Риси розвитку суспільної географії

• Починають формуватися національні слов’янські географічні школи, насамперед, польська, російська та українська.
• Великий вплив на розвиток географії продовжує праця Вареніуса, однак починають з’являтися нові оригінальні загальногеографічні і суспільно-географічні твори. Зазнає радикальних змін організаційна структура географічних наук: створюються перші університетські кафедри географії, створюються національні географічні товариства, формуються перші наукові географічні школи.
• У цей час англієць Вільям Петті започаткував наукову політичну економію, яка стала підгрунтям економічної географії.

• Німецька географічна школа зростала на працях Мюстера, Вареніуса, Меркатора, Ортелія.
• Антон Фрідріх Бішінг (Бюшинг) – автор шеститомного “Нового землеопису”, що був опублікований у 1792 р. У цій праці подано географічну характеристику країн Європи. Учений висунув дів концепції: 1) густота населення – важлива географічна характеристика території; 2) перевезення товарів водним транспортом усуває залежність людей від місцевих ресурсів.

• Іммануїл Кант окреслив місце географії в системі наук. Розділив всі науки на абстрактні та конкретні (останні поділив на систематичні, хорологічні та хронографічні). Відніс географію до хорологічних наук (із грецького “хронос” – час, “хорос” – простір; явища в часі, за Кантом, вивчає історія,а у просторі – географія).
• І. Кант уважав також необхідність урахування антропогенних сил для пояснення формування особливостей тої чи іншої території. Кант вважав географію не лише описовою, але й номотетичною (“законотворчою”) наукою.

• Александр Гумбольдт - найвидатніший географ Нового часу, один із фундаторів багатьох галузевих фізико-географічних наук.
• Для географічних досліджень, на його думку, слід застосовувати польовий і порівняльний методи.
• А. Гумбольдт був географом-природником, але надавав величезного значення географічній функції людини.
• Наголошував на непересічну роль людського роду у земному житті.

• Карл Ріттер – автор 19-томного видання “Землезнавства у його відношенні до природи й історії людини, або Загальна порівняльна географія”, перший завідував кафедри географії у Німеччини (Берлін, 1820 р.), засновник Німецького географічного товариства (1828 р.), класик німецької і світової географії. Він трактував Землю як “спільний дім людства”, розкриваючи географічні особливості взаємозв’язку людини і природи.

• учений вважав географію просторовою наукою. Тому до деякої міри К. Ріттер протиставив географічний метод історичному, вивчав просторові відносини, зв’язки і взаємозалежності між явищами і процесами на земні поверхні. Зокрема він вивчав географічне положення, конфігурацію, взаєморозташування та величну країн і районів, намагався відшукати їхнє кількісне вираження, з’ясувати просторові закономірності і взаємозалежності.

• Карл Ріттер був одним із основоположниківм порівняльного методу в географії, акцентував на необхідності вивчати взаємозв’язки і взаємозалежності між природою і людиною на окремих територіях.
• Ріттер був одним із тих, хто формував комплексний підхід у географічній науці. Учений надавав перевагу регіональним дослідженням, уперше увів термін “землезнання”.

• Російська школа географії пов’язана із діяльністю і роботами В.М. Татищева – автора першого російського підручника з географії - та Михайли Ломоносова (увів у науковий обіг термін “економічна географія”, очолював Географічний департамент академії наук. В.М. Татищев був автором “Лексикона российского” (1743 р.) – праці енциклопедичного характеру, у якому важливе місце посідають географічні описи.
• Сучасник Татищева І.К. Кирилов склав у 1727 р. перший статистичний (економіко-географічний) опис Росії.
• Молдавський князь Дмитро Кантемир склав у 1715-16 рр. детальний опис Молдавії, у тому числі описав корисні копалини, населення й господарство.
• Вахушті Багрітіоні у 1742-45 рр. склав “Опис царства Грузинського” із дуже детальною характеристикою місцевих природних закономірностей та склав два атласи Грузії.

• Одним із найвизначніших представників російської географії першої половини XVIII століття був С.П. Крашенинников (1711-1755), перший російський географ-академік, автор визначної праці “Описание земли Камчатки” із характеристикою природних ресурсів краю та перспективами господарського освоєння, а також історико-етнографічною характеристикою.

• Відома праця іншого російського ученого П.І. Ричкова (1712-1777) “Оренбугская топография” (1762 р.) у двох частинах (загальна і регіональна). Цікава друга частина із описом провінцій і “дистанцій”, що містить характеристику природних ресурсів.

• Розвиток поглядів на географію на “служанку історії” сприяли поширенню соціологічних вчень про визначальний вплив природних умов на розвиток суспільства.
• Носіями так званого географічного напряму в соціології були французькі просвітителі середини XVIII століття, зокрема Ш.Л Монтеск’є. Його погляди повторюють Бодена (залежність звичаїв, соціального устрою, форми правління від клімату, грунтів, розмірів території). Однак, погляди Монтеск’є отримали своїх прихильників і справили сильне враження на Вольтера, Руссо. Вольтер, однак, зауважив, не відкидаючи впливу природи на людину, що природні умови істотно не змінилися від часів давніх греків, а суспільний раз не один раз змінювався, а Бюффон підкреслював роль людини як перетворювача природного середовища. Гельвецій піддав критиці погляди Монтеск’є, але й сам стверджував, що влада клімату сильніша від всіх інших влад.

