Философия Дж.Локка

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ

ПОЛТАВСЬКА ДЕРЖАВНА АГРАРНА  АКАДЕМІЯ

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКИ ТА БІЗНЕСУ

ФАКУЛЬТЕТ ОБЛІКУ ТА ФІНАНСІВ

 

 

 

Кафедра фінансів і кредиту

 

Контрольна робота

З філософії

Виконала:

студентка  1 курсу

ОКР «Бакалавр»

напрям підготовки «Облік і аудит»

заочної форми навчання

Вовкодав Юлія Олександрівна

                                               

 

 

 

 

 

Полтава 2013 

План

 

1.Філософія Дж.Локка    ...................................................................................   3

2. Позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, аналітична філософія

(«філософія мови»)   ..........................................................................................  6

3. Рівні і сфери свідомості   .............................................................................   11

4. Список використаних  джерел   ....................................................................   17

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Філософія Дж.Локка

 

 

Джон Локк (1632-1704 рр.) є найудачливішим зі всіх філософів. Він продовжив традиції емпіричної філософії, навчався в Оксфорді, де зацікавився філософією Бекона і Декарта. Незважаючи на участь у політичному житті (був секретарем англійського посла при Бранденбурзькому дворі, секретарем лорда-канцлера Ешлі), він виявляв постійний інтерес до філософії і природознавства.

Головна робота Д. Локка по теоретичній філософії – «Досвід про людський розум» – була закінчена в 1687 році і опублікована в 1690 році.

Роки перед революцією 1688 року, коли Локк не міг без серйозного ризику взяти теоретичну або практичну участь в англійській політиці, він провів, складаючи свій «Досвід про людський розум». Це його найважливіша книга, яка як найбільше принесла йому слави, але його вплив на філософію політики був такий великий і такий тривалий, що його можна розглядати як засновника філософського лібералізму, так само як і емпіризму в теорії пізнання.

 Джон Локк на перший план  виносить проблематику пізнання, вважаючи, що все багатство знань  людина отримує через почуття, завдяки досвіду, в яких подано об'єктивну природу. Відчуття - єдиний пов'язаний зі світом канал одержання знань, інших шляхів немає. Така позиція отримала назву сенсуалізму (від лат. sensus - відчуття).

 Сенсуалізм у галузі теорії  пізнання у Локка тісно стикається з методологічним емпіризмом. Критикуючи Декарта, Локк вказує, що немає вроджених ідей і принципів - ні теоретичних, ні практичних (моральних), у тому числі ідеї Бога, а все людське знання виходить з досвіду - зовнішнього (відчуття) і внутрішнього (рефлексії). Людська думка (душа) - це чистий аркуш паперу («табула раса»). Лише досвід (завдяки чуттєвому пізнанню) заповнює цей чистий аркуш літерами.

 В основі знання лежать  прості ідеї, осягнуті розумом  завдяки різним якостям тіл: первинним, з якими ці ідеї схожі (протяжність, фігура, рух); або вторинним, з якими ці ідеї несхожі (колір, звук, запах, смак). Завдяки поєднанню, зіставленню і абстрагуванню розум з простих ідей створює складні та загальні ідеї (модуси, субстанції, відношення тощо).

 Дж. Локк - представник  матеріалістичного сенсуалізму, тому  «Якості, що породжують у нас прості ідеї, тобто цільність, протяжність, форму, рух або спокій, число, я називаю початковими або первинними. Вторинні ж якості несуть не що інше, як тільки сили. Бо колір і смак опіуму, як і його снодійна, болезаспокійлива властивість, - це тільки сили, що залежать від його первинних якостей, якими він здатний виробляти різні впливи на різні частини нашого тіла... Вторинні якості тіл зникли б, якби ми могли виявити первинні якості їх найдрібніших частинок».

 Для нього пізнання істинне  лише на стільки, на скільки  ідеї відповідають дійсності. Воно  буває трьох видів:

-  інтуїтивне - розуміння самоочевидних  істин, нашого власного існування;

-  демонстративне - розуміння положень математики, етики, буття Бога;

- сенситивне - розуміння існування  речей, воно найменш ясне і  достовірне.

 У сфері суспільно-політичних  уявлень Локк захищає конституційну  монархію. Його вихідними положеннями  є природний стан суспільства, але це не «війна всіх проти всіх», як у Гоббса, а рівність, свобода, проте не сваволя. Свобода не абсолютна, а обмежена природним законом, так само, як і влада правителя, одержана ним на основі «договору». Цими поглядами Локк виражає інтереси буржуа, які проголошують особисту свободу, свободу підприємництва. Частину роздумів Локка про впорядкування суспільства становлять ідеї про розподіл влади на законодавчу, виконавчу і федеративну.

