Принципи кредитної політики, організація кредитної роботи в банках. Етапи процесу кредитування. Методика аналізу кредитного портфеля бан

     Кредити є найприбутковішим банківським активом, створюючи, як правило, більшу частину доходів банку. Проте кредитна діяльність не є винятком із загального правила щодо співвідношення між доходом і ризиком. А це означає, що висока дохідність неодмінно супроводжується підвищеним ризиком, унаслідок чого кредитні операції залишаються найризикованішою частиною активів банку. Саме тому ефективність кредитних операцій треба оцінювати за співвідношенням очікуваних доходів та кредитного ризику операції.

     У процесі аналізу кредитної діяльності часто використовується метод коефіцієнтів. Перелік коефіцієнтів, що характеризують кредитну діяльність банку, є достатньо широким. Але якщо дослідити економічний зміст пропонованих показників, то можна дійти висновку, що кожен з них опосередковано характеризує один з двох параметрів — або дохідність, або ризик.

     У цілому вивчення економічної літератури свідчить, що проблематика аналізу кредитної діяльності банків привертає увагу багатьох учених і нині є чи не найбільш дослідженою. Натомість аналізу ефективності кредитних операцій належної уваги майже не приділяється, хоч цей аспект є одним з найважливіших. Аналіз співвідношення дохідності та ризику дає узагальнену оцінку якості управління кредитним портфелем банку, а також можливість вибору найприйнятнішого напряму кредитування в процесі порівняльного аналізу альтернативних варіантів.

     Сукупність  усіх наданих банком позичок формує кредитний портфель, який у структурі  банківського балансу розглядається  як одне ціле і характеризується показниками  дохідності та ризику.

     Структуруємо  аналітичний процес, розподіливши його на три етапи :

     методика  аналізу доходів за кредитними операціями;

     методика  оцінки кредитних ризиків;

     аналіз  ефективності управління кредитним  портфелем.

     Очевидно, що метою проведення кредитних операцій банку є одержання доходів, а тому саме цей параметр кредитного портфеля аналізується на першому етапі. Дохідність характеризується абсолютними (сума доходів у грошовому виразі) та відносними (середній рівень дохідності кредитних вкладень) показниками.

     Дохідність  кредитного портфеля банку протягом певного періоду загалом залежить від обсягу портфеля та рівня відсоткових  ставок за кредитами. Останній є узагальнюючим  показником, оскільки через рівень відсоткової ставки опосередковано враховуються й такі чинники, як тривалість користування кредитом (що триваліший термін — то вища ставка), міра ризику, метод нарахування і спосіб сплати відсотків, забезпеченість позички та ін. У цілому дохід за кредитною операцією (у межах року) можна обчислити за формулою:

     де  Еі — дохід за і-ю кредитною  операцією (у грошовому виразі);  — відсоткова ставка за і-м кредитом (річна); Vi — сума і-го кредиту;  — період кредитування за і-м кредитом (дні); BS — база розрахунку (360 чи 365 днів).

     Доходи  кредитного портфеля банку формуються також за рахунок проведення заставних та дисконтних операцій з векселями, за якими порядок обчислення доходів інший. Дохід за вексельними операціями формується у формі дисконту та обчислюється за формулою:

     де  Еl  — дохід за l-ю вексельною операцією (у грошовому виразі);  — ставка, за якою обліковується l-й вексель (річна ставка дисконту); Sl — сума, на яку видано l-й вексель; tl — період, який залишився до дати погашення l-го векселя (дні).

     Дохід кредитного портфеля формується за рахунок  усіх доходів, одержаних банком від  проведення операцій кредитного характеру за певний період:

     де  Е — дохід кредитного портфеля; N — кількість кредитів у портфелі; L — кількість інших операцій кредитного характеру.

     Узагальнюючим показником є рівень дохідності кредитного портфеля, який розраховується як відношення суми доходів від кредитних операцій до обсягу наданих кредитів:

     де d — дохідність кредитного портфеля (у відсотках); V — обсяг кредитного портфеля банку.

     Рівень  дохідності кредитного портфеля банку  залежить від низки економічних  чинників: ринкової ставки відсотка, обсягу та структури кредитного портфеля, умов конкуренції на банківському ринку, власних можливостей банку щодо вибору напрямів та об’єктів кредитування. На формування структури кредитного портфеля банку істотно впливає специфіка сектору ринку, що його обслуговує цей банк. Наприклад, у структурі кредитного портфеля іпотечних банків переважають довгострокові кредити, а в ощадних установах — споживчі кредити та позички фізичним особам.

