). Після аншлюса Австрії нацистською Німеччиною учений емігрував в США. Кельзену належить велике число робіт по загальній теорії держави і права, по конституційному і міжнародному праву, а також декілька творів, присвячених спростуванню марксизму. Найвідоміша його робота – “Чиста теорія права” (у заголовок винесена авторська назва нормативізму; книга вийшла в 1934 р.).

Під чистою теорією права Кельзен розумів доктрину, з якої усунені всі елементи, чужі юридичній науці. Кельзен був переконаний, що юридична наука покликана займатися не соціальними передумовами або етичними підставами, як це доводять прихильники відповідних концепцій, а специфічно юридичним (нормативним) змістом. Згідно його переконанням дана  теорія не заперечує того, що зміст будь-якого позитивного юридичного порядку, будь то право міжнародне або національне,обумовлений історичними, економічними, моральними і політичними чинниками,проте потрібно пізнавати право в його специфічно нормативному значенні. Кельзен визначає право як сукупність норм, здійснюваних в примусовому порядку (дане визначення в концепції використовується для диференціації права від інших нормативних систем, таких, як релігія і мораль).“Чиста теорія права” припускає також виключення з неї ідеологічних оцінок. Кельзен одним з перших поставив завдання щодо створення строго об'єктивної науки про право і державу.

За теорією Кельзена, право старше за державу. Воно виникло ще в первісну епоху, коли суспільство, дозволивши індивідам здійснювати акти примушення (наприклад, акти помсти) в одних випадках і заборонивши – в інших, встановило монополію на застосування сили для забезпечення колективної безпеки. Згодом правове співтовариство переростає в державу, де функції примушення здійснюються централізованим шляхом, тобто спеціально створеними органами влади. Нормативістське вчення австрійського правника істотно відрізнялося від попередніх концепцій формально-догматичної юриспруденції. Кельзен модифікував юридичний позитивізм, включивши в нього теоретичні конструкції, висунуті представниками соціологічного правознавства.Поняття права в його вченні охоплює не тільки загальнообов'язкові норми, встановлені державною владою, але і процес їх реалізації на практиці. Вельми показово, що застосування загальних норм судовими і адміністративними органами тлумачило ним як продовження правотворчої діяльності держави, як створення індивідуальних нормативних розпоряджень. Аргументуючи свою позицію, Кельзен прийшов до висновку, що будь-яка держава є правовою. Цей вивід різко контрастував з доктринами ліберальної демократії середини XX в., у яких правова держава розглядалася як альтернатива тоталітарним політичним режимам. На противагу цим доктринам Кельзен ділив держави на демократичні і недемократичні. Згідно його теорії, демократія не зводиться до затвердження законів більшістю голосів і формально-юридичних способів вирішення соціальних конфліктів. За своєю суттю демократія є пошук компромісу: вона припускає пошану до чужих поглядів і вимагає захисту інтересів меншини.

Пострадянське та вітчизняне праворозуміння. У Радянському Союзі праці Кельзена піддавались нещадній критиці М.Бухаріним, А.Вишинським, С.Кечек’яном, В.Тумановим та ін. переважно за захист «реакційних буржуазних космополітичних ідей», відмову від державного суверенітету, «затушовування експлуататорської сутності буржуазного права», «активний антикомунізм», але запроваджувалось чи не виключно позитивістське розуміння права, багато в чому суголосне з кельзенівським. Наприклад, «свій різновид суто нормативістського праворозуміння А.Вишинський легітимізував на першій Нараді з питань науки радянського права і держави в Москві, на яку в липні 1938 року були зібрані  всі провідні вчені – правознавці і юристи – практики СРСР. Вона дещо модифікувала початкове формулювання основного доповідача – Прокурора СРСР, але за змістом залишила його повністю: ”Радянське право є сукупністю правил поведінки, встановлених у законодавчому  порядку владою трудящих, таких, що відображають їх волю і застосування яких забезпечується всією примусовою силою соціалістичної держави, з метою захисту, закріплення і розвитку відносин і порядків, корисних і прийнятних для трудящих, повного і остаточного знищення капіталізму та його пережитків в економіці, побуті та свідомості людей, побудови комуністичного суспільства”22. Спочатку дефініція права А.Вишинського іменувалась, як “нормативне” визначення права, а пізніше за наполяганням  самого “ідеаліста”, який не хотів чути звинувачень у “буржуазному нормативізмі”, змінилась на “вузьконормативний” підхід до права. Звичайно, нормативізм А.Вишинського не тотожний кельзенівському чи соціальному нормативізму Леона Дюгі. Але він не є винаходом у світовій юридичній думці, оскільки, як дві краплі води, відтворює вчення про сутність права англійців Дж.Остіна, Ш.Амоса або “українських росіян” Г.Шершеневича, В. Каткова та інших засновників і прихильників класичного юридичного позитивізму»[23].

Тривалий час вітчизняна юриспруденція спиралася на легістський тип праворозуміння. Зрештою, у XX ст. у радянській, а пізніше — в українській і російській правознавчій науці норми права досліджувалися у рамках концепцій нормативістської школи, яка у радянський період зазнавала значного ідеологічного впливу. Проте саме ідеї даної школи привели вітчизняних правознавців до розуміння сутності норми права як певного роду соціального регулятора, а, починаючи з 60-их pp. XX ст., в радянській і пострадянській юридичній літературі норми права досліджуються в основному крізь призму механізму правового регулювання, як один з його елементів [24,150с].

Праворозуміння більшості сучасних українських юристів ґрунтується саме на цих уявленнях про право. Як справедливо з цього приводу зауважує український науковець Анатолій Павлович Заєць «Вузьконормативний підхід до визначення права, заснований на уявленні, що право — це норми поведінки, викладені у законах та інших нормативних актах, встановлені і забезпечувані примусовою силою державної влади, ще й досі знаходять своїх прихильників [25, 35с].