Элинская философия

 

Зміст

 

 

Вступ

1.Проблеми онтології (Фалес,Геракліт,Демокріт, Епікур)                   

2.Гносеологічна проблематика (Платон,Аристотель)                                       

3.Етична проблематика (Епікур,Сенека, Плотін)    

Висновки 

Список використаних джерел

                           

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Період еллінізму і  елліністичних шкіл (епоха Олександра Македонського (2-а пів. IV ст. до н. э) - до кінця язичницької ери                                   (V - VI ст. н. э) характерний переорієнтацією інтересу з буттєвих, онтологічних, теоретико- пізновальних проблем на рішення проблем трагічного людського існування, розвитком попередньої гуманістичної проблематики раніше усього Платону, Арістотелю і Гераклиту, залученням ідей східної філософії - єгипетською, персидською, індійською, а також зближенням філософії з релігійними містичними і релігійними культами Близькосхідних цивілізацій. Світоглядна орієнтація філософії усе більш зосереджено на житті окремої людини, соціальна етика (так розвинена у Платону і Арістотелю) поступається місцем індивідуальній етиці нових філософських напрямів. Якщо Платон і Арістотель головний засіб морального вдосконалення індивіда бачили у його включеність  у громадське ціле, то тепер, навпаки, філософи вважають умовою доброчесного і щасливого життя звільнення людини від влади зовнішнього світу, і, передусім, від політичної і соціальної сфер. Провідними школами цього періоду були: епікурейці, стоїки і скептики. Виникнувши ще у рамках грецької культури, вони перейшли майже без змін в Римську цивілізацію, яка у художньому і інтелектуальному планах повністю запозичувала досягнення греків.

 

1.Проблеми онтології (Фалес,Геракліт,Демокріт, Епікур)                   

 

Важливий внесок у здобуток іонійської філософії зробив Геракліт (близько 530-470 pp. до н.е.). Був він родом із Ефеса, потомок знаменитого аристократичного роду. Цариною його філософських досліджень були питання космології, політології, теології, а відтак, порівняно зі своїми попередниками, він розширив межі філософського осмислення навколишньої дійсності. У праці «Про природу», яка дійшла до нашого часу у вигляді 130 фрагментів, Геракліт шукає першоречовину світу. На його думку, нею є вогонь. Він вважав, що, змінюючи свої форми, вогонь як першоречовина всього сущого змінює світ: плинучи згори, вогонь перетворюється в повітря, останнє — у воду, вода падає на землю, випаровується і створює хмари, а ті, підносячись до висот, стають знову вогнем. Вогонь, вважав іонійський мислитель, має місце навіть у емоціях людини. Коли її охоплює жах, вона блідне, тіло холоне, а коли їй соромно — червоніє.

На відміну від своїх  попередників, Геракліт багато місця  у своїй філософії відводить  вивченню властивостей природи. Він  робить висновок, що в основі творення всього сущого є змінність форм вогню. Все тече, все змінюється, як вода в річці. Немає буття, є лише його безупинне становлення.

Створення нового, писав  Геракліт, є результатом боротьби протилежностей. У процесі цієї боротьби межі протилежностей стираються, тож немає чіткої грані між ніччю і днем, молодістю і старістю тощо. Усюди м'які, перехідні форми плавного перетворення одного у інше.

Розглядаючи Усесвіт як єдине ціле, Геракліт приходить до думки, що людина у усіх своїх діях керується розумом. Вона — найдосконаліша частина Усесвіту. Усе, що йде від людини, розумне, добре і світле.

У історії європейської філософської думки представників іонійської філософії називають філософами природи. Таку назву вони отримали тому, що шукали основу буття у матеріальних елементах природи.

Давньогрецький мислитель  Фалес з Мілета висловив ідею, що усе відбувається з води й у воду ж звертається. Це природне початок виявляється єдиною основою усіх речей, носієм всіх змін і перетворень. Хоча ідея Фалеса про «першосутність» видається нам тепер наївної, але з історичної точки зору вона майже революційна, тому що в положенні «усе з води»  була дана «відставка олімпійським богам», тобто у кінцевому рахунку - міфологічному мисленню, і прокладений шлях до природного пояснення природи.

Основною проблемою, яку  намагався вирішити Фалес, була проблема

першоречовини світу. Він прийшов до висновку, що основу всього сутнього слід шукати у природі. Такою основою він вважав воду. Усе походить із води, наголошував Фалес, усе і складається з неї. Логіка його думок була така: все, що живе, існує завдяки воді, без води організми висихають і гинуть. Тільки вода, вважав Фалес, має усі умови для розвитку природи, її складників.