     На  другому етапі аналізують ризик  кредитного портфеля.  
У найзагальнішому розумінні кредитний ризик — це невизначеність стосовно повного та своєчасного виконання позичальником своїх зобов’язань згідно з умовами кредитної угоди. Кажучи про кредитний ризик, слід виокремити два поняття: ризик кожної окремої позички і ризик кредитного портфеля в цілому, оскільки вони різняться за методикою аналізу та методами управління.(рис 2.)

     Серед основних причин виникнення кредитного ризику на рівні окремої позички  — нездатність позичальника до створення  адекватного грошового потоку, моральні та етичні характеристики позичальника (наприклад, небажання повертати  кредит), ризик ліквідності застави.  

       Рис.2. Методи управління кредитним ризиком банку

     Сукупний  ризик кредитного портфеля залежить від ризикованості кредитних  операцій, що входять до його складу. До збільшення сукупного ризику кредитного портфеля банку призводять надмірна концентрація (зосередження кредитів у одному із секторів економіки), недосконала структура портфеля, якщо його сформовано з урахуванням потреб тільки клієнтів, а не самого банку, надмірна диверсифікація, недостатня кваліфікація персоналу банку та ін. Для того щоб оцінити сукупний ризик кредитного портфеля, слід насамперед проаналізувати ризик усіх його складових.

     З метою обмеження ризику окремих  кредитних операцій банку, а отже, і кредитного портфеля загалом, Національним банком України встановлено вимоги щодо порядку надання кредитів та обов’язкові нормативи кредитного ризику .

     Норматив  максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7) визначається як співвідношення суми всіх вимог банку (за мінусом фактично сформованих резервів) і всіх позабалансових зобов’язань щодо цього контрагента та капіталу банку. Нормативне значення не може перевищувати 25 % (наведені тут і далі нормативні значення стосуються універсальних банків, для спеціалізованих банків нормативи встановлюються диференційовано).

     Норматив  великих кредитних ризиків (Н8) визначається як співвідношення суми всіх великих  кредитів (за мінусом фактично сформованих  резервів) та регулятивного капіталу банку. Нормативне значення Н8 не може перевищувати 8-кратного розміру регулятивного капіталу банку. Якщо норматив великих кредитних ризиків перевищує цю величину, то автоматично підвищуються вимоги до адекватності регулятивного капіталу. Кредитний ризик уважається великим, якщо сума всіх вимог та позабалансових зобов’язань щодо одного контрагента (або групи пов’язаних контрагентів) становить 10 % і більше від величини регулятивного капіталу банку.

     Норматив  максимального розміру кредитів, гарантій та поручництв, наданих одному інсайдеру (Н9) визначається як співвідношення суми всіх зобов’язань щодо цього інсайдера перед банком (за мінусом фактично сформованих резервів) і всіх позабалансових зобов’язань, виданих банком щодо цього інсайдера, та капіталу банку. Нормативне значення Н9 не може перевищувати 5 %.

     Норматив  максимального сукупного розміру  кредитів, гарантій та поручництв, наданих  інсайдерам (Н10) визначається як співвідношення суми сукупних зобов’язань усіх інсайдерів перед банком (за мінусом фактично сформованих резервів) і 100 % суми всіх позабалансових зобов’язань, виданих банком усім інсайдерам, та капіталу банку. Нормативне значення Н9 не може перевищувати 40 %.

     Аналізуючи  кредитний ризик, звернімо увагу  на кілька особливостей. По-перше, оцінка кредитного ризику є значно суб’єктивнішою, в порівнянні з іншими фінансовими ризиками, зокрема ціновими. Адже ризик зміни валютного курсу чи відсоткової ставки оцінюється всіма учасниками ринку, а не одним банком. Це уможливлює в процесі аналізу цих ризиків орієнтацію не лише на власну думку, а й на сигнали, що надходять з ринку. Кінець-кінцем, сама економічна сутність цінових ризиків сприяє формуванню об’єктивних уявлень про їхній рівень. Стосовно кредитного ризику такої можливості бракує. А тому можемо сказати, що кредитний ризик має індивідуальний характер, пов’язаний з кожним конкретним позичальником.

     Друга особливість є наслідком попередньої  і полягає в тому, що для аналізу  кредитного ризику не завжди можна  застосувати методи статистики чи теорії ймовірностей, широко використовувані для оцінки інших ризиків. Як відомо, ці методи спрямовано на виявлення статистичних закономірностей, тобто повторюваності, послідовності й порядку в масових процесах .Ідеться про те, що таке явище, як кредитний ризик, унаслідок переважання в ньому індивідуальної складової погано описується поняттям статистичної сукупності.

