Финансы Украины

         При плануванні бюджету постійно  передбачався його дефіцит. В  окремі роки рівень дефіциту  бюджету становив майже 1/5 частину  видатків.

      Причинами дефіциту бюджету в Україні є:

1. Зменшення приросту національного доходу.
2. Збільшення бюджетних витрат.
3. Зменшення надходжень до бюджетів усіх рівнів порівняно з видатками.
4. Відсутність чіткої фінансової стратегії.
5. Інфляційні процеси.

        Бюджетні процеси, пов'язані з  дефіцитом державного та місцевих  бюджетів, урегульовані Бюджетним  кодексом.

        Прийняття Державного бюджету  України або бюджету Автономної  Республіки Крим, міського бюджету  на відповідний бюджетний період  з дефіцитом дозволяється у  разі наявності обґрунтованих  джерел фінансування дефіциту  відповідного бюджету з урахуванням  особливостей, визначених Бюджетним  кодексом.

        Профіцит бюджету затверджується  виключно з метою погашення  основної суми боргу.

        У ст. 15 Бюджетного кодексу визначені  джерела фінансування дефіциту  бюджету. Такими джерелами є:

• державні внутрішні та зовнішні запозичення;
• внутрішні запозичення органів влади Автономної Республіки Крим;
• внутрішні та зовнішні запозичення органів місцевого самоврядування з дотриманням умов, визначених Бюджетним кодексом.

        Кабінет Міністрів України може  брати позики в межах, передбачених  Законом про Державний бюджет  України. Запозичення не використовуються  для забезпечення фінансовими  ресурсами поточних видатків  держави, за винятком випадків, коли це необхідно для збереження  загальної економічної рівноваги.

        Витрати на погашення зобов'язань  з боргу здійснюються відповідно  до кредитних угод, а також  нормативно-правових актів. Якщо  витрати на обслуговування та  погашення державного боргу перевищать  обсяг коштів, передбачених у  Законі про Державний бюджет  України на ці цілі, міністр  фінансів України негайно інформує  про це Кабінет Міністрів України.  Кабінет Міністрів України негайно  інформує про очікуване перевищення  таких витрат Верховну Раду  України та подає у двотижневий  термін пропозиції про внесення  змін до Закону про Державний  бюджет України.

        Емісійні кошти Національного  банку України не можуть бути  джерелом фінансування дефіциту  Державного бюджету України.

        Основні заходи, які застосовувались  щодо зменшення бюджетного дефіциту, були такі:

1. Налагодження системних зв'язків між платниками податків та державою, проведення роз'яснювальної роботи, застосування штрафних санкцій до злісних порушників. Це дало змогу істотно поповнити бюджети всіх рівнів.
2. Поступове зниження податкового тиску, що сприяло частковому виведенню економіки із тіньового сектору.
3. Зниження витрат держави, насамперед на управління.
4. Поступове зменшення, аж до відміни, дотацій і пільг збитковим підприємствам.
5. Розширення приватизаційних процесів.
6. Реформування міжбюджетних відносин.
7. Контроль рівня інфляції.

        Бюджетний дефіцит є причиною  багатьох економічних і соціальних  проблем, тому в останні роки  в зарубіжних державах і в  Україні він не планується.

3. Управління бюджетним дефіцитом і державним боргом

       Управління  боргом — складний аспект державного управління та економічної політики, оскільки передбачається спільна робота кількох міністерств і відомств. Його мета — допомогти уряду виконувати зобов'язання щодо погашення внутрішнього та зовнішнього боргу без створення в майбутньому проблем у сфері платіжного балансу та державного бюджету.

       Державний борг можна розглядати з двох позицій. З одного боку державні позики збільшують навантаження на державний бюджет; з іншого — сприяють економічному зростанню країни. Тому дуже важливо  визначити оптимальне співвідношення між інвестиціями, економічним зростанням і внутрішніми та зовнішніми позиками країни. При цьому умови залучення нових позик мають оцінюватися з урахуванням здатності країни обслуговувати внутрішній та зовнішній борг за раніше прийнятими зобов'язаннями. Значні витрати щодо обслуговування боргу, порівняно з податковими надходженнями до державного бюджету, викликають занепокоєння в уряді та вимагають побудови стрункої системи його управління.