• У новий період виникають громадські об’єднання географів і тих, хто цікавився географією, – Географічні товариства.
• У 1821 р. ГТ створене у Парижі,
• у 1828 р. – у Берліні,
• у 1830 р. – у Лондоні,
• у 1832 р. – у Бомбеї,
• у 1833 р. – у Мексіко, 
• 1838 р. – у Ріо-де-Жанейро,
• у 1845 р. – у Санкт-Петербурзі,
• 1852 р. – у Нью-Йорку,
• 1856 р. – у Відні,
• 1867 р. – у Флоренції,
• 1872 р. – у Римі.

4. Новітній період розвитку  суспільної географії

 

• Новітній період розвитку суспільної географії почався із другої половини XIX століття. О.І. Шаблій виділяє у ньому три часові відтинки:
• 1) із середини 70-х років XIX століття до Першої світової війни,
• 2) міжвоєнний,
• 3) після Другої світової війни до нашого часу. Період до Першої світової війни характеризувався остаточним поділом географії на фізичну і суспільну (антропогеографію) із подальшою їх диференціацією.

• Географія в університетах утверджується поряд із іншими дисциплінами викладання (уперше в 70-х роках XIX ст. у Німеччині). Засновано кафедри географії під керівництвом фахових географів у різних країнах: 1882 р. – у Львівському університеті професором Реманом, у 1884 р. – у Московському університеті професором Д.М. Анучиним, у 1887 р. – в Санкт-Петербурзькому університеті, у 1891 р. – в Харківському університеті. Першим українським географом, доктором географії став Григорій Величко (1893 р.).

• Саме ці кафедри та центри картографії стають новими центрами розвитку географії, зокрема і суспільної (тоді економічної, з часом – соціально-економічної).
• Виникають наукові національні школи, очолювані визначними вченими-географами.

• У німецькій географії до Першої світової війни виокремилася антропогеографічна школа Ф. Ратцеля та геоморфологічна школа А. Пенка,
• у французькій – Поля Відаль де ля Бляша і його послідовника Жана Брюна,
• в англійській – глобалістична геополітична школа Галфорда Дж. Макккіндера та Джорджа Дж. Чізголма,
• в американській – школа геоморфологічних циклів Вільяма Моріса Девіса

• У російській географії – школа фізико-географа Д. Анучина, зводиться ландшафтна школа Льва Берга і ґрунтознавча школа Василя Докучаєва.
• Поступово формується українська національна географічна школа (антропогеографічна школа Степана Рудницького і фізико-географічна школа Павла Тутковського).

 

• Економічна географія тоді вже виокремлюється у формі
• антропогеографії (Ф. Ратцель),
• “географії людини” (П. Відаль де ля Бляш) та
• статистики (П.П. Семенов).

• З-поміж учених німецької географічної школи у новітньому періоді передовсім згадаємо Фрідріха Ратцеля – автора “Антропогеографії” у двох томах (1882 і 1891 рр.) та Альфреда Геттена - автора книги “Географія: її сутність, історія та методи”.
• Ратцель розробив основи антропогеографії і політичної географії із застосуванням біологічного вчення Чарльза Дарвіна. А. Геттнер довів до найвищого рівня хорологічну концепцію і занував фаховий географічний журнал “Geographische Zeitschrift”.

• Французька географічна школа.
• Елізе Реклю – блискучий географ-країнознавець, автор і редактор видань “Земля і люди. Загальна географія” (19 томів, 1898-1901) та “Людина і світ” (6 томів, 1906-1909). Він був добре знайомий із українським ученим Михайлом Драгомановим, який написав до 7-го тому праці “Земля і люди” на прохання Е. Реклю розділ про Україну. Знаменитий вислів Е. Реклю щодо зв’язків географії з історією: “Географія стосовно до людини є нічим іншим, як історія у просторі, так само, як історія є географією у часі”. Так образно вчений висловив геніальну думку про історичний метод у географії, зокрема в країнознавстві та географічний метод в історії.

 

• Поль Відаль де ля Бляш (1845–1918) заклав основи школи “географії людини”, у якій акцентував увагу на взаємодії людського суспільства та природного довкілля. Вчений не перебільшував впливу довкілля на людину. Він розвинув концепцію посибілізму (possible – франц. і англ. можливий), згідно з якою природа створює можливості, а їх використання залежить від способу життя людей (культури у широкому розумінні слова). П. Відаль де ля Бляш заклав основи теорії поширення інновацій (нововведень). Видав “Загальний атлас з географії та історії світу” (1898 р.) та підготував книгу “Принципи географії людини” (вийшла після смерті ученого у 1922 р.).

• Одним із зачинателів французької національної школи “географії людини” був Жан Брюн, який запропонував типізацію взаємодії людини і довкілля (три типи), визначив велику корельованість розміщення населення і розподілу вод суходолу. У 1910 р. опублікував книгу “Географія людини”.