Граничні засади буття людини у світі

 ставиться питання про відповідальність людини за буття, про збереження чогось такого, що вноситься в світ тільки буттям і пов'язане тільки з ним? Тому, що у світі, сповненому можливостей, буття є граничною можливістю. Іншою граничною можливістю є небуття. Це стає особливо зрозумілим, коли звернутися до людського життя - цієї стрижневої щодо світу реальності. Тільки людина може вибирати між буттям і небуттям. І то не тільки щодо

себе, а й щодо інших людей, цінностей культури тощо. Наприклад, непродуманий, екологічно не зважений індустріальний проект та ще за умови його некваліфікованого здійснення може перевести з буття в небуття цілі екологічні системи, цілі зони традиційного виробництва, побуту й культури. Людина постійно має справу з небуттям як реальною можливістю смислового розпорошення буття, руйнування його. Вторгнення небуття постійно загрожує буттю втратою його "зібраності", його неявній (і тому ще більш значущій) упорядкованості. Отже, щоб бути - й бути людиною, людина повинна постійно здійснювати зусилля з подолання ентропійності небуття. Бути означає закріплювати, зміцнювати й нарощувати буття, переборювати небуття. А це здійснюється шляхом відшукування смислів, їх закріплення, сприяння їх (Зростанню аж до рівня цінностей та ідеалів. Без постійної v турботи про це, без творчого людського зусилля й духовного осяяння в світі відбувається виснаження смислів. Унаслідок цього в бутті виникають "просвіти" й навіть смислові порожнини, куди оступаються, а то й провалюються окремі люди або навіть людські спільноти.  
      Особливо непросто переборювати небуття і стверджувати буття, коли небуття діє через саме буття, за допомоги самого буття. Мабуть, найуніверсальніший спосіб руйнування буття засобами самого буття - це насильство. За своєю сутністю воно є прискореною ентропією, ентропією смислів, їх поглинанням безоднею хаосу. Й знаменно, що ті форми буття, які здійснюють цей процес (натхненники насильства та безпосередні виконавці), втрачають буттєві ознаки. Вони стають ворожими до людини й людськості, втрачають пов'язаність із загальним смисловим масивом буття й нівелюються до рівня сущого. Не випадково всі спроби універсального ствердження буття в його істинності (класичні філософські вчення, світові релігії) були одночасно і спробами обгрунтування ідеї ненасильства як універсальної форми здійснення людських взаємин. Докладніше про філософсько-етичні засади й практику ненасильства йтиметься у розділах шостому й сьомому.  
      Переборювання ж буття та небуття не набирає форми насильства, позаяк небуття не є якоюсь окремою субстанційною силою. Абсолютне небуття, саме себе спричинюючи, було б своїм власним спростуванням і ні в який спосіб не могло б сполучитися з буттям. Це обгрунтовано ще Фомою Аквінським, котрий казав, що абсолютне зло не існує, бо якби воно існувало, то, руйнуючи все, воно неминуче повинне було б знищити й саме себе.  
      Отже, буття долає небуття завдяки тому, що саме виступає небуттям небуття, самоутгримуваною смисловою ствердністю. Але щоб витримувати ентропійний натиск небуття, воно потребує деякого центру рівноваги. До

деякої міри цю роль відіграє людина. Але тільки до деякої міри. Справді, людина - це така реальність, присутність чи відсутність якої небайдужі до буття. Але небайдужою для нього є й "якість" людської присутності в світі. Адже за певних умов сама людина може стати руйнівною щодо буття. Отож, для підтримання належного рівня людської присутності, для забезпечення загальної сталості буття повинна бути якась така організація сущого, яка б

безумовно переважала за своїм смисловим рівнем буття. Звернімо увагу: цей особливий рівень організації сущого, який якимсь чином гарантує буттю рівноважність і сталість, має бути, але не в межах буття. Тому його й визначають поняттям трансценденція (від лат. transcendens - "той, що виходить за межі"), а інколи - поняттям "трансцендентне буття".  
     Трансценденція