     По-третє, кредитні ризики не є прерогативою лише кредитних операцій. Вони тією чи іншою мірою супроводжують  більшість інших активних операцій банку, а тому потреба в оцінці кредитного ризику виникає в банку досить часто. Крім того, власне кредитні операції наражаються не тільки на кредитний, а й на інші ризики: відсотковий — за надання кредиту під плаваючу ставку, інфляційний — за видачі довгострокового кредиту під фіксовану ставку, валютний — за надання позички в іноземній валюті і т. д. Отже, у процесі аналізу слід чітко відрізняти кредитний ризик, пов’язаний з неповерненням основної суми боргу та відсотків, від інших видів ризику, оскільки до них застосовуються різні методи аналізу та мінімізації.

     Зі  сказаного випливає, що проблема зниження кредитного ризику значною мірою  розв’язується створенням адекватної методики його оцінювання. Однак цю методику можна уніфікувати лише до певної міри, адже кожен банк має власну клієнтуру, свій сегмент ринку, галузеву специфіку, конкретні можливості та ін. Тому методика аналізу має максимально враховувати ці особливості і втілювати диференційований підхід до оцінки кредитного ризику.

     Пошук оптимального співвідношення між уніфікацією та диференціацією підходів до оцінки кредитного ризику здійснюється й у вітчизняній банківській практиці. Диференціація забезпечується через кредитну політику, яку кожен банк формує на власний розсуд з огляду на свою стратегію, а уніфікація — через методику аналізу, розроблену НБУ для формування резерву під кредитні ризики. У цілому можна сказати , що процес формування методики аналізу кредитних ризиків відбувається ітеративним способом, оскільки і методика НБУ, і методи кредитного аналізу банків постійно переглядаються, уточнюються, удосконалюються.

     Досліджуючи проблеми аналізу кредитного портфеля, неважко дійти висновку, що питання  оцінки якості кредитів тісно пов’язані  з процесом формування та використання резерву під кредитні ризики. Методику аналізу кредитних ризиків спрямовано на з’ясування величини можливих втрат за кожною окремою позичкою, а сума знайдених у такий спосіб величин (імовірних втрат за всіма кредитними операціями банку) формує резерв. Отже, за економічним змістом величина резерву є показником, який відображає сукупний ризик кредитного портфеля банку.

     Зазначимо, що методичні особливості формування резерву під кредитні ризики не змінюють його економічної сутності. Наприклад, якщо методика формування резерву під кредитні ризики передбачає оцінювання ризикованості не лише власне кредитних, а й інших активних операцій банку, обтяжених кредитним ризиком (як це має місце у вітчизняній практиці нині), то такий резерв є індикатором загального кредитного ризику банку. Для визначення ризику кредитного портфеля величину резерву необхідно скоригувати. Таким чином, у процесі реалізації портфельного підходу показники дохідності кредитного портфеля слід аналізувати спільно із сумою резерву під кредитні ризики, який є узагальнюючим показником кредитного ризику банку. Із цієї причини в процесі аналізу кредитного портфеля значна увага приділяється методиці формування резерву під кредитні ризики.

     Процес  формування резерву починається  з класифікації кредитів, тобто з  аналізу якості кредитного портфеля банку. Процедура класифікації передбачає віднесення кожного кредиту за певними критеріями до однієї з кількох визначених груп (категорій), диференційованих за рівнем кредитного ризику та розмірами можливих втрат. Після того, як усі кредити класифіковано, тобто віднесено до однієї з груп, обчислюється розрахункова величина резерву. Нарахування до резерву здійснюються за встановленими для кожної групи нормативами відрахувань, визначеними у формі відсотка, з урахуванням обсягу кредитів цієї групи. Критерії оцінки кредитів, кількість груп класифікації та нормативи відрахувань за кожною групою кредитів на міжнародному рівні не стандартизовано, а тому їх визначає центральний банк країни з урахуванням конкретних економічних умов.

     Нині  методика оцінки якості кредитного портфеля в комерційних банках України регламентується «Положенням про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків», затвердженого постановою Правління НБУ № 279 від 06.07.2000 р.,(далі Положення) з наступними змінами та доповненнями. Оскільки в процесі аналізу банківської діяльності слід спиратися насамперед на чинне законодавство, то для опрацювання методики аналізу кредитного ризику банку за основу було взято назване Положення, на розгляді якого варто спинитися докладніше.

