Освіта України в ХХІ столітті: проблеми та перспективи розвитку

      Треба мати на увазі інерційні процеси, які історично склалися. Адже основні документи про школу, що визначили її базу були прийняті у 30-ті роки. В цьому вигляді вона залишилась і на сьогодні. По суті, м маємо модель школи, яка створена за  часів Сталіна, і мало що змінили в структурі цієї школи. Як і раніше, основним місцем навчання є клас. Це стало так звично, що ніхто й не замислюється, що могло бути й інакше. 

      Та, може, й повинно бути інакше, якщо задуматись про основи розвитку людини у сучасних умовах. Яким він має  бути? 

      Наші  дослідження показують, що це має  бути розвиток людини як цілісності, що означає її фізичний, духовний і соціальний розвиток. Якщо ми покладемо в основу школи цю триєдність, то побачимо нові вектори в розвитку школи. Потрібно забезпечити фізичний розвиток школярів. І тому треба ввести більше годин фізкультури. Для цього потрібні база, спорядження, викладачі. Це важко. Проте цим треба займатися, бо здоров’я – основа життя. 

      Духовний  розвиток повинен поєднувати як загальноосвітню  підготовку, так формування  інтересу до конкретної сфери діяльності. Це вимагає перебудови змісту освіти, яка повинна вчити мислити і діяти творчо в нових умовах, що постійно змінюють дійсність. Для цього і потрібно робити варіантно-формуючою як образне, так і абстрактно-теоретичне мислення. Має бути введений вільний вибір предметів. А головне, треба створити умови для формування потреб поглиблених уявлень. Адже меж пізнанню немає. Але це повинно бути справою не всіх, а тільки тих, хто має здібності до цього. Хто ж не має здібностей до науки, повинен оволодіти різноманітними життєвими навичками. 

      Соціальний  розвиток має формувати громадянина  країни, що бажає і вміє формувати  демократичну, правову державу. Для  цього необхідно організувати різну  соціальну діяльність. Саме цим шляхом йшли класики української школи  А.С.Макаренко, В.О.Сухомлинський. Саме цю ідею відстоював О.А.Захаренко, що передчасно пішов з життя. 

      Наше  дослідження показало, що перспективним  напрямом створення школи ХХІ  сторіччя є поліцентр, у якому  була б збалансована навчально-пізнавальна  діяльність із іншими видами діяльності і спілкування. 

      Я глибоко переконаний, що школа ХХІ  століття – це школа цілісного  розвитку людини, школа, в якій словом, ділом і фізичними вправами буде розвиватися повноцінна людина, духовно, фізично і соціально готова до змін. Для цього не потрібно нічого руйнувати, а тільки добудувати різноманітні центри для заняття спортом і технічною творчістю, естетичною і екологічною діяльністю, соціальними видами діяльності тощо. 

      Школа – дзеркало суспільства, важливий соціальний інститут. Його можна і потрібно реформувати разом із поступальним розвитком суспільства. Школу ХХІ століття буде створено, з опорою як на вітчизняний, так і на світовий досвід, і в цьому своє місце займає полі центризм, ідея якого народжена в Україні і виникла в процесі як практичної, так і теоретичної діяльності автора в педагогіці ось уже протягом 30 років.

[Борис Наумов

Канд. пед. наук, доцент ХДПУ

ім. Г.Сковороди, член-кореспондент

Академії  педагогічних і соціальних

Наук  України ] 

б)  Україна вступила в новий етап – етап конструктивних реформ, поглибленої практичної роботи. Відчутним є вплив залишкових явищ старої системи соціальної організації та господарювання, що безумовно відбивається й на стані освіти. Україна володіє розвинутою і розгалуженою системою освіти. Сьогодні – це 23 тисячі дошкільних закладів, у яких виховується 1,9 млн. дітей, 22,5 тис шкіл, де навчається близько 7 млн. учнів. Система ПТУ налічує 1147 закладів з півмільйонним контингентом. Вища освіта – це 974 державні навчальні заклади, у яких навчається 1,5 млн. студентів, а також 129 закладів інших форм власності. В освіті працюють майже мільйон педагогічних працівників. 