Сенсуалізм і емпіризм Локка вплинули на розвиток французького механістичного матеріалізму XVIII ст., а його соціально-політичні ідеї стали провідними в часи французького Просвітництва.

Отже, ми проаналізували основні ідеї теорії пізнання Локка.

Зі всього вищесказаного можна зробити наступні висновки.

Початковим пунктом теорії пізнання Локка є положення, що в думках немає нічого, чого не було б у відчуттях. Цю ідею він розвиває і обґрунтовує в своїй головній праці «Досвід про людський розум», де дотримується принципу «на досвіді ґрунтується все знання». По Локку, людина від народження не має ніяких принципів, ніяких ідей.

Локк розрізняє прості і складні ідеї, а також первинні і вторинні якості.

Досвід потрактує Локком як двоякий: відчуття і рефлексія. Вони є джерелом простих ідей.

Одним джерелом ідей є об'єкт відчуття, іншим – діяльність душі.

Особливості внутрішнього досвіду пояснюють і таку вельми важливу властивість людської свідомості, як наявність в ньому певних завдатків, в єстві, незалежних від зовнішнього досвіду. Слід розрізняти, згідно Локку, відсутність природжених ідей як внедосвідного знання і наявність разом з тим певної здатності, схильності до тієї або іншої діяльності.

Філософія Д. Локка є логічним завершенням лінії англійського емпіризму 17 століття і в той же час є новим ступенем в розвитку філософської думки Нового часу. Локк довів лінію сенсуалізму до щонайвищого її виразу і трансформував її в доктрину емпіризму, принципово протиставивши її позиції раціоналізму.

 

 

 

 

 

Позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, аналітична філософія

(«філософія мови»)

 

Як особливий філософський напрямок позитивізм склався у 30-х роках XIX ст. Перші положення позитивізму сформулював французький філософ Огюст Конт (1798–1857). Співзвучні їм були положення англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806–1873) та Герберта Спенсера (1820–1903).

Основним принципом позитивізму є твердження: справжнє, "позитивне" (Конт: "слово "позитивне" означає реальне, на противагу химеричному") знання можна одержати лише як результат окремих спеціальних наук та їх синтетичного поєднання, а філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування.

Конт проголосив рішучий розрив з філософською ("метафізичною") традицією. Він стверджував, що наука не потребує філософії, яка б стояла над нею. Однак це не виключає існування синтезу наукового звання, за яким можна зберегти стару назву "філософії". Так, філософія зводиться до загальних висновків із природничих і суспільних наук. Її претензії на розкриття причин і сутності процесів чи явищ, за Контом, мають бути викинуті з науки. Наука не пояснює, а лише описує явища і відповідає не на питання "чому", а на питання "як". Реальне знання дає лише відчуття, фактичне існування чуттєвих речей. Позитивне виявляється тотожним змісту "відчутно-фактичного" існування. Але ігнорування питань причинності, сутності виникнення, становлення дійсності інших філософських проблем привело до розвитку агностичного вчення про непізнаваність об'єктивної реальності, в сутність якої можна проникнути лише за допомогою релігії (зокрема, на думку Спенсера), а не за допомогою науки.

У кінці XIX ст. позитивізм переживає кризу, викликану прогресом природничо-наукового знання, докорінним переглядом понять у фізиці на межі XIX–XX ст. Адже прогрес науки заперечував і знецінював ті "синтетичні" узагальнення, що розглядалися позитивізмом як вічні і незаперечні надбання науки. На зміну так званому "першому позитивізму" приходить "другий позитивізм". Це змусило знову підняти питання про місце філософії в системі наук.

Перетворений позитивізм вступає в новий, другий етап свого розвитку – емпіріокритицизм (махізм). Творцями його стали Ернст Мах (1838–1916) і Ріхард Авенаріус (1843–1896). Класичним ньютонівським уявленням про абсолютний простір, час, рух, силу тощо Мах протиставив релятивістське розуміння цих категорій, стверджуючи, що вони суб'єктивні за своїм походженням. Світ, на думку Маха, є "комплексом відчуттів", а тому: завданням науки є лише опис цих "відчуттів".

Спроби тлумачити реальність як відчуття та переживання призвели до краху емпіріокритицизму (другого етапу позитивізму). На зміну йому приходять нові види позитивістської філософії – неопозитивізм і постпозитивізм.

