Боспорське царство: характерні риси і особливості розвитку

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ 

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ПРАВА  
 

Кафедра теорії та історії держави і права 
 

Реєстраційний № ___________

Дата «___»__________ 20__ р. 
 
 
 
 
 
 

КУРСОВА РОБОТА

з предмету «Історія держави та права України» 

  Боспорське царство: характерні риси і особливості розвитку 
 
 

                                              Виконав:

                                              студент І курсу

                                              заочної форми навчання

                                              відділення перепідготовки

                                              Величко Роман Юрійович

. 
 

Робота захищена «___»___________ 200_ р.

З оцінкою ___________                                                   Викладач: Чернега А.П.               
 
 
 
 
 
 

Київ  – 2010

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ  ТА РОЗКВІТ БОСПОРСЬКОГО ЦАРСТВА………….4

1. Роль греків в освоєнні Кримського півострова………………………...4
2. Утворення Боспорської держави………………………………………..8
3. Прихід до влади Спартокідів. Об’єднання незалежних міст…………10

РОЗДІЛ 2. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ, СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ         РОЗВИТОК БОСПОРСЬКОГО ЦАРСТВА………………………………..12

2.1 Державний устрій Боспорського царства……………………………...12

2.2 Право Боспорського царства …………………………………………...13

2.3 Суспільний устрій ………………………………………………………14

2.4 Сільське господарство ………………………………………………….15

2.5 Ремесло  і торгівля……………………………………………………….17

2.6 Наука й культура Боспорського царства………………………………20

РОЗДІЛ 3. ЗАНЕПАД БОСПОРСЬКОГО ЦАРСТВА………………………………...27

ВИСНОВОК……………………………………………………………………………..33

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ……………………………………………....34 
ВСТУП 

     Море  й землі, що пролягають на обох сторонах Боспору Кіммерійського, зберігають у собі реліквії багатьох епох. Історія Криму нараховує п'ять великих періодів: догрецький, античний, середньовічний, нового й новітнього часу.

     На  європейському (Керченський півострів) та азіатському (Таманський півострів) берегах Боспору Кіммерійського протягом декількох тисячоріч жило, одночасно або змінюючи один одного, безліч народів - кіммерийці, таври, скіфи, греки, римляни, сінди, меоти, сармати, алани, готи, гуни, хазари, болгари, печеніги, половці, вірмени, італійці, татари, турки й інші. Це не дивно - занадто вигідним у стратегічних і економічних відносинах було це перехрестя сухопутних і морських шляхів, що з'єднували Європу й Азію. Про більшість народів можна лише згадати через убогість наявних відомостей. У даній роботі пропоную розглянути історію становлення, основних етапів розвитку та занепаду Боспорського царства. 

РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗКВІТ БОСПОРСЬКОГО ЦАРСТВА

1.1 Роль греків в освоєнні Кримського півострова

     Роль  греків в освоєнні Кримського півострова неможливо переоцінити, досить сказати, що саме вони принесли місто, державу, найвищу по мірках будь-яких часів і народів культуру в цей віддалений від світу древніх цивілізацій край. Крим міцно й назавжди пов'язаним з великими центрами Середземномор'я й Причорномор'я, і цей зв’язок не згас понині.

     Насамперед, недостатня кількість продовольства, потреба в забезпеченні землею бідних і незаможних селян, а крім того, пошуки джерел сировини, ринків збуту, рабської робочої сили змушували еллінів залишати насиджені місця й відправлятися в тривалу й небезпечна подорож у пошуках нового місця проживання. Основний контингент колоністів складали люди молодого віку - здебільшого чоловіка, сильні, енергійні; переважали селяни, але була також деяка кількість ремісників, торговців і потерпівших поразку в політичній боротьбі на батьківщині представників родової аристократії. Велика грецька колонізація, що охопила все Середземномор'я, Мармурове й Чорне (його греки називали Понтом Эвксінським, тобто «Морем Гостинним») моря, відноситься до бурхливій і судьбоносної в історії Еллади архаїчній епосі (VIII - VI ст. до н.е.) - епосі формування держав-полісів.

     Греки прибули до Криму з усім «вантажем» досягнень ранньої цивілізації, тут перепліталися найсуперечливіші настрої - бажання скромно, але міцно облаштуватися на новому місці та спрага наживи, надія стати повноправним членом колективу утвореного на новій території поліса та пристрасть до влади, політичним авантюрам, мрія побачити й освоїти на користь людини «край ойкумени» і прагнення прибрати до рук якнайбільше. І все-таки добрі наміри переважали. Нестаток, а не жадібність, пошук нової батьківщини, а не території для експлуатації й наживи гнали людей у віддалені краї.