      Як  відомо, Верховною Радою України  прийнято Закон “Про освіту”, який відповідає нормам цивілізованих країн. Разом з провідними Указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України і рядом галузевих положень це стало завершенням основного етапу формування нормативно-правової бази управління освітньою галуззю. 

      Спільною  працею науковців, теоретиків і практиків  визначено методологічне підґрунтя освіти: прийнято колегією Міністерства освіти України і доведено на місця Концепції гуманітарної освіти та виховання, позашкільної освіти, навчання і виховання дітей з психофізичними вадами. 

      В Україні забезпечуються права на освіту громадян інших національностей: працює 176 шкіл з румунською, угорською, польською та іншими мовами. Належна організація навчально-виховного процесу є визначальною умовою реалізації права громадян на освіту. В основі цього процесу лежить зміст освіти, що нині активно реформується: розроблено проекти державних стандартів, створюються альтернативні підручники, розпочато підготовку комп’ютерних підручників. Налагоджено видання 11 нових фахових журналів, збережено всі форми підтримки обдарованих дітей. Оперативно здійснюється організаційно-методичне забезпечення вивчення в навчальних закладах усіх типів Конституції України. 

      Попри матеріальні і організаційні  труднощі система освіти утримує  високі якісні характеристики. Отож цілком зрозумілою є увага міністерства до формування системи контролю за якістю освіти. Важлива роль тут належить Державній акредитацій ній комісії, з початком роботи якої в Україні створена система державно-громадської експертизи якості освітніх послуг. 

      Водночас  ведеться серйозна робота щодо залучення позабюджетних коштів. Розширюється міжнародне співробітництво в галузі освіти і науки. Підтвердженням цього є укладення угод з 40 країнами, 610 зарубіжними партнерами. Завдяки цьому залучаються додаткові кошти. 

      Як  структура динамічна, освіта розвивається, досягаючи результатів як позитивних, так і негативних. Отож ситуація і нині залишається складною. Виявляється це насамперед в тому, що можливості здобуття повноцінної освіти для різних прошарків населення і в різних регіонах все більше ускладнюється. Економічні негаразди втягують в екстремальні умови існування дедалі ширші верстви населення. Нині в Україні функціонує 682 заклади освіти, які охоплюють понад 138 тис учнів, кожен 9 з яких – сирота або залишився без піклування батьків. 

      На  жаль, дедалі виразнішою стає диференціація регіонів за рівнем економічного забезпечення освітніх потреб. Це створює для дітей неоднакові умови одержання обов’язкової середньої освіти, а для педагогів нерівні умови праці і матеріальних винагород. У зв’язку з цим проблема соціального захисту дитинства, подолання дитячої бездіяльності, зайнятості молоді, її життєвих перспектив стає не лише освітянською, а й загальнодержавною. 

      З метою подальшого нормального функціонування закладів освіти доцільно: 

• формуючи  місцеві бюджети, передбачати необхідне централізоване фінансування в межах області заробітної плати для забезпечення одночасних виплат освітянам в усіх районах області;
• гарантувати права закладів освіти, передбачені законодавчими актами, стосовно фінансово-господарської діяльності з метою збільшення надходжень позабюджетних коштів.

     Спільно з міністерством Фінансів та міністерством  освіти здійснити невідкладні заходи щодо заощадження коштів та структурного реформування освіти. Як показує досвід країн великої сімки, система підвищення кваліфікації – дуже важлива ланка кадрового супроводження економіки, що постійно розвивається. 

     Зміна політичного статусу України  виявила радикальні структурні диспропорції між системою вищої і професійно-технічної  освіти та проблемами суспільства. Система вищої освіти була зорієнтована переважно на підготовку фахівців інженерних, природничих спеціальностей (близько 56%), тоді як у США – 17%, Франції – 19%. 

           Підготовка робітничих кадрів спрямовувалась переважно на задоволення потреб військово-промислового комплексу, суспільного господарства. Вузи концентрувались в регіонах з високорозвиненою промисловістю. Такі диспропорції призвели до того, що 40% випускників не знаходять роботи за фахом. Шкодить справі відомча розпорошеність закладів вищої освіти. Нині вони підпорядковані 30 міністерствам і відомствам, хоч і фінансуються з державного бюджету. 

