Философия Дж.Локка

Для аналітичної філософії характерні три головні ознаки: лінгвістичний редукціонізм, тобто зведення всіх філософських проблем до проблем мови; "семантичний акцент" - акцентування уваги на проблемі значення; "методологічний ухил" - протиставлення методу аналізу всіх інших форм філософської рефлексії, зокрема відмова від побудови системи філософії в дусі класичних філософських побудов ХIХ ст.

Аналітична філософія - це перш за все філософія мови: світ бачиться через призму мови, стара традиційна філософія, кажуть аналітики, виникла через недосконалість мови, багатозначності його слів і виразів. Тому аналітична філософія - це перш за все (на ранньому етапі) логіко-філософська доктрина, яка прагне до формалізації мови, доведення його до досконалості мови логічних символів. Цю проблему вирішували учні Вітгенштейна, члени Віденського логічного гуртка: Моріц Шлік, Отто Нейрат і, перш за все, Рудольф Карнапом. Віденський гурток висунув доктрину веріфікаціонізма, тобто ідею про те, що істинність або хибність висловлювання (головного об'єкта аналізу аналітиків) та наукової теорії може бути підкріплена або спростована лише в тому випадку, якщо всі пропозиції звести до висловлювань про чуттєвих даних, або "протокольним висловлювань ", які можна піддати безпосередньої емпіричної перевірці.

 Треба сказати, що ідея побудови  ідеально логічної мови швидко  себе вичерпала. Така мова потрібна  і можлива лише для допоміжних  науково-філософських цілей, і такою  є мова математичної логіки, але розмовляти, писати вірші і здійснювати безліч інших мовних актів або мовних ігор на такій  мові неможливо, "як неможливо ходити по ідеально гладкому льоду ", за висловом пізнього Вітгенштейна.

Перелом в аналітичній філософії відбувся між світовими війнами. У 1930-і рр.., Коли Вітгенштейн повернувся в Кембридж з добровільного шестирічного вигнання (він працював вчителем початкових класів у гірських альпійських селах з 1921 по 1926 р.), навколо нього, який читав лекції в Трініті-коледжі, почало формуватися коло молодих учнів, що всмоктували його нові ідеї, які знайшли своє остаточне втілення в книзі Вітгенштейна "Філософські дослідження", над якою він працював до самої смерті.

Лінгвістичний поворот у цій чудовій книзі був ще більш посилений у порівнянні з раннім "Логіко-філософським трактатом", але в іншому розвивалися ідеї, повністю протилежні тим, які були основою доктрини "Трактату".

В "Трактаті" мова розумілась занадто вузько. По суті там розглядалися тільки пропозиції дійсного способу ("Справа йде так-то й так-то"). Тепер Вітгенштейн звертає увагу на те, що основна маса пропозицій мови несвідомих до дійсного способу, а отже, в принципі не може бути піддана верифікації. Бо як можна верифікувати такі пропозиції, як "Іди сюди", "Геть!", "Які гарні, як свіжі були троянди! "," Пивка б зараз! "," Скільки часу? ", то є вигуки, запитання, вираження бажань, прохання, молитви, накази, погрози, клятви. Саме такі й подібні до них висловлювання Вітгенштейн називав мовними іграми і вважав, що саме вони є формами життя. По суті, вся книга присвячена аналізу мовних ігор.

 В "Філософських дослідженнях" Вітгенштейн дотепно довів, що  мова є в принципі соціальним  явищем. Проблема свідомості, зокрема "чужої свідомості" (other mind), взагалі  дуже займала пізніх аналітиків (не тільки Вітгенштейна; Гілберт Райл написав з цього приводу цілу книгу "Поняття свідомості"

 Ідеї "Філософських досліджень" Вітгенштейна були з натхненням  прийняті англосаксонським філософським  співтовариством. Вся аналітична  філософія 50 - 60-х рр.. ХХ ст. так чи інакше виявилася під впливом цього стимулюючого твору. На його основі оксфордський філософ-аналітик Джон Остін, а слідом за ним Джон Серлі з Берклі (Каліфорнія) будують теорію мовних актів, вчення про те, як проводити дії за допомогою одних слів, наприклад користуючись такими виразами, як "Я вітаю вас! "або" Оголошую засідання відкритим! "(тут вислів при певних умовах співпадає з дією; слово і діло збігаються). Джон Уіздом розробляє теорію лінгвістичної терапії. Джеймс Хадсон розробляє лінгвістичну апологетику, вчення про те, що відносини людини з Богом є різновид мовної гри. Нарешті, з'являється аналітична філософія вимислу, яка стверджує, що якщо Шерлок Холмс і не існував, "то він міг би існувати за інших обставин "(формулювання Сола Крипкая).