     За  економічним змістом усі операції, що підлягають класифікації та резервуванню, поділяються на групи:

     кредитні  операції та сумнівна заборгованість за ними;

     інші  активні операції банку, обтяжені кредитним  ризиком.

     До  першої групи належать: кредити, надані іншим банкам; кредити, надані суб’єктам  господарської діяльності, включаючи  овердрафти, обліковані векселі, факторинг; кредити, надані державним та місцевим органам управління; кредити в  інвестиційну діяльність і на поточні потреби, надані фізичним особам; позабалансові операції кредитного характеру та сумнівна заборгованість за ними: гарантії, акцепти та авалі, надані банкам; гарантії та авалі, надані клієнтам; сумнівні гарантії, надані банкам та клієнтам; зобов’язання з кредитування, надані банкам та клієнтам. Другу групу створюють такі активи: коррахунки в інших банках; депозити до запитання, розміщені в інших банках; строкові депозити, розмішені в інших банках, та сумнівна заборгованість за ними; операції репо.

     Резерв  під кредитні ризики поділяється  на дві частини: під стандартну і  нестандартну заборгованість (рис. 3).

     Розрахунок  за обома частинами резерву банки  зобов’язані здійснити протягом місяця, в якому проведено кредитну операцію або укладено угоду про її проведення (наприклад, угода про надання гарантії). Резерв формується з огляду на обсяги фактичної кредитної заборгованості за групами ризику щомісяця (станом на перше число місяця, наступного за звітним) у повному обсязі і незалежно від розміру доходів за цими операціями.

     З погляду методики аналізу кредитного ризику виокремлюють такі види об’єктів резервування:

     кредитні  операції;

     обліковані  векселі;

     факторинг, надані зобов’язання (аваль), гарантії і поручництва;

     кошти на кореспондентських рахунках та депозити до запитання в інших банках;

     прострочені доходи за кредитними операціями.  

     Рис. 3. Об’єкти резервування та нормативи  відрахувань  
до резерву під кредитні ризики

     Класифікація  операцій та розрахунок суми резерву  за кожною з названих груп здійснюються за спеціально розробленими критеріями та методиками, в яких ураховано  особливості тих чи інших банківських  операцій. Першим етапом аналізу ризику кредитного портфеля є класифікація всіх операцій, що входять до його складу. Рівень ризикованості кредитних операцій банку оцінюється за такими трьома параметрами:

     фінансовий  стан позичальника (контрагента банку);

     стан  обслуговування позичальником кредитної  заборгованості за основним боргом та відсотками (комісії чи інші платежі), а також спроможність позичальника надалі обслуговувати цей борг;

     рівень  та якість забезпечення кредитної операції.

     Національним  банком України централізовано розроблено методику аналізу фінансового стану позичальника, якою обов’язково мають користуватися всі банки. Однак наведені в Положенні вимоги є тільки мінімально необхідними, і кожен банк може розробити власний підхід з урахуванням своєї специфіки, основних положень кредитної політики та конкретних економічних умов. Так, у Положенні зазначено, що кожен банк «має право самостійно встановлювати додаткові критерії оцінки, що підвищують вимоги до показників з метою адекватної оцінки кредитних ризиків та належного контролю за ними». Крім того, банки самостійно визначають значущість кожного із запропонованих НБУ показників індивідуально для кожної групи позичальників з огляду на галузь економіки, сезонність виробництва, оборотність коштів. Критерії оцінювання фінансового стану позичальника та методика їх визначення документально фіксуються банком в окремому положенні і є невід’ємною частиною його кредитної політики.

     У Положенні сформовано також перелік  основних економічних показників діяльності позичальника, які підлягають урахуванню під час визначення його фінансового стану: платоспроможність, фінансова стійкість, обсяг реалізації, обороти на рахунках, склад та динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості, собівартість продукції, прибутки і збитки, рентабельність та кредитна історія позичальника .

       Отже, виокремимо такі напрями  аналізу фінансового стану позичальника:

     аналіз  грошових потоків — співвідношення чистих надходжень за рахунками і  суми основного боргу за кредитом, склад та динаміка дебіторсько-кредиторської  заборгованості, оборотність грошових коштів;

     платоспроможність — коефіцієнти миттєвої, поточної і загальної ліквідності;

     фінансова стійкість — коефіцієнти маневреності й незалежності;

     рентабельність  — коефіцієнти рентабельності активів, рентабельності реалізації.

