Освіта України в ХХІ столітті: проблеми та перспективи розвитку

            Більшість українських  педагогів погодилась з трактуванням основних понять цього підходу, визначивши, що під терміном “компетенція” розуміється передусім коло повноважень якої-небудь організації, установи або особи. У межах своєї компетенції особа може бути компетентною або некомпетентною у деяких питаннях, тобто мати компетентність у певній сфері діяльності. Оскільки йдеться про процес навчання і розвитку особистості, що відбувається у сфері освіти, то одним із результатів освіти й буде набуття людиною набору компетентностей, що й є необхідним для діяльності у різних сферах суспільного життя. 

            Під поняттям компетентнісний  підхід розуміється спрямованість  освітнього процесу на формування і  розвиток ключових і предметних компетентностей  особистості. Результатом такого процесу  буде формування загальної компетентності людини. 

            Компетентнісний підхід в освіті пов’язаний з особистісно орієнтованим і діяльнісним підходами до навчання, оскільки стосується особистості учня і може бути реалізований і перевірений тільки в процесі виконання конкретним учнем певного комплексу дій. Він потребує трансформації змісту освіти, перетворення його з моделі, яка існує об’єктивно для “всіх” учнів, у суб’єктивні надбання окремого учня, які можна оцінити. 

            Ключова компетентність, на думку українських педагогів, є об’єктивною категорією, яка  фіксує суспільно визнаний комплекс знань, умінь, навичок певного рівня, що можуть бути застосовані у різних сферах діяльності людини. Вона може бути визначена як здатність людини здійснювати складні поліфункціональні, поліпредметні, культуродоцільні види діяльності, ефективно розв’язуючи відповідні проблеми. Кожна з таких компетентностей передбачає засвоєння учнем не окремих, не пов’язаних один з одним елементів знань і умінь, а оволодіння комплексною процедурою, в якій для кожного виділеного напряму її набуття є відповідна сукупність освітніх компонентів, що мають особистісно-діяльнісний характер. 

            Отже, основні ознаки життєвих (ключових) компетенцій такі:

            1) поліфункціональність (допомагають розв’язати різноманітні  проблеми у різних сферах особистого  й суспільного життя);

            2) надпредметність і міждисциплінарність (можуть бути засвоєні не тільки в школі, а й на роботі, в сім’ї, у політичній сфері);

            3) багатомірність (включають  знання, розумові процеси, інтелектуальні, навчальні та практичні уміння, творчі відкриття, стратегії,  технології, процедури, емоції, оцінки та ін.);

            4) ті, що забезпечують  широку сферу розвитку особистості:  її логічного, творчого та критичного  мислення, саморефлексії, самовизначення, самооцінки, самовиховання та ін. 

            Щодо переліку ключових компетентностей, адекватних ключових компетентностей, адекватних освітнім традиціям і соціокультурному контексту сучасного українського суспільства, то очевидно, що найбільш прийнятним для нас є принцип їх відбору відповідно до сфер суспільного життя, в яких сьогодні відбувається самореалізація особистості та здійснюється її діяльність. Нині активно обговорюється перелік таких компетентностей та їх структура – перелік напрямів їх набуття учнями, формування в учнів здатності до здійснення такого виду діяльності. Цей перелік буде базовим, мінімально необхідним з точки зору досягнення успішної само актуалізації особистості у названій сфері суспільного життя. Комплекс цих напрямків і зможе забезпечити певний рівень оволодіння компетентністю. 

            Визначаючи перспективи, зауважимо, що назріла потреба запровадження компетентнісного підходу в сучасній освіті підсилює актуальність подальших теоретичних розробок проблеми компетентностей у рамках освітніх галузей і предметів і будь-які спроби реалізації цього підходу в практиці навчання.  [Олена Пометун, доктор педагогічних наук, професор, завідувач лабораторії суспільствознавчої освіти інституту педагогіки АПН України]     
 
 
 

г)   У ХХІ столітті освіта постала перед рядом викликів. 