       У процесі управління державним боргом розв'язуються такі основні завдання:

• пошук ефективних умов отримання позик з точки зору мінімізації вартості боргу;
• недопущення неефективного та нецільового використання позик;  
• забезпечення своєчасної та повної сплати суми основного боргу та нарахованих відсотків;
• визначення оптимального співвідношення між внутрішніми та зовнішніми позиками за умови збереження фінансової рівноваги в країні;
• забезпечення стабільності валютного курсу та фондового ринку країни.

       У процесі управління державним боргом необхідно враховувати такі чинники:

• економічну та політичну ситуацію в країні;
• рівень інфляції в країні;
• ділову активність суб'єктів підприємницької та господарської діяльності;
• ступінь ризику країни щодо можливості неповернення боргу.

       Необхідність  контролю за дефіцитом державного бюджету  зумовлена тим, що його фінансування може призвести до шкідливих соціально-економічних наслідків. Загалом державні видатки фінансуються за допомогою податків. Однак у разі їх нестачі фінансування може здійснюватися за допомогою так званого інфляційного податку (планова емісія). Такий метод покриття дефіциту державного бюджету практикувався в Україні протягом 1992-1995 рр. Його використання сприяло перетворенню інфляційних процесів у економіці на гіперінфляційні, що тим самим загрожувало економічному устрою. В Україні на практиці було доведено, що використання інфляційного податку має межі, за якими починають проявлятися негативні наслідки: населення відмовляється від національної грошової одиниці, долар використовується як міра вартості та засобу нагромадження, руйнується національна грошова система загалом.

       Поряд з інфляційним податком як внутрішнє  джерело фінансування використовуються облігації внутрішньої державної позики (ОВДП). Їх частка у цей період становила близько 7,3 % загального обсягу внутрішнього фінансування дефіциту. ОВДП є якісно іншим інструментом впливу на розмір бюджетного дефіциту. Їх принципова ознака полягає в тому, що держава є позичальником грошей у населення та юридичних осіб, що призводить до появи внутрішнього державного боргу, обслуговування якого, у свою чергу, лягає тягарем на державний бюджет. Однак, на відміну від інфляційного податку, боргове фінансування не впливає на обсяг грошової маси. Пропозиція грошей не змінюється, оскільки, вилучивши гроші в покупців державної позики, держава оформлює їх як видатки.

       Отже, боргове покриття дефіциту державного бюджету має переваги над інфляційним податком, оскільки не спричинює прямих інфляційних процесів у економіці. Саме йому віддав перевагу український уряд. У 1995 р. в Україні було вперше використано зовнішні джерела покриття дефіциту державного бюджету. Сума зовнішніх позик була досить вагомою: вона майже в чотири рази перевищувала обсяг фінансування за рахунок ОВДП і покривала понад 20 % дефіциту державного бюджету. З 1996 р. починає різко зростати частка ОВДП у покритті дефіциту державного бюджету. Якщо в 1995 р. вона становила 5,8 %, то в 1996 р. — 39,5 %, а в 1997 р. — 78,5 %.

       ¹ Обсяги внутрішніх державних позик зросли не лише через необхідність покриття так би мовити природних видатків. Процентні платежі держави, що збільшувалися протягом 1996-1997 рр., перетворилися на значну видаткову частину бюджету, яка вимагала покриття. Постійний дефіцит державного бюджету й те, що національна економіка майже не розвивалася, вимагали додаткових емісій ОВДП, щоб покривати не стільки природний дефіцит, скільки дефіцит, утворений розміщенням облігацій. Така ситуація не могла залишитися непомітною і стала підставою для змін у бюджетній політиці. Так, у 1998 р. частка ОВДП у фінансуванні бюджетного дефіциту скоротилася більш як на 10 % і становила 66,7 %, що, як і в 1997 р., відповідало повному обсягу внутрішнього фінансування дефіциту.