Неопозитивізм формується у 20-ті роки XX ст.. Його основні ідеї викладено в книзі австро-англійського філософа Людвіга Вітгенштейна (1889– 1951) "Логіко-філософський трактат" (1921). Це – своєрідний маніфест неопозитивізму.

Вперше ідеї неопозитивізму чітко проявилися в діяльності Віденського гуртка, на основі якого сформувалася течія логічного позитивізму. Тут чітко простежується еволюція позитивізму від обґрунтування наукового знання до аналізу мови, висловів людини, з яких виводиться сутність світу і самої людини. Тут під виглядом очищення філософії від "псевдопроблем" і "псевдовисловлювань" усуваються з неї суто філософські проблеми.

На думку неопозитивістів, очищенню філософії сприяє розроблена ними процедура верифікації (перевірки). Вона передбачає перевірку висловлювань (термінів), безпосереднє порівняння пізнавальних образів з фактами об'єктивної реальності. За Вітгенштейном, світ є сукупністю фактів, і тому він є універсумом мови. У зв'язку з цим завданням філософії є чіткість висловлювань, речень. Так, функцією філософії є роз'яснення діяльності людини в мовному світі. Філософія – це не теорія, а діяльність, метою якої є чіткість висловлювань.

З цих позицій логічні позитивісти й етику називають псевдонаукою, оскільки моральні висловлювання не піддаються безпосередній емпіричній перевірці.

У зв'язку з тим, що неопозитивізму не вдалося віднайти наукових критеріїв оцінювання висловлювань, починається новий цикл пошуків, неопозитивізм вступає (кінець 50-х – початок 60-х pp. XX ст.) до нового етапу свого розвитку – постпозитивізму.

Біля витоків постпозитивізму стоїть австрійський філософ Карл Поппер (1902–1994) – автор концепції "критичного раціоналізму". К. Поппер зробив спробу подолати труднощі, що виникли в логічному позитивізмі і які пов'язані з абсолютизацією ролі емпіричних даних людського пізнання (суб'єктивно витлумачених факторів). Він запропонував замінити "верифікацію", метою якої є встановлення істинності тверджень шляхом їх підтвердження фактами, так званою фальсифікацією, тобто пошуками фактів, які не підтверджують, а спростовують певне твердження. Так, К. Поппер заявляє, що факти не можуть підтверджувати жодного теоретичного положення, але здатні їх спростовувати. Будь-які твердження негайно руйнуються як тільки з'являється хоча б один факт, що їм суперечить. Доказ цьому – доля вислову "всі лебеді білі", який було спростовано, коли став відомий факт наявності в Австралії чорних лебедів.

 

Таким чином, попперівський критичний раціоналізм – механічна заміна верифікації фальсифікацією. Це призводить до відмови визнання об'єктивної істини. Навіть сам термін "істина" замінено терміном "виправданість".

По суті, фальсифікація не поривала з неопозитивізмом, логічним позитивізмом, як це прагнув довести сам Поппер. Фактично, він займався підчисткою, а не критикою філософських концепцій, що розроблялися неопозитивістами.

На відміну від класичного раціоналізму XVII– XVIII ст. критичному раціоналізму Поппера чужа впевненість людини в її можливості пізнати навколишню дійсність. Тотальний критицизм Поппера переростає в ірраціоналізм, оскільки він піддає сумніву здатності людського розуму.

Філософія Поппера суперечлива. Ідеалістичні вправи в його філософії співіснують з глибокими думками про рух та роль пізнання суб'єктивного світу людини.

Говорячи взагалі про філософію Поппера, слід підкреслити, що вона не вийшла за межі позитивістських принципів, хоча і є їх своєрідним розвитком. За ці межі не вийшли й інші представники "критичної" опозиції позитивізму і неопозитивізму, які в філософській літературі отримали назву "постпозитивізму".

Аналітична філософія - філософська традиція, що поєднує різні філософські напрями (логічний позитивізм, філософію лінгвістичного аналізу, теорію мовних актів). Зародження аналітичної філософії на початку ХХ ст. пов'язане з кризою метафізичної філософії та розвитком ідей.  Основоположниками аналітичної філософії є Бертран Рассел і Джордж Едуард Мур. Перший у співавторстві з А. Н. Уайтхед побудував філософські підстави математичної логіки і запропонував доктрину логічного атомізму, розвинену Вітгенштейнів; другий піддав критиці традиційну етику і ідеалістичну метафізику. Справжнім натхненником аналітичної філософії є Людвіг Вітгенштейн і його головна праця "Логіко-філософський трактат".