Великим діалектиком античного світу є Геракліт Ефеський.                               Усе існуюче, учив він, постійно переходить з одного стану у інший: «все тече, усе змінюється»; «у одну й ту ж річку не можна увійти двічі ...»; у світі немає нічого нерухомого: холодне теплішає, тепле холоне, вологе висихає, сухе зволожується. Виникнення і зникнення, життя і смерть, народження і загибель - буття і небуття - пов'язані між собою, вони обумовлюють і переходять один у одного. Геракліт же розумів, що поточна ріка, «змінюючись, спочиває». Відповідно до його поглядів, перехід явища з одного стану у інше відбувається через боротьбу протилежностей, яку він називав вічним «загальним логосом», тобто єдиним, загальним для всього існування законом. Геракліт учив, що світ, єдиний з усього, не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, закономірно займистих і закономірно згасає. Діалектика Геракліта, що враховує обидві сторони явища - і його мінливість і його незмінну природу, не була адекватно сприйнята сучасниками й піддавалася вже у античності найрізноманітнішої критики.

Наприклад елеати - Ксенофан, Парменід, Зенон концентрували увагу на моменті стійкості, закидаючи Геракліта у перебільшенні ролі мінливості. Визнаючи, що світ чуттєвих даних нестійкий і мінливий (то народжується, то розквітає, то гине). Елейська школа протиставили цьому невизначеному і нестійкого чуттєвого світу світ єдиного і непорушного буття, відкритого чистому мисленню, яке тільки і слід визнати істинним буттям. Стихійність матеріалізму еліатів, їх схильність до протиставлення мислення та матеріального світу призвели до того обставині, що, підтримуючи діалектику щодо зовнішнього світу, вони разом з тим проголошували ідеальний світ царствам метафізичного спокою. Вічність вважалася ними атрибутом істинності. Виникла драматична ситуація у розвитку пізнання: одні розплавляли світ у потоці вогню, а інші як би кристалізувати його у нерухомому камені.

Вже у стародавніх мислителів мали місце зачатки не тільки діалектики, але і метафізики, що стала наслідком абсолютного протиставлення світу матерії і мислення.

Починаючи з Геракліта, у  давньогрецькій філософії   усе більш виразно простежуються власне матеріалістичні і ідеалістичні тенденції. Матеріалістична тенденція була матеріалістично обгрунтована у атомістичної навчанні Демокріту (460 рік до нашої ери). Атомісти розглядали світ як єдине ціле, що складається з незліченної безлічі дрібних невидимих, неподільних частинок - атомів, які рухаються («кидаються на                  усі боки», «трясуться у усіх напрямках») у порожнечі. Атоми, згідно Демокріту, матеріальні, вони неподільні внаслідок своєї абсолютної щільності, виключної малості і відсутності у них порожніх проміжків.                   Вони нескінченно різноманітні за формою, розміром і вагою: одні шорсткі, інші круглі, треті незграбні і гачкуваті. Душа людини, за Демокріту, теж складається з атомів, але тільки більш рухливих, дрібних і круглих.                     Атоми і порожнеча - єдина реальність; з'єднання атомів утворює усе різноманіття природи, у тому числі і людську душу.

Таким чином, Демокріт перший у історії античної філософії подолав протиставлення матерії і духу, утримуючи єдину, універсальну природу матерії і мислення. Саме з цього з ім'ям Демокріта і зв'язується у історії філософії зародження матеріалізму як власне філософської доктрини.

Атомістична теорія пояснювала явища природи природними причинами  й тим самим звільняла людей  від міфологічного страху перед  таємничими, надприродними силами. Демокріт учив, що світ не створений богами, а існує вічно, що у ньому все рухається і перетворюється з одного стану у інше завдяки з'єднанню і роз'єднанню атомів, усі явища підпорядковані у ньому причинним зв'язкам. Демокріт не допускав зовнішнього по відношенню до матерії джерела руху.

Атомістичне вчення Демокріта, у якому були розкриті внутрішні причини вічного руху матерії, отримала свій подальший розвиток у Епікура (341-270 до нашої ери). Рух атомів, говорив Епікур, обумовлено їх внутрішнім властивістю - вагою. Ще більш важливим є, на його думку, здатність атомів мимовільно відхилятися при русі від прямої лінії. Самовідхилення атомів - це той мінімум свободи у природі, без якої немислиме не тільки пояснення випадкових явищ у природі, але і свободи    дій людей. Розумне використання наданої людині свободи полягає, по Епікура, у досягненні фізичного здоров'я у з'єднанні з піднесено-спокійним станом душі. Засобом для досягнення висунутого ним принципу задоволення, як найвищого блага є філософські роздуми. А так як основні страждання заподіюють душі страх смерті і страхи, що виникають з міфологічної віри у надприродні, божественні сили, у безсмертя душі та долі, то, щоб звільниться від цих страхів і відповідних страждань,                   необхідно розумний світогляд, яке пояснювало б усе з природних причин.