      Перший. Необхідність забезпечити високу функціональність людини в умовах, коли ідеї, знання і технології змінюються набагато швидше, ніж покоління людей, а крім того, віднайти раціональні схеми співвідношення між лавиноподібним розвитком знань, високих технологій та людською здатністю їх творчо засвоїти. 

      Другий. Забезпечити оптимальний баланс між локальним та глобальним, з тим, що людина, формуючись як патріот своєї країни, усвідомлювала реалії глобалізованого світу, була здатна жити і діяти в ньому, нести відповідальність за нього, бути, по суті, не тільки громадянином своєї країни, а й громадянином світу.

      Третій. Сформувати на суспільному та індивідуальному рівнях розуміння людини як найвищої цінності, її права стати і лишатися самою собою відповідно до природних здібностей, бо лише це й може забезпечити високий демократизм суспільства. 

      Четвертий. Виробити у людини здатність до свідомого й ефективного функціонування в умовах небувалого ускладнення відносин у глобалізованому інформаційному суспільстві, зрослої комунікативності життя та інформаційної насиченості середовища життєдіяльності. 

      П’ятий. Звести до мінімуму асиметрію між матеріальністю і духовністю, культивувати у кожної особистості піднесеність думки та духу відповідно до національних традицій та переконань, формувати конструктивізм як основу життєвої позиції, утверджувати культуру толерантності. 

                  Ці та інші вимоги зумовлюють необхідність переглянути  ряд звичних упродовж десятиріч  і сторіч характеристик, усталених  норм освітньої діяльності, що можна  зробити в процесі модернізації освіти відповідно до Національної доктрини розвитку освіти. 

      Перше. Потребує зміни сам  зміст навчання. Слід чіткіше та одно значніше визначити обсяг фундаментальних знань у різних сферах вивчення людини і світу. Звільнити їх від надмірної інформації, що має виконувати роль ілюстративного супроводу пізнавального процесу. Виходячи з людино центристських тенденцій, слід, не обмежувати можливості пізнання природи та світу, надати більше простору для пізнання людини, її індивідуального самопізнання. Необхідно також відпрацювати механізм систематичного оновлення змісту навчання, що має відображати все багатство раціональних знань людства, у тому числі і в духовній сфері. І, безумовно, дедалі актуальнішим стає завдання забезпечити цілісне бачення дитиною навколишнього світу через систему окремих предметів та органічне включення в нього загальнолюдського, зокрема власної діяльності. 

      Друге. Потребує корекції спрямованість  навчального процесу. Традиційно він передбачав засвоєння дошкільником певної суми знань, умінь та здатність відтворити їх під час контролю. Робота конкретного педагога оцінювалася, та часто й сьогодні поціновується, лише за сумою знань, засвоєних його підопічними.

                 Але ж неможливо навчити людину на все життя. Рано чи пізно вона втратить конкурентоспроможність, стане функціонально недієздатною, якщо не поновлюватиме свої знання. Отже, в дитини має бути вироблено розуміння необхідності та вміння навчитися упродовж життя. Це і є однією з найважливіших поряд із засвоєнням базових знань функцією навчального процесу. 

      Третє. В інформаційному суспільстві знання є безпосередньою продуктивною силою. І це, відповідно, вимагає від суспільства в цілому, а також від окремої людини вміння застосовувати все нові і нові знання, набуті впродовж життя, у власній практичній діяльності. Тобто, освітній процес від дитсадка до вищого навчального закладу має допомогти кожному набути  важливих компетенцій через застосування знань. Для цього необхідний перехід від кваліфікації до компетенції, яка дає змогу знаходити рішення в будь-яких професійних та життєвих ситуаціях, що уможливлює діяльність освіченої особистості незалежно від локального чи глобального ринку праці.

Володіння технологією прийняття  рішень гарантує людині свободу вибору, здатність адаптуватися в умовах постійних змін. 