     Колонізація розширила кордони грецького світу - міські центри й селища еллінів з'явилися на берегах трьох морів, в багатих, родючих місцях, нові колонії (грецькою - апойкії) незабаром перетворилися в центри ремесла й торгівлі, через них хліб і інші товари йшли в Елладу, згодом вони стали відігравати помітну роль і в політичному житті древнього світу. Колонізація прискорила процес розвитку суспільства в місцевих жителів: спілкування із греками руйнувало їхні традиційні підвалини, змушувало вирощувати більше хлібу (наприклад, під впливом греків скіфи згодом перейшли до осілого способу життя, зайнялися землеробством), худоби, сприяло визріванню майнової й суспільної нерівності, варвари познайомилися з еллінською культурою.

У Північне Причорномор'я греків приваблювали родючі ґрунти, багатий рослинний і тваринний світ, достаток риби, особливий інтерес являли гавані, що підходять для мореплавання й торгівлі. Цей край виявився таким привабливим, що елліни не побоялися ні відносної суворості клімату, ні навіть ворожості частини місцевого населення.

     Ще  до початку освоєння Північного Понта в греків склалися легенди про край ойкумени, і в Гомера в «Одисеї» можна зустріти такого роду опису: «Там кіммерійців сумна область, покрита вічно / Вологим туманом і млою хмар; ніколи не виявляє / Оку людей там обличчя променистого Гелиос... Ніч безвідрадна там споконвіку оточує проживаючих». Пізніше Геродот, сам побував у Скифії в середині V ст. до н.е., розповідала: «Вся ця країна... вирізняється надзвичайно холодними зимами... Замерзає море й весь Боспор Кіммерійський (Керченська протока. - авт.)... І скіфи... роблять по льоду військові походи... і в інші чотири місяці тут холодно». Звичайно, це перебільшення, і все-таки тоді клімат у Північному Понті був суворіше, ніж у більш пізні часи. У своїй уяві елліни населили цей край чудовиськами й страховиськами, такими істотами, яких і людьми важко назвати (одноокими арімаспами, кошлатими й байдужими ісседонами та іншими, подібними істотами); послали розвідати його безстрашних аргонавтів; відправили туди своїх улюблених героїв - Геракла, Ахілла; переселили войовничих дів-амазонок з південного узбережжя Понта на північне; подбали про те, щоб всюдисущий Аполлон допоміг колоністам благополучно добратися й улаштуватися на нових місцях. У такий спосіб греки звикали до чужого й мало знайомого краю, робили його своїм рідним і зрозумілим.

     Апойкії з'явилися в Північному Понті трохи пізніше, ніж в інших місцях Середземномор'я й Причорномор'я. Провідну роль в освоєнні даного регіону відіграли греки-ионійці, особливо ті які настрадалися від набігів лідийців і персів жителі міста Мілета, що розташовувалося на західному узбережжі Малої Азії. Мілетяни надбали великий досвід і розумілися на виборі місця для поселення. Зважуючи всі «за» і «проти», осідали, там, де було найбільше зручно й спокійно. Виводило колонію звичайно невелике число людей — приблизно від ста до тисячі чоловік. Греки по-хазяйськи підходили до тих ресурсів, які виявили на нових землях. Збираючись у далеку дорогу, вони, звісно ж, захопили із собою дещо з будинку, але це було саме необхідне, те, що могло пригодитися спочатку, і не дуже об'ємне. Тому їм знадобилися місцеві запаси металів, каменю, деревини, глини — адже потрібно було будувати, заводити господарство. 
Заселення Північного Причорномор'я протікало у відносно мирній обстановці. Тут жило невелике в чисельному відношенні кочове або напівкочове населення, у ті часи ще що не претендувло на вихід до моря, греки ж воліли саме морські узбережжя.

