Закономірності,принципи і фактори розміщення продуктових сил та формування економіки регіонів

      Принцип збалансованості і пропорційності означає таке розміщення виробництва, за якого: структура господарського комплексу є оптимальною, тобто  підтримуються економічно доцільні пропорції між галузями спеціалізації, допоміжними і обслуговуючими галузями; існує певна відповідність між  сировинною базою, наявністю земельних, водних, енергетичних, трудових ресурсів та існуючими виробничими потужностями; задовольняються споживчі потреби  населення в товарах і послугах. 

      Принцип забезпечення екологічної рівноваги  передбачає формування екологобезпечного  типу господарювання, раціональне використання природно-ресурсного і трудового  потенціалу регіону; при виборі можливих варіантів розміщення виробництва  перевага надається тим з них, які не спричиняють екологічної  напруженості на певній території. 

      Принцип вирівнювання рівнів економічного розвитку районів та областей передбачає зближення  територій за інтегральними показниками, що характеризують кінцеву результативність їх господарської діяльності (наприклад, національний доход на душу населення). Реалізація цього принципу грунтується  на всебічному розвитку регіональної інтеграції, використанні переваг територіальної концентрації виробництва, активній державній  регіональній політиці. 

      Принцип урахування міжнародного територіального  поділу праці означає, що кожна держава  розвиває ті виробництва, для яких вона має найкращі природні та економічні умови, а виготовлена продукція  є конкурентоспроможною на світовому  ринку. При цьому враховуються і  інтереси інтеграції в світовий економічний  простір Пріоритетність викладених вище принципів визначається загальною стратегією економічного розвитку держави. На сучасному етапі на перший план виступають соціальне та екологічно спрямовані принципи розміщення і розвитку продуктивних сил. Проте не втрачають своєї актуальності й інші принципи..Дотримання принципів РПС є основою регіональної політики. Регіональна політика – це сфера управління економічним, соціальним і політичним розвитком країни у просторовому, регіональному аспектах.  Регіональна політика характеризується наступними напрямами:

- співвідношення і взаємодія рушійних сил регіонального розвитку в державному, коопераційному, приватному та ін. секторах національної економіки;

- співвідношення державних і регіональних аспектів;

- зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів;

- регіональні  аспекти демографічної та економічної  політики.

      Мета  регіональної політики – це забезпечення населенню гідних умов життя.

      Її  принципи:

- пріоритет інтересів регіону над інтересами галузей, відомств і т.д.;

- всебічне врахування передумов і факторів розміщення продуктивних сил;

- пріоритет ресурсозберігаючого підходу до РПС;

- потреба поступового зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів.

      .

      3. Фактори розміщення  продуктивних сил

      Закономірності  і принципи втілюються в практику розміщення продуктивних сил через  врахування конкретних факторів, що впливають  як на розміщення окремих об'єктів, так і на формування територіально-виробничих комплексів. Під факторами розміщення розуміють сукупність аргументів (причин), що зумовлюють вибір місця для  окремих підприємств, їх груп і галузей [4, с.18]. Усі фактори розміщення продуктивних сил можуть бути представлені такими основними укрупненими групами: природно-географічні, геополітичні, демоекономічні, соціально-економічні та техніко-економічні.Фактор розміщення є одним з центральних понять. Слово “фактор” в перекладі з латинського “factor” – той, хто робить, виробник. Фактор – це повне співвідношення між об’єктом розміщення і територією, де вони розміщуються.

      y=f(x), де х – фактори, у – територія.

      Для раціонального розміщення продуктивних сил України необхідно: визначити  потреби суспільного виробництва  в мінерально-сировинних та паливно-енергетичних ресурсах з позицій збалансованості, достатньої необхідності, комплексності  та екологічної безпеки; розробити  екологічні вимоги до охорони і раціонального  використання надр у нових економічних  умовах.Праця, сировина і транспорт є найважливішими факторами виробництва.

      Сировинний  фактор Його часто-густо називають фактором матеріаломісткості, хоча сировина й матеріали - не одне й те саме. Але у практичному аналізі витрати на сировину й матеріали об'єднують; у такому випадку кажуть про матеріаломісткість виробництва. Це чималі витрати й у більшості галузей промисловості складають понад половину всіх вкладень. Ступінь матеріаломісткості – це відношення витрат на сировину до обсягу виробленої продукції. Ці величини виражають у грошових і натуральних показниках. Якщо кратність перевищує 2, то матеріаломісткість вважається високою. Для матеріаломісткого виробництва характерна висока концентрація. 
 

