Курсова робота

Освіта  України в ХХІ столітті: проблеми та перспективи розвитку

 

 

Зміст 

     Вступ. 

      Розділ  І Проблема і потенціал освітніх змін 

      а) освіта у світі. Європейський контекст;

      б) порівняльний аналіз системи освіти у різних країнах світу. 
 

      Розділ  ІІ Освіта України ХХІ століття 

а) якою бути школі  ХХІ сторіччя? (досвід роботи Бориса Наумова)

б) вища освіта і наука: пріоритетні сфери розвитку;

в) компетентнісний  підхід – найважливіший орієнтир розвитку сучасної освіти;

г) ХХІ сторіччя: нова освітня політика: проблеми розвитку та шляхи їх подолання; 
 

Висновки 

Перелік  використаної літератури 
 
 
 
 
 

Вступ

 

     ХХІ століття в усіх сферах життєдіяльності  людини  і суспільства в цілому висуває нові, раніше невідомі завдання. Це ставить перед людиною, а отже, і перед освітою – сферою, що готує молоде покоління до життя, – небачені раніше невідомі завдання. Зумовлено це переходом людства на перетині тисячоріч до нового типу цивілізації. 

     Освіта  ХХІ століття – це освіта для  людини. ЇЇ стрижень – розвиваюча, культуротворча домінанта, виховання відповідальної особистості, яка здатна до самоосвіти і саморозвитку, вміє критично мислити, опрацьовувати різноманітну інформацію, використовувати набуті знання і вміння для творчого розв’язання проблем, прагне змінити на краще своє життя і життя своєї країни. 

     ХХІ ст. – це час переходу до високотехнологічного інформаційного суспільства, у якому  якість людського потенціалу, рівень освіченості і культури всього населення  набувають вирішального значення для  економічного і соціального поступу країни. Інтеграція і глобалізація соціальних, економічних і культурних процесів, які відбуваються у світі, перспективи розвитку української держави на найближчі два десятиліття вимагають глибокого оновлення системи освіти, зумовлюють її випереджувальний характер. 

     Входження України у світовий освітній простір  зумовлює приведення вітчизняних освітніх стандартів, зокрема щодо тривалості набуття загальної середньої  освіти, у відповідності з нормами  світового співтовариства (не менше 12 років).          

     Суспільство стає дедалі більш  людиноцентриським. Отже, індивідуальний розвиток людини, особистості за таких умов є, з одного боку, основним показником прогресу, а з другого – головною передумовою подальшого розвитку суспільства. Ось чому найбільш пріоритетними сферами в ХХІ столітті стають наука – як сфера, що продукує нові знання, та освіта як сфера, що олюднює знання і насамперед забезпечує індивідуальний розвиток людини. 

     І тільки країна, яка забезпечує пріоритетний розвиток цих сфер, зможе претендувати на гідне місце в світовому співтоваристві, бути конкурентноспроможною.                                                                                                         

Розділ  І Проблема і потенціал  освітніх змін

 

1.а) На порозі ХХІ століття багато міст і країн визначили освітню реформу своїм основним пріоритетом. Наприклад, Англія прийняла Національну стратегію писемності та лічби (National Literacy and numerasy Strategy), яка полягає в тому, що значне поліпшення рівня читання, письма та математичної освіти має стати метою національного масштабу на чотирирічний період (1998-2002). Йдеться про намір створити у молоді міцнішу базу писемності та лічби, яка стане основою для громадян, здатних активно брати участь у суспільних процесах. 

      На  додачу до головних пізнавальних цілей, країни також занепокоєні розвитком  емоційної освіченості. Вони усвідомили, що робота в командах, міцніші між  особистісні навички, а також  здатність стати і залишатись емоційно причетним до значущих особистих і суспільних цілей є основними вміннями на всіх рівнях, включно з сім’єю, громадою, роботою, участю у суспільному житті та глобальною взаємозалежністю.

                      

      Для прикладу, Голландія тепер вводить  у державний навчальний план “суспільну компетентність”. Так поступовий розвиток освіти стає дуже важливим фактором для багатого і успішного суспільства, яке використовує енергію усіх своїх громадян. Це найкраще описав Гейлбрейт у своїй книзі “Успішне суспільство”. 

      “Освіта не лише уможливлює демократію; вона робить її життєво необхідною. Освіта не лише формує населення, яке розуміє суспільні завдання; вона водночас утверджує його вимогу бути почутим.”  [3,с.17] 

      Мері  Робінсон (екс-президент Ірландії, Верховний комісар ООН з прав людини): “Щоб успішно виконувати свою величну місію, вчителі повинні концентрувати увагу не тільки на інформаційних технологіях навчання, а й на реалізації в школі основи основ формування світогляду сучасного учня – на ідеї прав людини. Необхідно створити всесвітню освіту з прав людини, яка б давала дітям знання про світ, в якому вони живуть. Мета освіти з прав людини – виховати молодь соціально освіченою, навчити сприймати світ таким, яким він є, знайти в ньому своє, можливо, найважливіше місце, зрозуміти, як кожен може змінити життя на краще”. 

      Едвард  Кеннеді(США) : “Необхідно зміцнювати міжнародну співпрацю в поліпшенні освіти. Чим більше розвиватимемо нашу освіту, базуючись на надійній інформації від усіх націй, тим кращою буде освіта. Ми всі повинні працювати разом у сфері технології освіти”. 