 Сучасна аналітична філософія - це величезна "фабрика думки" з великою кількістю інтелектуальних  цехів. Поступово проводяться лінії  до феноменології (Карл Апель) і  навіть до філософського постмодернізму (Ричард Рорті). Відповісти на своє основне питання: "Де кінчається мова і починається реальність?" - аналітична філософія, мабуть, так і не змогла, але в процесі відповідей було зроблено так багато цікавого, що можна з упевненістю сказати, що ця мовна гра була варта уваги.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рівні і сфери свідомості

 

 

Свідомість як внутрішній світ людини має складну структуру, котру традиційно досліджували філософія та психологія. У XX ст. структуру свідомості вивчали такі філософські школи, як феноменологія, психоаналіз, екзистенціалізм, структуралізм, герменевтика, когнітивна психологія та ін. Враховуючи результати останніх досягнень, слід зауважити, що складність фіксації структурних одиниць свідомості полягає у необхідності розмежувати її функціональні та результативні властивості, які в дійсному процесі свідомого життя людини перебувають у нерозривній єдності. Наприклад, пам'ять — це і здатність актуалізувати минуле (функція свідомості), і, водночас, наявність у свідомості певних образів, понять та переживань (структурні одиниці чи форми свідомості). Можна виділити такі рівні свідомості та їх елементи.

1. Базовим і найбільш давнім  рівнем свідомості є чуттєво-афективний  пласт, до якого належать:

– відчуття – відображення в мозкові окремих властивостей предметів та явищ об'єктивного світу, що безпосередньо діють на наші органи чуттів;

– сприйняття – образ предмета в цілому, який не зводиться до суми властивостей та сторін;

– уявлення – конкретні образи таких предметів чи явищ, які в певний момент не викликають у нас відчуттів, але які раніше діяли на органи чуттів;

– різного роду афекти, тобто сильні мимовільні реакції людини на зовнішні подразники (гнів, лють, жах, відчай, раптова велика радість).

2. Ціннісно-вольовий рівень, до якого належать:

– воля – здатність людини ставити перед собою мету і мобілізовувати себе для її досягнення;

– емоції – ціннісно-забарвлені реакції людини на зовнішній вплив. Сюди можна віднести мотиви, інтереси, потреби особи в єдності зі здатностями у досягненні мети.

3. Абстрактно-логічне мислення. Це найважливіший пласт свідомості, який виступає в таких формах:

– поняття – відображення в мисленні загальних, найбільш суттєвих ознак предметів, явищ об'єктивної дійсності, їх внутрішніх, вирішальних зв'язків і законів;

– судження – форма думки, в якій відображається наявність чи відсутність у предметів і явищ яких-небудь ознак і зв'язків;

– умовивід – форма мислення, коли з одного чи кількох суджень виводиться нове судження, в якому міститься нове знання про предмети та явища;

– різні логічні операції.

4. Необхідним компонентом свідомості можна вважати самосвідомість і рефлексію:

– самосвідомість – це виділення себе, ставлення до себе, оцінювання своїх можливостей, які є необхідною складовою будь-якої свідомості;

– рефлексія – це така форма свідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта.

У деяких літературних джерелах можна зустріти думку, згідно з якою до структури свідомості належать також несвідоме (сукупність психічних явищ, що не входять до сфери розуму) та підсвідоме (психічні явища, що супроводжують перехід певної діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму).

На нашу думку, таке твердження не має переконливого підґрунтя. Адже сама назва "несвідоме", "підсвідоме" свідчить, що це не свідомість. Доцільно їх розглядати як такі, що знаходяться поряд зі свідомістю.

 Отже, можна стверджувати, що  структура свідомості є не  чим іншим, як єдністю її властивостей  та похідних від них (чи результативних) форм прояву.

 Враховуючи це, структуру свідомості можна унаочнити в таких її складових: за рівнями свідомість функціонує в єдності самосвідомості, свідомого та підсвідомого, за складовими власне свідомість складається із мислення, емоцій і почуттів та волі.

Розглядаючи структуру свідомості, ми повинні розуміти певну умовність та відносність будь-яких її внутрішніх поділів: якщо свідомість передбачає ідеалізацію, то вона початково (і принципово) постає у характеристиках цілісного явища. Звідси випливає, що в людській свідомості не існує чіткої та однозначної межі між мисленням та волею. Тому ми здатні радіти інтелектуальним винаходам, прозрінням, відкривати нові горизонти для мислення; волю, наприклад, можна вважати свідомістю в її дійовому спрямуванні, а сама воля неможлива без свідомого людського самоконтролю. Через це в сучасній філософії інколи вживаються дещо несподівані характеристики свідомості: свідомість - це є можливість більшої свідомості.