      Звичайно  ступінь матеріаломісткості визначається від ношенням витрат на сировину до обсягу виробленої продукції. Водночас обидві величини можна виражати як у грошових, так і в натуральних  показниках. Наочнішим є метод  зіставлення натуральних величин, наприклад, ваги вихідної сировини й  готової продукції. Якщо відношення сировини до готової продукції лише трохи перевищує одиницю, то виробництво  нематеріаломістке; якщо ж кратність  становить два й більше, то матеріаломісткість вважається високою . 

      Виробництва з великими витратами сировини на одиницю готової продукції, звичайно, треба розташовувати поблизу  сировинної бази, щоб не робити завеликих  відрахувань на транспорт. Найчастіше (але не завжди) перевезення готової  продукції до споживача коштує менше, ніж перевезення сировини. Чим  вища матеріаломісткість виробництва, тим більша його орієнтація на сировину. Деякі види виробництва через  специфіку технології можуть розташовуватися  лише там, де видобувається сировина: гірничодобувна, лісопильна промисловості, виробництво калійних добрив. У деяких випадках розміщення виробництва поблизу  сировини цілком очевидне, хоча теоретично припустиме і в інших місцях, як-от виробництво соди. Для одержання  однієї тонни соди треба 1,7 т кухонної солі, яка у цьому випадку добувається  у вигляді розсолу, цебто її об'єм значно збільшується, і сировина стає практично нетранспортабельна. Виробництво лляних тканин зосереджено в районах виробництва льону, бо сировина (стебло) теж нетранспортабельна. 

      Деякі стадії комплексних галузей вирізняються високою матеріаломісткістю, інші - середньою або низькою. Наприклад, у кольоровій металургії збагачення сировини - дуже матеріаломісткий вид  виробництва. Адже навіть багаті мідні  руди містять металу не більше 5%, а  руди рідких металів - десяті й соті частки процента. Звичайно, возити на велику відстань величезну кількість гірської породи безглуздо. Ось чому на місці  видобутку руду збагачують і одержують  концентрат, який потім відправляється на подальшу переробку. В текстильній  промисловості бавовноочисні й  вовномийні заводи також розташовуються поблизу місць виробництва бавовни  й вовни, бо після очищення вага сировини набагато знижується. 

      У чорній металургії матеріаломісткою вважається стадія виробництва чавуну, коли на одну тонну готової продукції  потрібно приблизно дві тонни  залізної руди, 1,3 тонни коксівного вугілля, а також флюсові вапняки, вогнетривкі глини та інша сировина. Ось чому заводи повного циклу  розташовуються поблизу сировини. При  цьому зміна технології процесу  впливає на зсуви у розміщенні виробництва. Так, на початку XX ст. для  виробництва тонни чавуну використовувалось  більше коксівного вугілля, ніж залізної руди. Тому найбільші металургійні центри тяжіли до вугільних басейнів: Донбас в Україні, Рурський басейн у  ФРН тощо. А нині заводи «шукають»  руду. Найбільший металургійний комбінат в Україні (і один з найбільших у Європі) - у Кривому Розі; у  США чорна металургія посунулась, з одного боку, до Великих озер (родовища руди), а з іншого, - до портів, куди підвозять імпортну руду; в Німеччині  великим металургійним центром  стало портове місто Гамбург, де використовують імпортну руду. 

      У бурякоцукровому виробництві одержання  цукру-сирцю прив'язане до місць  буряківництва, а рафінадне виробництво - до споживача. 

      Сировинний  фактор є провідним для таких  видів виробництва, як гірничодобувна промисловість, лісопильна й целюлозно-паперова промисловість, виробництво соди, калійних добрив, азотних добрив з коксових газів, збагачення руд кольорових і  чорних металів, виробництво чорнової міді, нікелю, свинцю, цементна промисловість, виробництво металургійного й гірничого  обладнання, цукру-піску, лляних тканин, маслоробна, консервна, сироварна, бавовноочисна  й вовномийна промисловість, гутництво. 