      Халід Абдалла, посол Ліги арабських країн у США: “Освіта в арабському світі далека від стандартів розвинутих країн. Тут, зокрема, високий рівень не писемності, який у цілому в арабських країнах досягає 50% : в Йорданії – 20%, Сомалі – 76%, Судані – 73%, в нафтовидобувних державах близько 30%. 

      Необхідні докорінні перетворення в самій  освіті, адже сьогодні дітям “забивають”  голову лавиною фактів та готовими знаннями. Така система викладання не розвиває в школярів навичок критичного мислення. Щоб змінити ситуацію, потрібні висококваліфіковані вчителі. Планування освіти в арабському світі фокусується на людині як на факторі виробництва, що орієнтує навчання на потребу ринку. Але це призводить до нехтування знанням формувати свідомого громадянина. 

      Певної  шкоди завдає також централізоване регулювання навчальних програм, яке  спричиняє роз’єднання між освітою  та суспільством. Програми мають стимулювати  міжнародне взаєморозуміння, добру  волю, повагу до громадянських прав, до всіх рас і культур”. 

      Юка Сар’ял (голова Національної ради з освіти (Фінляндія): “Окрім міністерства освіти, в Фінляндії, як і в Швеції, є національна рада з питань освіти, яка виконує роль експертного агентства, що визначає мету та зміст навчання, структуру навчального плану тощо. Сьогодні фінська освітня політика спрямовується на поліпшення ефективності системи освіти, збільшення її можливостей відповідати суспільним потребам, розширення кількості доступних для учнів виборів навчання, передачу школам владних повноважень самостійно встановлювати структуру навчального плану та обирати засоби його здійснення на основі співпраці одна з одною, місцевими общинами та суспільним виробництвом”. 

      Луїс  Чанга, директор технічного та бізнесового коледжу (Тайвань): “За останні 50 років Тайвань із традиційно сільськогосподарського району перетворився на сучасну фінансово-індустріальну країну, в якій економіка, політика та культура спрямовані в ХХІ ст. У суспільстві, яке змінюється, освіта також повинна змінюватись та вдосконалюватись. Тому в 1994 році було засновано комітет з питань реформи освіти. Наша мета – досягти якісного стандарту освіти”. 

      Ян  Сімпсон, колишній директор Королівської вищої школи (Нова Зеландія): “Найкраще можна перевірити ту роботу, яку виконуєш сам. Тому в Новій Зеландії перед директором звітує в письмовій формі старший вчитель і той педагог, діяльність якого перевіряється. Мета цієї форми управлінської діяльності – поліпшення якості викладання”. 

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               
 
 

б)Особливості  шести головних світових моделей систем обов’язкової освіти

 

      Як  випливає з таблиці, перша і найважливіша відмінність цих шести моделей  полягає в ідеалі випускника системи  освіти, у вимогах до цілі діяльності навчально-виховних закладів. Наприклад, якщо в усі часи німецькі школи понад усе цінували порядок і слухняність, то система освіти у Франції з моменту Великої революції базувалася на принципі меритократизму – кожен повинен отримувати лишень те, чого він заслуговує за особисті здібності і досягнення. 

  Повна протилежність – буденне життя японських школярів, більшість яких майже до самого кінця ХХ ст. працювала  принаймні удвічі інтенсивніше за американців: вранці – в державній школі, а надвечір – у репетиторів. 

     Освіта  країн Європи має різний рівень вимог  до учнів та оціночних орієнтирів, проте всюди вона спрямована на виховання  високоосвічених громадян своєї  держави, майбутніх професіоналів  своєї справи. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Розділ  ІІ Освіта України в ХХІ столітті 

2. а)  Я знаю середню школу України понад 40 років. Питання полягає не в тому, щоб дати ту чи іншу оцінку школі, а в іншому: чи виконує вона свої соціальні функції відповідно до потреб ХХІ століття? 

      Вивчаючи  історію школи, я знайомився з багатьма педагогічними системами і передовим досвідом прекрасних шкіл. Школа стала закладом, який дає в основному знання. Що тут поганого, адже знання – сила! На перший погляд, тут немає ніякої суперечності, якщо не апелювати проблему, які знання, для кого і для чого їх давати. І тут педагоги зіткнулися з проблемою надмірного інформаційного перенасичення. Проте відомо, що охопити все неможливо і не потрібно. Основи наук, які викладають у школі, виявилися затеоретизованими. А науково-технічний прогрес додає нові знання, причому, дуже стрімко. Міняються технології, їх використання і впровадження. Діти в школі і вдома навчаються багато годин. Це призвело до підриву здоров’я більшості учнів, про що говорять статистичні дані, в тому числі й Міністерство освіти і науки України. 

      Знання  можна давати по-різному. Можна словом, що й робить переважно сучасна  школа, можна наочно і в процесі  різноманітної діяльності, але для  цього не вистачає засобів і більшість  учителів не готові. Тому й була відкинута  концепція “трудової політехнічної школи”, яка зароджувалась в радянський період. Як вирішувати цю проблему? І тут накопичилися великі проблеми у зв’язку із зміною політичної системи й ідеології.