Така структура свідомості засвідчує, що свідомість не тотожна психіці. Поняття "психіка людини" ширше порівняно з поняттям свідомості. Психіка людини вбирає у себе як свідоме, так і несвідоме та підсвідоме. Тобто значна частина людських реакцій, дій і т.п. відбувається на інстинктивному, або автоматичному рівні, не стає предметом усвідомлення, не освітлена променями розуму. Свідоме і несвідоме перебувають у постійній взаємодії. Психічні процеси стають предметом свідомого становлення людини, що їх вона контролює і спрямовує. У свою чергу, значна кількість усвідомлених дій людини внаслідок багаторазового повторення набуває значення автоматизму, звички, що не потребує втручання свідомості. Такі дії забезпечує, несвідоме чи підсвідоме функціонування психіки.

Вищим рівнем свідомості є самосвідомість. Самосвідомість — це здатність людини робити об'єктом розгляду свою власну свідомість. На рівні самосвідомості людина (на основі ідеальних еталонів) здійснює самооцінку та самоконтроль, проводить аналіз своїх знань, думок, ідеалів, мотивів, вчинків та ін. Самосвідомість є обов'язковим елементом свідомості; без неї людина не змогла б зрозуміти себе, визначити своє місце у світі та вдосконалюватись. Іншими словами, самосвідомість — це діяльність душі людини, її спрямованість на свою внутрішню сутність, діалог "Я" з самим собою. В основі самосвідомості лежить рефлексія — специфічний спосіб мислення, що його можна назвати "подвійним баченням", тобто це розуміння самого розуміння, мислення самого мислення, сприйняття своїх внутрішніх станів, знань, уявлень, цінностей і, відповідно, умова конструктивної діяльності свідомості.

Весь цілісний світ людського духу можна уявити у вигляді трьох великих сфер: мислення, емоцій та почуттів, волі. Ядро свідомості становить мислення — оперування предметним змістом, який свідомість має у вигляді знання. Предметний зміст свідомості означає, що ми завжди бачимо в речах значно більше, ніж те, що дають нам відчуття. Наприклад, скульптор бачить у дереві майбутню скульптуру, різьбяр —майбутній виріб, хоча чуттєво їм надано лише дерево.

Усі складники людської свідомості предметно насичені. У зв'язку з цим, коли ми дивимося на картину, то відчуваємо емоції не з приводу барв або кольорових плям, а з приводу тих сюжетів із життя, що їх можемо угледіти в зображеному. Формою представлення предметного змісту дійсності в свідомості людини є знання, бо саме в знанні дійсність постає перед людиною як сукупність буттєвих одиниць. Внаслідок сказаного стає зрозуміло, що взаємодію свідомості людини з дійсністю можна виразити так: свідомість - знання - дійсність.

Без знання свідомості не існує, бо саме у знанні виявляється ідеальний статус її буття. У певному сенсі свідомість і знання є те ж саме, проте поняття свідомості дещо ширше, бо воно включає в себе не лише рефлексію та дійсність (знання, "відання"), а й рефлексію на результати першої рефлексії, тобто певні дії із знанням, певне їх використання. Специфіка мислення полягає в оперуванні предметним змістом свідомості, тобто мислення - це знання в дії; провідною формою мислення постають загальні поняття. Найпростіші поняття (наприклад "будинок") фіксують необхідні та суттєві властивості певного класу речей.

Сфера емоцій людини — це процес переживання життєвої значущості явищ і ситуацій, внутрішній стан, що виявляє ставлення особи до зовнішніх подій. Так, позитивні емоції (радість, задоволення), як результат корисних чи приємних впливів, спрямовані на їх досягнення чи збереження, а негативні (ненависть, жах) — стимулюють активність на втечу від відповідних впливів або послаблення їх дії. Вищим рівнем емоцій є духовні почуття (наприклад, почуття любові), які формуються внаслідок усвідомлення зв'язків особи з найсуттєвішими соціальними та екзистенціальними цінностями. Почуття характеризуються предметним змістом, постійністю, значною незалежністю від наявної ситуації. Емоційна сфера здійснює значний вплив на всі прояви свідомості людини, виконує функцію засади діяльності.

Ще однією важливою складовою частиною духовного світу людини є воля. Вона виявляється у здатності людини мобілізувати і сконцентрувати всі духовні та фізичні сипи на виконанні мети, яка не має безпосереднього біологічного значення (бо в останньому випадку можуть спрацьовувати інстинкти). Ознакою вольовитості виступає уміння приглушити в собі безпосередні життєві імпульси, хоча вольові акти можуть стимулюватись не лише розумом, знанням, а й емоціями, ціннісними установками. У будь-якому разі людська воля пов'язана з людською предметністю, зміст якої доступний лише свідомості.