     Спочатку  прибульці зазнали чимало труднощів: на нових місцях їх ніхто не чекав, ніхто не заготовив для них житла та їжі, клімат здавався набагато більше суворим, ніж на батьківщині. Доводилося все починати з нуля, і колоністи відразу ж приступили до справи. Хлібороби, що становили основну масу переселенців, одержували ділянки неподалік від своїх апойк. Так що по сусідству з останніми виростали еллінські селища. На нове місце проживання греки прийшли з багатим запасом трудових навичок. Про їхнє заняття землеробством свідчать знахідки зерен хлібних злаків (у першу чергу м'якої голозерної пшениці й пленчатого ячменя), знарядь сільської праці, господарських ям і глиняних посудин для зберігання зерна, поширення культів божества родючості - Деметри і її дочки Кори-Персефоны, Афродіти. Культивували також просо, зернобобові, сочевицю, вику. Урожаї були непогані. Грецький географ Страбон запевняв, що в рівнинному Кримі «поле, пооране першим лемешем, що попався, приносить урожай в 30 мір». Сучасні дослідники вважають цю цифру завищеною й пропонують іншу: 8-14 ц/га для північнопонтійської пшениці (при цьому нижня цифра ближче до реальності). Розводили сади, вирощували виноград. Насіння деяких рослин привезли із собою, інше знайшли на місці. Зі свійських тварин переважали дрібна рогата худоба й птах, хоча не обходилися й без великої рогатої худоби, коней. Вудили рибу, полювали.

Зароджувалися й розвивалися будівельне, плотницьке, столярне, металообробне, керамічне, ткацьке, ювелірне ремесло. Важливу роль у житті колоністів відігравала торгівля з містами Середземномор'я (особливо Малої Азії й сусідніх з нею островів, а до кінця VI ст. і з Афінами), звідки одержували маслинове масло, вино, ремісничі вироби. Зароджувався натуральний обмін із сусідніми варварами, що поставляли продукти сільського господарства, промислів, рабів. Уже в другій половині VI в. Пантікапей чеканить монету, трохи пізніше — і інші міста. 
Першопоселенці і їхні найближчі нащадки в більшій мірі були дрібними й середніми ремісниками, їхня вільна праця значно переважала над рабським. Однак ріст землеробства, ремесел, розширення торгівлі сприяли збагаченню частини громадян, виділенню їх у правлячу верхівку. Згодом деякі апойкії виростають із селищ у міста (перехід від землянок і напівземлянок до наземного домобудівництва, прокладання вулиць, зведення будинків суспільного призначення відбуваються наприкінці VI - початку V ст.).

Одночасно йде процес формування невеликих держав-полісів. Центром поліса, як правило, було місто, яке складалося з акрополя, верхнього міста (звичайно розташованого на височині й спочатку являли собою укріпленим притулком, згодом - політичним і релігійним центром), і пагорба, що розкинувся в підніжжя, нижнього міста з ринком-агорою, ремісничими кварталами, житловими й суспільними будівлями. Міста були невеликими, так, площа Пантікапея наближалася до 9 га, а число жителів у ньому навряд чи перевищувало 2 – 3 тис. чоловік. За межами міста розкидані поселення хори (так називалися сільські володіння поліса), що звичайно простиралися на 5 – 7 км. Це були селища не тільки греків, але й варварів, що жили поблизу. 
 Пантікапея, Німфей, Феодосія (у Східному Криму), Фана-Горія, Гермонасса, Кепи (на Таманському півострові) стають центрами таких самостійних держав-полісів (сільські поселення й городки входять у їхній склад: наприклад, Мірмекій, Тірітака - до складу Пантікапейского поліса). Форми правління в них були різними - як демократичними (з переважною владою народних зборів - сходки всіх повноправних членів громадського колективу, нажаль, такими визнавалися тільки чоловіки - глави родин і воїни), так і олігархічними (із чільною роллю невеликої групи найбільш багатих і родовитих громадян) - залежно від найрізноманітніших причин.

     Основна маса колоністів, що прибули в Північне Причорномор'я, походила з малоазійських  міст і сусідніх островів, які в архаїчну епоху відрізнялися від інших еллінських регіонів більше інтенсивними темпами економічного, соціально-політичного й культурного розвитку. Північномонтіїським еллінам були знайомі філософські навчання, літературні твори й інші досягнення земляків. Велике враження повинні були зробити на них праці еллінських письменників Гекатея Мілетського й Геродота Галікарнаського, у яких велика увага приділялася скіфським землям і їхнім мешканцям. Глибокий і всебічний інтерес видатних іонійських мислителів до Північного Понту стимулював вивчення даного регіону колоністами і їхніми нащадками, сприяв формуванню згодом власної школи істориків, географів, етнографів. Одночасно зароджувалася тяга до філософії. Особливий інтерес спочатку викликали міфи, у завдання яких входило розповісти не тільки про надприродний, але й по-своєму пояснити світ, зв'язати прибульців з освоюваними землями і їхніми мешканцями. Звідси прагнення перенести дії частини еллінських міфів у Північне Причорномор'я, прив'язати біографії добре знайомих міфічних персонажів до далекого краю ойкумени. Найбільше цікавили охоронні функції богів і ті філософські навчання, які були тісно пов'язані з міфологією й релігією.