 Трансценденція  являє собою деяке осереддя  смислу, що має для людини й  буття загалом значення абсолютної  повноти й абсолютної точки  відліку. Те, як саме трансценденція  взаємодіє або сполучається з  буттям, ще й досі залишається  для філософської думки багато  в чому загадковим. Деякі мислителі  вважають, що це взагалі не  може бути остаточно з'ясовано. Можна лише сказати, що трансценденція  надає світові додаткового виміру, немовби відкриває в ньому  вертикаль, простір для сходження й удосконалення.  
      Разом з тим вона неодмінно засвідчує себе в бутті. Маючи це на увазі, Карл Ясперс стверджував, що головним призначенням філософії є розшифровування знаків трансценденції в людському бутті. Головний адресат трансценденції n бутті - людина. Для людини ж трансценденція стає джерелом смислів, стимулом і зразком смислотворення, предметом найвищих і найостаточніших поривань. Між людиною та трансцендентним буттям прокладається певний смисловий місток. Форми ж здійснення його можуть бути різні. Це може бути й магічна дія, й поклоніння, й розвинена релігійна віра, й художнє натхнення, й інтуїтивне осягнення, й служіння істині. Й те, що Ясперс називає філософською вірою. Ідея Бога - то лишень один з можливих варіантів осягнення людським духом трансцендентного буття. Сама ж ідея трансценденції за своїм філософським змістом є справжнім грунтом для порозуміння між віруючими та невіруючими. Наявність трансцендентного буття робить буття людини у світі енергетично сповненим, внутрішньо напруженим. Спрямованість до трансценденції веде людину за межу, спонукає її до подолання цієї межі й відшукування іншої. Бо як інакше випробувати себе й стати на шлях сходження й піднесення? Таке внутрішнє зусилля, поривання за межі наявного, за межі власних можливостей називають трансцендуванням. Філософія XX сторіччя відкрила й визначила його як одну з головних ознак людської сутності. Тому досить поширеним є розуміння людини як істоти, що трансцендує. Сам процес трансцендування має свої фази й щаблі. Далеко не завжди він пов'язаний із станом екстазу, осяяння тощо. Набагато частіше це є стан напруженого зусилля, мук сумління або тривожного сум'яття. Ось як воно говорить до нас словами поета:

О, вещая душа моя!  
О, сердце, полное тревоги!  
О, как ты бьешься на пороге  
Как бы двойного бытия!  

Багато що говорить на користь того, що трансцендування - це не тільки духовний процес. Йому притаманний і цілком реальний зміст. У розділі другому зазначалося, що людина не в змозі позбутися світу, в якому вона живе, не може вийти зі світу. Але вона може стати на межу світу, спробувати зіставити саму себе як цілісність самобуття з таємничою й зазвичай недоступною позасвітною реальністю. Нехай то будуть природні стихії, не підвладні людям пересічним! Нехай то будуть загадки Всесвіту або нашого власного "Я"! В кожному з нас так чи так живе доглибна людська потреба випробувати себе, сягнути межі людських можливостей і у такий спосіб торкнутися трансцендентного, запліднити своє життя його смисловим випроміненням. Не даремно ж Карл Ясперс назвав свободу дарунком самому собі із трансценденції. Підсумовуючи сказане, доходимо такого висновку: Бути людиною в світі означає постійно дбати про збереження й удосконалення буття, беручи до уваги його сполученість з небуттям і зверненість до трансцендентного. Сучасний мексиканський філософ Луїс Алонсо Щоккель сформулював це дещо інакше, у вигляді припису, який він назвав одинадцятою заповіддю: "Шануй творіння, доручене тобі!". «* Спробуємо й ми перевести набуті знання у форму імперативу. Імператив буття: "Хоч би що ми робили, робімо це в ім'я буття, а не проти буття!". 

     Коли людина повертається до свідомості із забуття й одразу не може збагнути, що з нею коїться, вона звертається по допомогу до тих, хто при цьому присутній. Що ж кажуть у подібних випадках? "Де я?", "Котра година?". Отже, справжня ствердність людини в бутті найперше передбачає визначеність щодо її місця знаходження та її положення в часі. Й щоб локалізувати у світі будь-яку подію, достатньо мати відповідь тільки на два запитання: "Де?" та "Коли?".  
      Іншими словами, простір і час є найзагальнішими формами буття. Без них воно не має дійсної визначеності, не стає загальною умовою достотного існування.  
      Простір є найзагальнішою характеристикою буття як усталеного. Сама ж усталеність буття виявляється у співіснуванні й одношереговості всього, чому притаманне буття. Будь-які матеріальні об'єкти й навіть духовні утворення неможливі поза простором. Ми, наприклад, з достатніми підставами говоримо: "засилля авторитету не дає простору для: розвитку творчої думки", "широкі погляди", "коротка пам'ять", "високі поривання" й

таке інше. Отже, говорячи про просторові характеристики тих чи тих явиш, речей, процесів, слід завжди мати на увазі, що вони втілюють у собі якісь загальні властивості простору як форми бутгя й конкретні особливості якоїсь конкретної його "ділянки". Тому розрізняють фізичний простір, геологічний простір, простір живих систем, соціальний простір, духовний простір.) Скажімо, фізичний простір, який ми звичайно й ототожнюємо з простором як таким (бо існуємо в ньому як фізичні тіла стосовно інших фізичних тіл, і це