      Оскільки  мінеральні ресурси жорстко локалізовані (родовища руд металів, мінеральна сировина для хімічної промисловості тощо), то розміщенню матеріаломісткого виробництва  здебільшого притаманна висока концентрація. Так, Донбас і Придніпров'я мають  потужну металургійну промисловість, яка використовує криворізьку залізну  руду, нікопольську марганцеву руду й  донецьке коксівне вугілля. Підприємства регіону - найбільші у Європі. Тут  розташовані металомісткі види машинобудування: виробництво металургійного та гірничошахтного  обладнання, локомотиво- й вагонобудування, енергетичне машинобудування. Донецько-Придніпровський  район виробляє чорних металів і  продукції важкого машинобудування  більше, ніж може спожити Україна, а тому значна частина виробів  експортується  

      Поряд із матеріаломісткими видами виробництва  є й такі, для яких сировинний фактор не має істотного значення, або, принаймні, роль сировини менш значна порівняно з іншими компонентами виробництва. Наприклад, електростанції зовсім не споживають сировини (паливо не вважається для них за сировину) і потребують дуже мало матеріалів. В електронному машинобудуванні, приладобудуванні, оптико-механічному машинобудуванні вартість сировини у багато разів менша за вартість готової продукції, і за вагою сировина не перевершує готову продукцію. Але у цьому випадку зіставляються витрачені кошти. Такі галузі не обов'язково розташовувати поблизу сировини: вони зазнають впливу іншого фактора - трудового, який у цьому випадку переважає. 

      В усьому світі триває процес зниження матеріаломісткості виробництва, тому вплив сировинного фактора поступово  спадає. 

      В світовому виробництві постійно іде процес зниження матеріаломісткості виробництва, внаслідок чого вплив  сировинного фактора поступово  спадає.

      Паливно-енергетичний фактор близький до сировинного за характером впливу на виробництво, тому що паливо теж є мінеральним ресурсом. Паливно-енергетичний комплекс — це сукупність галузей промислового виробництва, які здійснюють видобуток палива, виробництво електроенергії, їх транспортування та використання. До складу паливно-енергетичного комплексу входять галузі паливної промисловості (вугільна, нафтова, газова, торф’яна, сланцева) та електроенергетика, що включає теплові, гідро- та атомні електростанції, а також трубопровідний транспорт і лінії електропередач. ПЕК — це також трубопровідний транспорт і лінії електропередач. ПЕК — це крупна міжгалузева територіальна система, складова частина єди­ного господарського комплексу країни; це базовий комплекс важкої індустрії. Кінцева мета його функціонування — надійне забезпечення потреб населення та всього господарського комплексу в паливі та електроенергії. 

      Ресурси, що формують енергетичний баланс (особливо електроенергія), визначають темпи  науково-технічного прогресу, ефективний і прискорений розвиток економіки  в цілому. Використання електроенергії в народному господарстві сприяє зниженню затрат суспільної праці, зменшенню  фондомісткості продукції у високоенергоспоживаючих  галузях, впровадженню комплексної  механізації і автоматизації  виробництва тощо. Широке застосування енергії впливає на рівень енергоозброєності  праці, а відтак і на його продуктивність, що має велике значення для всіх галузей народного господарства. Крім того, галузі, що виробляють енергію, мають районоутворююче значення, на базі їх формуються територіально-виробничі  комплекси. Вони впливають на процеси  концентрації виробництва, комбінування, промислову спеціалізацію і поглиблення  територіального поділу праці. Завдяки  зазначеним вище органічним взаємозв’язкам галузей, що виробляють паливо і енергію, з іншими галузями народного господарства створюється реальна основа для  системного, комплексного підходу до розміщення цих галузей і обґрунтування  оптимальних шляхів їх розвитку з  урахуванням народногосподарської загальнодержавної ефективності

      Енергомісткі – це виробництва, які зазнають сильного впливу паливно-енергетичного фактора. Вони поділяються на електромісткі та паливомісткі.

      Енергомісткі  виробництва поділяються на високоенергомісткі (частка паливно-енергетичних витрат становить 30-45% витрат на виробництво продукції), середньо місткі (15-30%) та неенергомісткі (менше 15%).