Високо оцінюючи стихійний  матеріалізм стародавніх, не можна  не помітити, що елементи ідеалістичних побудов зустрічаються і у філософії Демокріта, який визнав існування богів, що складаються з особливих наближених до вічних конфігурацій атомів, і схильного до механічного тлумачення причинності на шкоду діалектиці, і філософії Епікура, також визнав існування богів, які у нього, однак, не втручалися у хід явищ природи і справи людей, так як це порушило б їх безтурботне існування.

Епікур був матеріалістом, послідовником вчення Демокріта. Але, на відміну від нього, вважав, що атоми не завжди підкоряються механічним законом природи. Вони можуть відхилятися від першопочаткового прямолінійного руху. Вчення про відхилення атомів було пов'язане зі спробою пояснити свободу людських вчинків. Щоб свобода була можливою для людини, потрібно, вважав Епікур, щоб передумови цієї свободи існували уже в фізичному світі, частинкою якого є людина. Люди мають свободу волі і можуть розпоряджатися своєю долею. Наприклад, ми не можемо уникнути смерті, але смерть, якщо її правильно зрозуміти, не стане для нас злом, «Людина ніколи не зустрічається зі смертю. Коли ми є, її немає. Коли вона є, нас вже немає». Тому смерті не існує ні для живих, ні для мертвих. І боятись її не варто.

Благом для епікурейців є усе те, що породжує задоволення, злом - цсе те, що породжує страждання. Щастя - у почутті задоволення, у розумній насолоді радощами життя, у душевному спокої. Спокій досягається не відходом від життя, а вивченням природи, проникнення у її таємниці, а            отже, уникненням страху.               

 

1.2. Гносеологічна  проблематика  (Платон,Аристотель)      

                                

У боротьбі з матеріалістичним світоглядом формувався філософський ідеалізм. Родоначальником послідовної  філософської системи об'єктивного  ідеалізму був Платон (427-347 до нашої  ери). Згідно з ученням Платона, лише світ ідей являє собою щире буття, а конкретні речі - це щось середнє між буттям і небуттям, вони тільки тіні ідей. Ідеї ​​тлумачаться Платоном як ідеальні образи - зразки для чуттєво сприйманого світу речей. Абстрагуватися ідеї від розуму конкретних людей, Платон оголосив світ ідей божественним царством, у якому до народження людини перебуває його безсмертна душа. Потім вона потрапляє на грішну землю, де, тимчасово перебуваючи у людському тілі, як в'язень у в'язниці, вона «згадує» про                      світ ідей. Пізнання, за Платоном, є спогад душею свого доземно існування.

Співвідношення між мисленням  і буттям уявлялося у філософії  Платона переверненим з ніг на голову, і з такого помилкового  розуміння філософ виводив ідеалістичну трактування процесу пізнання. Він  вважав, що почуття обманюють людини, і тому радив для пізнання істини «закрити очі і

заткнути вуха» і довіритися згадує про своє божественне минулому душі.

Об'єктивний ідеалізм Платона  з'єднується з діалектичним методом  філософських міркувань: діалектика єдиного  і багато чого, тотожного та іншого, руху і спокою. Для філософії природи  Платона, також як для піфагорійців, характерна її зв'язок з числовий символікою, яка трактується як управителька світу чуттєвих даних. Розробляється  Платоном діалектика понять, незважаючи на її ідеалістичний характер, мала неоціненне значення для подальшого розвитку діалектичної логіки.

Будучи джерелом як матеріалістичної, так і ідеалістичної лінії                             у філософії, античність створила й перші спроби їхнього застосування                        у   межах єдиної філософської системи.

У гносеології Арістотель послідовно відстоював матеріалістичні позиції. Вивчення світу полягає у відкритті форм, але для досягнення цього ми повинні відправлятися не від самих форм, а від даної нам дійсності. Поодинокі речі, стверджував він, мінливі, а їх одиничні форми незмінні,                      у цьому твердженні Арістотеля діалектика і метафізика злилися воєдино.                     Разом з тим Арістотель одним з перших розробив найдокладнішу класифікацію форм і способів раціонального мислення. Його вчення про найбільш загальних філософських поняттях, або категоріях (кількість,                       якість, відношення, сутність, час, простір ), за допомогою яких він                       прагнув    виразити діалектику буття і мислення, стала величезним внеском у теорію наукового пізнання. Аристотель - основоположник формальної логіки, також як    Платон - основоположник логіки діалектичної. Антична філософія, у якій містилися прототипи всіх основних видів світогляду, що розроблялися усі наступні століття, - це велике творчість людського                      духу, і тому вона ніколи не втратить свого високого значення у очах мислячого людства.