           В Україні є можливість для розвитку таких технологій навчання. Нині з 22,4 тис шкіл України комп’ютери мають лише 5,5 тис., отож необхідно  повернутися до виправданого часом механізму інформатизації закладів через Міністерство освіти. 

           Надзвичайно важливим є те, що все менше керівників різних галузей виробництва, окремих  установ і підприємств розглядають  освіту як продуктивний чинник розвитку суспільства. Знижується колись досить високий рівень інтеграційних зв’язків з науковими і виробничими установами інших галузей. 

           Таким чином, держава  вже не може за рахунок бюджету  в попередніх масштабах утримувати систему освіти. Ці проблеми вкрай  загострили кризу в освіті і спонукають до здійснення невідкладних заходів як оперативного характеру, так і щодо поетапного структурного реформування системи освіти. 

           Оперативні заходи пов’язувалися, насамперед, із скороченням  поточних видатків на освіту за умови збереження основних характеристик напрямків її діяльності, залучення інших позабюджетних джерел фінансування. Ці заходи не популярні, приймалися дуже важко, але з розумінням того, що не здійснювати їх уже не можна, оскільки зволікання призвело б до порушення Закону “Про бюджет” і ще б більше зросла заборгованість і затримки з виплатам зарплат. 

     Освіта  – складна, багатогалузева система. І при всій подібності проблем, що постають перед окремими ланками, кожна  має свої, притаманні лише їй. Проте  головна її мета – забезпечити сучасні вимоги суспільства щодо підготовки та перепідготовки кадрів за наявних бюджетних коштів, водночас зберігаючи основні якісні характеристики системи освіти на рівні цивілізованих країн. Що для цього потрібно? 

           Не допустити кількості студентських та учнівських місць. Забезпечити дотримання стандартів якості в усіх ланках освіти та їх відповідність цивілізованим країнам світу. Це вимоги до змісту та строків навчання, щ прийнято вважати інтегрованим показником освіченої нації. Не допустити розвалу визнаних у світі університетських, природничих, інженерних, гуманітарних, наукових та педагогічних шкіл. 

                Цьому сприятимуть  удосконалення мережі закладів освіти, вдосконалення структури підготовки фахівців у державі, перегляд напрямів та спеціальностей, рівнів освітньо-професійних програм, а також встановлення чітких принципів формування держзамовлення на підготовку фахівців та її фінансування, посилення відповідальності за виконання взаємних зобов’язань замовника і виконавця. 

          Структурне реформування освіти має ґрунтуватися на державно-регіональному підході, що означає визначення на першому етапі потрібної мережі закладів освіти і структури підготовки фахівців на регіональному рівні з наступним порівнянням цих пропозицій з відповідним потребами держави в цілому. Баланс регіональних і державних потреб має визначити мережу і структуру підготовки. 

          Що стосується вдосконалення  мережі закладів освіти, то певною мірою  для середньої та загальноосвітньої  школи ця проблема вирішена. У руслі  реформування освіти необхідно упорядкувати мережу професійно-технічних навчальних закладів та професійно-кваліфіковану структуру підготовки робітничих кадрів з урахуванням пропозицій регіонів. У зв’язку з цим необхідно здійснити укрупнення навчальних закладів шляхом об’єднання та спеціалізації. Здійснення цих  заходів здешевить витрати держави на професійно-технічну освіту. 

          Потребує упорядкування  структура підготовки кадрів. З цією метою слід розробити кваліфікаційні характеристики для всіх рівнів підготовки фахівців, як того вимагає Закон “ Про освіту”. Одночасно мають розроблятися освітньо-професійні програми підготовки молодшого спеціаліста, спеціаліста і магістра, які слід узгодити з програмами середньої загальноосвітньої школи та підготовки бакалаврів. 

          Сьогодні не існує обґрунтованої відповіді на питання, спеціалістів яких професій і в яких обсягах слід готувати і фінансувати на державному рівні. Об’єктивно це зумовлено відсутністю інформації від галузей та місцевих органів влади про реальні потреби у фахівцях та кінцеві результати працевлаштування випускників за одержаним фахом. Цілком очевидною є потреба по-новому підходити до формування державного замовлення у справі підготовки фахівців.