наша перша визначеність щодо них), визначається протяжністю, тривимірністю (довжина, ширина, висота), симетричністю. А в живих організмах симетрія доповнюється асиметрією. Всім живим організмам притаманна "правизна" та "лівизна", живі клітини не могли б функціювати без осмосу - однобічної проникності клітинних оболонок тощо. Й хоча організм побудовано згідно з властивостями тривимірного фізичного простору, саме його функціювання виходить за межі тривимірності. Процес травлення, наприклад, має набагато більше визначальних характеристик, які почас називають параметрами. Так само багатовимірним і далеким від простої симетричності є будь-яке7 соціальне явище. Кожен з нас є водночас сином (дочкою), товаришем, приятелем, спортсменом, просто доброю людиною, аматором в якійсь царині творчості, членом якоїсь громадської організації й таке інше. Всі ці ознаки - наші визначеності в межах соціального простору. Й їх, як бачимо, може бути значно більше трьох. Але в усіх конкретних виявах простору залишається як необхідна його ознака - його метричність, тобто те, що він піддається вимірюванню, те, що він виступає умовою певного розгортання буття в його усталеності. Загальною характеристикою простору є також єдність перервності та неперервності, або, як ще кажуть, дискретності та континуальності.  
      На відміну від простору, який виражає усталеність буття і його структурність, час характеризує буття як плинне, здатне до зміни своїх станів. Виступаючи формою упорядкування моментів загального процесу плину буття, їх співвідносності один щодо одного, час виражає тим самим структуру буття як процесу. Загальними ознаками часу є тривалість, необоротність, одновимірність (плин від минулого до майбутнього), ритм, єдність континуальності й дискретності. Щоправда, й тут, як і з простором, усі ці ознаки повною мірою справджуються лише стосовно фізичного часу. Людина, наприклад, ладна перенестися в історичне минуле. Достатньо лише поїхати туди, де люди ведуть ще архаїчний спосіб життя. За допомоги наших духовних здатностей ми можемо повернути на дійсність минуле або майбутнє. Своєю практичною діяльністю людина здатна прискорювати або уповільнювати плин часу, »ущільнювати його, згортати або розгортати." З - цього приводу Гете зазначив у розмові із своїм секретарем Еккерманом: "Найбільший дарунок, за який я вдячний богам, полягає в тому, що швидкістю й розмаїттям думок я можу розколоти один-єдиний ясний день на

мільйони часток і утворити з нього маленьку вічність"7.  
      Хоч би як конкретно являло себе буття, час завжди є істотним для нього. Навіть одвічність буття ми можемо висловити тільки так: "Буття було, є й буде". Отже, одвічність буття стверджується як одночасне його перебування одразу в трьох модусах часу - в минулому, теперішньому й майбутньому.  
      За словами Хайдеггера, істина буття полягає в тому, що воно відбувається; воно завжди подія. Прислухаємося: від-був-а-ється. Отже, буття здійснюється "тепер" завдяки тому, що немовби відштовхується від

того, яким воно вже було. Подія = no-дія, тобто вона викликана якоюсь попередньою дією. В події буття й час взаємоприлучені одне до одного. Завдяки цьому буття дістає стійкість у постійній борні з небуттям. Його тривання й послідовування, тобто здійснення буття в часі, є першою й головною подією світу. 3 іншого боку, будь-яка минула подія, незважаючи на те, що час її вже "пройшов", все ж зберігає свою приналежність до буття. Минуле не є обернення буття в небуття - воно є коріння буття, підґрунтя його теперішнього стану. А часом (коли настає відповідний час) воно навіть набуває значення буття більш достотного, ніж сучасне. Так відбувається, зокрема, в ситуації відродження, коли в минулому шукають джерело смислів, здатних запліднити сучасність.  
      Так само не є формою небуття й майбутнє. Воно міститься в бутті вже "тепер", але в особливій, потенційній формі - у вигляді можливостей. З часом вони здійсняться, а там і спливуть у минуле, щоб потім за певних обставин і в новому смисловому контексті знову з'явитися у формах реального буття.  
      Присутність майбутнього в бутті надає останньому певної здатності. "Наше призначення розпоряджається нами, навіть коли ми не знаємо про нього, - стверджував Фрідріх Ніцше. - Майбутнє керує нашим сьогоденням" . Але буття стало б на шлях саморуйнації, переходу в небуття, якби майбутнє жорстко скеровувало всі його процеси. Насправді ж не всі можливості здійснюються, а кожна здійснена можливість породжує цілий спектр нових. Через це буття зберігає відкритість у майбутнє, живе й живиться подихом нездійсненого й нездійсненного, що підтримує в ньому зверненість до трансцендентного, а в людині - здатність до самотрансцендування. Але про це докладніше згодом, у розділі четвертому.  
      Буття неодмінно здійснюється у просторі й у часі. Наша мова не здатна висловити буття, не висловлюючи разом з тим і його просторово-часових характеристик. Ми говоримо: щось має місце, щось відбувається. Причому мова чітко вказує на тісну поєднаність просторових і часових ознак буття: "має місце", "мало місце", "матиме місце". Отже, деяка сталість буття якоїсь речі або події зазнає певних змін унаслідок перебування у часі. Й хоча у нашому повсякденному житті ми схильні відокремлювати простір і час, а

наука дійшла висновку про їх нерозривність тільки у XX сторіччі, наші пращури ще за сивої давнини вибудовували цілісну картину світу шляхом поєднання просторових і часових його характеристик. Щоправда, здійснювалося це поєднання на грунті суттєвого смислового переважання простору.  
      Картина світу праслов'ян мала сім координат: чотири сторони світу (схід, захід, південь і північ), а також координати вертикального сходження - низ, середина і верх (або підземний світ, світ земний і світ небесний). При цьому координати вертикалі поєднувалися символічним образом світового дерева,