       Зі  зміною масштабів внутрішнього боргового  покриття дефіциту державного бюджету  змінилися й обсяги зовнішнього  фінансування. Збільшення частки зовнішнього  фінансування не спричинило зростання зовнішньої заборгованості, оскільки його абсолютна величина завдяки триразовому зменшенню дефіциту державного бюджету не збільшилася, а навпаки, зменшилася більш як у двічі. Отже, бюджетна політика в Україні демонструвала певні елементи гнучкості. Але вони й надалі залишатимуться елементами, а не системою, доки злагоджено не запрацює весь економічний механізм, який сприятиме розширенню дохідної бази державного бюджету.

       Аналізуючи  структуру джерел покриття дефіциту бюджету за останні три роки, слід зазначити, що за цей час акцент щодо вибору джерел фінансування змістився — від прямих позик НБУ до державних облігацій при відносно стабільній питомій вазі зовнішніх позик. Виходячи з неемісійної природи залучення коштів для фінансування дефіциту бюджету за рахунок розміщення державних облігацій, це явище мало на попередньому етапі певний позитивний характер. Проте, враховуючи надзвичайно високу дохідність ОВДП, короткотерміновий характер обігу та розміщення значної їх кількості серед нерезидентів, воно стало негативно позначатися на стані економіки України.

       Ситуація  фактичної безальтернативності  ОВДП як джерела фінансування дефіциту бюджету, а також те, що покупці віддали перевагу облігаціям іноземних інвесторів, поставили уряд України в залежність від міжнародних потоків капіталу та створили умови для дестабілізації фінансового й валютного ринків України.

       Розглядаючи питання, пов'язані з фінансуванням  дефіциту державного бюджету, ми не можемо абстрагуватися від теми державного боргу, оскільки головна мета державних позик — це саме покриття бюджетного дефіциту на республіканському й регіональному (місцевому) рівнях і фінансування різноманітних проектів. Державний борг є важливим структурним елементом фінансової системи багатьох країн, що утворюється внаслідок мобілізації ресурсів на внутрішніх і міжнародних ринках капіталу, тобто він є результатом накопичення обсягів зобов'язань держави перед позичальниками (кредиторами). Структурно державний борг України складається із зовнішнього та внутрішнього. Дослідження засад обслуговування та управління зовнішнім і внутрішнім боргом у динаміці дає змогу виокремити кілька етапів цього процесу за деякими характерними ознаками. Перший з них (1991 р. — перша половина 1994 р.) характеризується безсистемним утворенням і накопиченням боргу: залучалися прямі кредити НБУ, надавалися урядові гарантії за іноземними кредитами українським підприємствам, урегульовувалися боргові відносини з Російською Федерацією. На початку 1994р. державний борг становив 4,8 млрд. дол. (з них три четвертих — зовнішній).

       На  другому етапі (друга половина 1994р. — перша половина 1997 р.), поряд  з продовженням боргової політики попередніх років, активізувались зв'язки з міжнародними фінансовими організаціями. Зовнішній  борг за цей період зріс на 56 %. Внутрішній борг (початок 1995 р.) формувався переважно  інфляційним шляхом, тобто розміщенням  облігацій внутрішньої державної  позики (ОВДП). Ринок ОВДП відкрив  нову сторінку в історії вітчизняної  фінансової системи. Позичання коштів через механізм ОВДП пожвавило економічний кругообіг, відкрило нові можливості управління бюджетним дефіцитом, підтримало ліквідність різних фінансових інститутів. Водночас надмірне форсування динаміки внутрішнього боргу з 1996 р. і перехід до фінансування бюджетного дефіциту переважно за рахунок випуску облігацій державних позик зумовили штучну надекспансію сектора ОВДП у структурі боргових зобов'язань держави. Негативні /явища поглиблювалися незадовільними темпами приватизації та ''розбалансованістю фіскальної політики держави. Активізація операцій на боргових ринках разом з розширенням позичкового інструментарію призвели до значного зростання державного боргу до 12 млрд дол. за станом на 01.07.97 (з них зовнішній — 74,1 % , внутрішній—25,9 %).