      Четверте. Утвердження особистісно орієнтованої педагогічної системи, що могла б реалізувати принцип дитиноцентризму в навчально-виховному процесі, починаючи з дошкільного закладу, як відображення людиноцентриської тенденції у розвитку сучасного світу. Це завдання особливо актуальне для України, де упродовж цілої епохи пошанування особистості, культивування її свободи, м’яко кажучи, не було сильною стороною суспільства. Де індивідуалізація особистості, неможливість самореалізації в різних сферах суспільного життя призвели зрештою до краху суспільства тоталітаристського колективізму як одного з типів псевдоколективізму. Але крах певного типу суспільних відносин і навіть світової наддержави не супроводжувався автоматично зміною самої людини. 

                  Безумовно, школа  освіта в цілому не могла не сприймати, не культивувати тоталітаристські, а  пізніше авторитарні відносини, і не могла продукувати громадян для такого суспільства. Як не прикро це визнавати, але авторитаризм лишив глибокий слід і в сучасній вітчизняній освіті. 

                  Маємо якнайшвидше зробити  все можливе, щоб  замінити авторитарну  педагогіку на педагогіку толерантності, суб’єктивно-об’єктивні відносини між  педагогом і дитиною  – на суб’єктивно-суб’єктивні, здійснити інші демократичні перетворення з тим, щоб зі стін навчальних закладів виходили самодостатні люди, підготовлені до свідомої та ефективної життєдіяльності в різних сферах життя. Тільки так можна утвердити стабільну демократію та громадянське суспільство у країні, адже лише самодостатня особистість здатна брати на себе відповідальність і бути ефективною у ринковій економіці. 

                  Тільки за таких  підходів зможемо забезпечити умови  для повноцінного розвитку особистості, формування в неї творчого критичного мислення. Маємо наполегливо рухатися до великої мети – будувати всю справу навчання і виховання кожної конкретної людини, починаючи з довкілля, на основі її природних здібностей, а отже, визнати основними стимулами навчання інтерес дитини, задоволення її потреби в пізнанні, самопізнанні та розвиткові. 

                  П’яте. Освіта має готувати людину, органічно адаптовану до життя у світі багатоманітних зв’язків – від контактів із найближчим оточенням до глобальних зв’язків. Тому так важливо навчати дітей змалку співіснувати з іншими людьми та суспільними структурами, виробляти вміння регулювати різні психологічні, соціальні, політичні, міжнаціональні конфлікти з дотриманням вимог культури плюралізму думок. Людина ХХІ століття повинна розуміти світоглядні принципи “Єдність в розмаїтті” та “Доповнення замість протиставлення” і керуватися ними. 

                  В умовах глобалізації не зменшується, не зникає, а навпаки  – аналізується завдання зміцнювати внутрінаціональні, громадянські зв’язки, патріотичне єднання нації, народу, а отже – маємо виховувати відповідні почуття у дитини вже змалечку, у дошкільному віці. Бо, як ми зазначили, глобалізація – це не тільки тенденція до єдності світу, а й загострення у цивілізованих рамках конкуренції між державами – націями. І тільки згуртована, консолідована нація зможе найбільшою мірою усвідомлювати власний національний інтерес і найбільш ефективно його відстоювати у стосунках з іншими державами. А це означає – створити найліпші умови для життя та розвитку громадян своєї держави. 

                  Водночас дедалі очевиднішим стає, що держава матиме тим більший успіх, чим більше її громадяни будуть здатні до контактів зі світом. Ось чому так важливо спочатку в освіті, а потім і у суспільстві в цілому, здійснити своєрідний “мовний прорив”. Це означає, з одного боку, забезпечити знання усіма громадянами української мови як потужного національнооб’єнавчого чинника, а з другого – забезпечити вільне володіння кожним випускником навчального закладу однією чи кількома іноземними мовами. 

                  Саме з цією метою 1 вересня 2003 року в усіх школах України введено вивчення першої іноземної мови з другого класу. 

                  Шосте. Освіта має бути інноваційного  характеру, а всі її суб’єкти – від вихованця дошкільного закладу до студента – мають бути здатними до інноваційного типу життя та життєдіяльності. Важливо усвідомити: динамізм об’єктивно зумовлює змінність як надзвичайно важливу рису способу життя людини ХХІ ст. Звідси, необхідність формувати особистість, здатну сприймати зміни як природну норму, а застій, незмінність, застиглість – як прикрий виняток.