- У міжвоєнний період остаточно сформувалися національні географічні школи слов’янських країн: польська (Євгеніуш Ромер), російська (Ніколай Баранський), чеська (Іржі Краль), югославська (Йован Цвіїч), українська (Володимир Кубійович).
- У Німеччині домінували геополітики на чолі із К.Г.Гаусгофером, розвивалася геоморфологічна школа А.Пенка, у Франції – панувала фізико-географічна регіоналістика з Еммануелем де Мартоном, у Великій Британії – геополітична школа Галсфорда Дж. Маккіндера і Джорджа Дж. Чізголма.
- Упродовж 20-30-х років XX ст. у німецькій та американській географії набули поширення ландшафтна концепція, яку спочатку використовували для вивчення природних комплексів (З. Пассарге), а надалі – для природно-господарських і культурних ландшафтів (К. Зауер, Д. Віттлсі).
- Одним із найбільших американських географів був І. Боумен (1878–1950), який розглядав географію як соціальну й політичну науку.
- Його роботи “Новий світ: проблеми політичної географії” (1921 р.), “Піонерна межа” (1931 р.) та “Географія у відношенні до соціальних наук” (1934 р.) набули світового визнання.
- Ще один представник американської географічної школи К. Зауер (1889–1975) визначав предметну область географії як взаємодію людини і природи і вивів її на рівень сучасної геоекологію: географія досліджує процеси перетворення природного ландшафту на культурний. У 1952 р. опублікована класична праця К. Зауера “Походження й поширення агрикультури”, де були вперше показані процеси господарського освоєння території.
- Штандортні теорії Й. Тюнена, А. Вебера, О. Енглендера, Т. Паландера були продовжені В. Крісталлєром (1893–1939) і А. Льошем (1906–1945). Кристаллєр започаткував географію сфери послуг і став розробником теорії центральних місць.
- А.Льош у 1940 р. опублікував роботу “Просторова організація господарства”.
- Німецький географ Ф.К. Шеффер (1904–1953), який працював у США, наголошував на неохідність вивчення закономірностей формування просторових структур, пошуку просторових законів. Цей напрям протистояв поглядав тогочасного класика американської географії Р. Гартшорна, який вважав географію виключно ідеографічною наукою, що описує неповторні особливості кожної території і тільки.
- У міжвоєнний період центр світової географічної думки поступово переміщується в англомовний світ, передовсім у США (Ісайя Боумен, Елсуорт Геттінгтон, Еллен Черчілл Серпл, Річард Гартшорн, Карл Зауер, Самюель Гантінгтон, Ніколас Спайкмен).
- Особливо активно розвивалася географія, зокрема суспільна, в Англії. Тут уперше виокремлено так звані функціональні райони (К.Б. Фоссет), розгорнуто дослідження земель на підставі великомасштабних карт з практичною метою (Л.Д. Стемпл).
- Важливим явищем у світовій географії став розвиток російської економічної географії (районна школа Ніколая Баранського).
- Дослідження охоплюють проблеми: 1) екологія людини,
- 2) хорологія, особливо регіональні дослідження,
- 3) історична географія, у тому числі проблеми послідовності освоєння території і функціональної організації простору,
- 4) прикладні проблеми – використання земель, політико-географічні та воєнно-географічні проблеми.
- Головні риси розвитку географії у повоєнний час
- Якісні зміни у розвитку географії, зокрема суспільній географії, відбулися у повоєнний період.
- 1) вона зазнала суттєвої диференціації, з’явилися наукові дисципліни і напрямки, що пов’язані з новими загально- і конкретно-науковими підходами та парадигмами, наприклад, так звана географія поведінки;
- 2) простежувалися інтегративні процеси внаслідок виникнення “теоретичної географії”, “географії природокористування”, “геоекології”.
Головні риси розвитку
географії у повоєнний час
- 3) у географії застосовують нові парадигми – модельну (моделювання територіальності явищ і процесів) та системну (системний аналіз і синтез). На цій підставі розвиваються, поглиблюються вже сформовані теорії й концепції, наприклад, теорія територіального комплексування, а також методи дослідження, наприклад, картографічний.
Головні риси розвитку
географії у повоєнний час
- 4) урізноманітнюється методичний апарат та інструментарій науки. Швидко проваджуються математичні методи і прийоми дослідження, наприклад дистанційне отримання інформації, комп’ютеризація, формування ГІС чи GIS;
- 5) суттєво змінюється ставлення до карти як до джерела і результату географічних досліджень. Карту починають трактувати не лише як модель земної поверхні, а передовсім як зберігача, носія і передавача геопросторової інформації.
Головні риси розвитку
географії у повоєнний час
- 6) пожвавився інтерес до регіональних досліджень, тобто комплексного вивчення окремих регіонів як усередині країни, так і на міждержавному рівні;
- 7) відбувається невпинний процес соціологізації і гуманізації суспільної географії. Зазнають диференціації соціальна географія і геоекологія.
- Наприклад, виникли і активно розвиваються такі дисципліни соціальної географії, як географія способу життя, радикальна географія, географія поведінки.
- Домінувала у повоєнний час англо-американська географія. Визначними її постатями стали Вільям Бунге, Річард Чорлі, Пітер Гагет (Хагет), Девід Гарвей (Харвей), Чонсі Д. Гарріс, Артур Г. Робінсон, Волдо Тоблер. На межі регіональної еконоімки і суспільної географії працював Волтер Ізард (Айзард).
- Помітними явищами у цей період стали теорія територіального комплексотворення (Ніколай Колосовський, СРСР), соціально-географічні дослідження Селми Ниммик з Естонії, праці польського ученого Станіслава Лещицкі.
- У західноєвропейській географії простежується своєрідне затишшя, окрім Великої Британії та Швеції. У Швеції професор Торст Гагестранд розробив концепцію поширення нововведень як просторового процесу.
5. Три джерела і напрямки
історичного розвитку суспільної
географії
- Із попереднього розгляду історії суспільної географії випливає, що тривалий час – аж від епохи Великих географічних відкриттів – вона розвивалася у руслі (і у формі) географічного країнознавства і лише частково у формі описового світознавства. Із середин XVIII ст. світознавство розвивається у формі географічної глобалістики. Після поділу географії на фізичну й економічну в другій половині XIX ст. простежується пожвавлення в економіко-географічній регіоналістиці (дослідженні економічних районів).
- Водночас торували собі шлях декілька напрямів загальної суспільної географії. Таких напрямів О.І. Шаблій виділяє три:
- економічний,
- демосоціальний
- формально-теоретичний.
1. Економічний напрям
- ґрунтується на працях основоположника економічної науки Вільяма Петті (Великобританія), зокрема його “Політичній арифметиці”, а також Адама Сміта (Шотландія), Девіда Рікардо (Англія), та Карла Маркса (Німеччина). Головним об’єктом дослідження тоді було господарство країн чи світу, їхні сфери – виробнича чи послуг, розміщення і геопросторова організація.
1. Економічний напрям
- Розміщення господарства пояснювали законами економічної науки, зокрема політекономії. Це був економічний детермінізм, який трактував територіальну організацію господарства тільки економічними чинниками.
1. Економічний напрям
- У руслі економічного напрямку суспільної географії виникли галузево-статистичний підхід (Ахенваль, Ден, Воблий), штандортні теорії (Тюнен, Вебер, Льош), районна школа (М.Баранський), теорії та концепції територіального комплексоутворення (М. Колосовський). По суті, радянська економічна географія була регіоналістично-економічною, територіально-комплексною за спрямуванням.
- У 60-70-х роках XX ст. на економічну регіоналістику заявили свої права економісти (В. Ізард, Н. Нєкрасов).
1. Економічний напрям
- З
XVIII ст. у Німеччині працями Ахенваля і Зісмільха було започатковано розвиток так званої камеральної статистики. Камеральну (державну) статистику Ахенваль називав “описовим державознавством окремих країн”. У ньому значне місце відведене характеристиці параметрів держави: її території, кордонам, адміністративному устрою, державному апарату, фінансам, бюджету, окремим галузям господарства – сільського, промислового, транспортного, воєнній могутності країни, стосункам із іншими державами.
1. Економічний напрям
- З часом статистичні методи подання і обчислення параметрів держави та її елементів зумовили появу окремої науки статистики, а “описове державознавство” звузилося до так званого галузево-статистичного напрямку в суспільній географії (тоді ще економічній).
- По суті, до початку XX ст. економічну географію називали статистикою.
1. Економічний напрям
- Паралельно на економічній базі виник на початку XIX ст. так званий штандортний напрямок, започаткований у працях німця Йоганна Тюнена “Ізольована держава у відношенні до сільського господарства і національної економії” (1826 р.).
- У XIX ст. теорію штандарту розвивали Альфред Вебер (книга “Про штандарт галузей промисловості”), перед Другою світовою війною і після неї - розвинув німецький учений Август Льош (1906–1945) у книзі “Географічне розміщення господарства” (1940 р.), у післявоєнний період – американський учений Волтер Ізард (“Методи регіональної наук. Просторова економія”).
1. Економічний напрям
- У великих за площею країнах, особливо в Російській імперії, а також у США, у XIX ст. почав розвиватися районний напрям (спочатку в “описовому державознавстві”, як це було в Росії – праці К.І.Арсеньєва та інших, а згодом, уже в першій половині XX ст., – окремо на підставі використання категорії територіального поділу праці).
- У цьому напрямку найбільший внесок зробили російські вчені Ніколай Баранський, Пйотр Алампієв.
- В СРСР теорію економічного районування у 40-60-х роках XX ст. розвинено у районно-комплексний напрямок працями Ніколая Колосовського.
1. Економічний напрям
- Прикладними аспектами цієї теорії став районно-розпланувальний напрям українського ученого Данила Богорада (книга “Конструктивна географія. Основи районного планування”).
- На межі економічної географії й економічної науки у 60-70-х роках XX ст. сформувалася так звана регіональна економіка (праця російського академіка Ніколая Нєкрасова “Регіональна економіка”), яка стала досліджувати економічними методами і підходами традиційні в радянській економічній географії економічні райони і територіально-виробничі комплекси. Тепер формується геоекономіка і геологістика.