     До  банків-позичальників застосовуються інші критерії та аналітичні показники. Основним індикатором їхнього фінансового стану служить стан дотримання економічних нормативів НБУ та нормативу обов’язкового резервування. Також беруться до уваги якість активів і пасивів, результати аналізу прибутковості, обсяги наданих та отриманих міжбанківських кредитів, висновки щорічної аудиторської перевірки, інформація про виконання аналогічних зобов’язань у минулому.

     Якщо  позичальником є фізична особа, то треба врахувати загальний  матеріальний стан клієнта, який визначається зі співвідношення доходів і витрат, наявності рухомого та нерухомого майна. До уваги варто брати ділову репутацію, вік, сімейний стан, наявність постійної роботи, історію взаємовідносин між позичальником і банком, тобто інтенсивність користування банківськими позичками в минулому та своєчасність їх погашення, користування іншими послугами банку тощо. Очевидно, що кожен банк має формалізувати процедуру оцінювання фінансового стану позичальників і розробити власні критерії та методику аналізу.

       Оскільки працювати з такою  кількістю оцінок досить складно,  то на наступному етапі проводиться  агрегування і за певними критеріями  визначається належність кожного  позичальника до одного з п’яти  класів, позначених літерами А,  Б, В, Г, Д. Треба спеціально наголосити, що в процесі ідентифікації класу позичальника беруть до уваги не тільки його фактичний фінансовий стан, а й оцінюють перспективи (поліпшення, погіршання чи стабільність фінансового стану).

     Також запропоновано дотримуватися відповідності між класом позичальника та якістю забезпечення кредиту, хоч це призводить до певного дублювання, адже оцінка забезпечення є третім і окремим індикатором кредитного ризику. У згаданому Положенні критерії класифікації позичальників описано досить детально, а тому подамо лише їхню загальну характеристику:

     А — фінансова діяльність дуже добра: рівень рентабельності вищий за середньогалузевий, економічні показники перебувають  у встановлених межах, ділова репутація  та кредитна історія бездоганні;

     Б — фінансова діяльність за показниками близька до класу «А», але з певними потенційними (не наявними) недоліками: рентабельність відповідає середньогалузевому рівню, окремі економічні показники мають незначні відхилення від норми, але ймовірність тривалого підтримування діяльності на цьому рівні є сумнівною;

     В — фінансову діяльність позичальника визнано задовільною, але вона потребує ретельного контролю: рентабельність нижча за середньогалузеву, окремі економічні показники не відповідають навіть мінімальним значенням, водночас є потенційна можливість поліпшення фінансового стану;

     Г — фінансова діяльність є незадовільною: більшість економічних показників не відповідають мінімальним значенням, спостерігається нестабільність протягом року, імовірність повного погашення кредитної заборгованості є досить низькою;

     Д — фінансову діяльність визнано  незадовільною, позичальник має  збитки, а ймовірність погашення  заборгованості є практично нульовою. 

     Оцінка  фінансового стану позичальника здійснюється за укладання кредитної угоди, а далі — не рідше одного разу на три місяці (для банків-позичальників — одного разу на місяць). Але аналіз фінансового стану позичальника — лише один із трьох параметрів оцінки кредитного ризику.

     Наступним кроком є аналіз якості кредитної  операції, який визначається за станом обслуговування боргу позичальником. За цією ознакою виокремлюють три групи кредитів: з добрим, слабким і незадовільним обслуговуванням боргу. Належність до однієї із цих груп визначається за такими критеріями, як термін простроченої заборгованості та термін затримки платежів. Отже, обслуговування боргу вважається:

     добрим, якщо заборгованість за кредитом та відсотки сплачуються у встановлені строки або із затримкою не більше 7 днів; або коли кредит пролонговано (без  пониження класу позичальника — без урахування строку пролонгації, а з пониженням класу позичальника — на строк до 90 днів), але відсотки сплачуються своєчасно чи із затримкою не більше 7 днів;

     слабким, якщо термін простроченої заборгованості за кредитом становить від 8 до 90 днів, причому відсотки сплачуються з максимальною затримкою від 8 до 30 днів; або коли кредит пролонговано з пониженням класу позичальника на строк від 91 до 180 днів, а відсотки сплачуються своєчасно чи з максимальною затримкою до 30 днів;

     незадовільним, якщо заборгованість за кредитом прострочено понад 90 днів; або коли кредит пролонговано з пониженням класу позичальника на строк понад 180 днів.

     Після проведеного в такий спосіб аналізу  кожна кредитна операція матиме дві  характеристики: оцінку фінансового стану (клас А, Б, В, Г, Д) та оцінку стану обслуговування боргу (групи з добрим, слабким, незадовільним обслуговуванням). Отже, утворюється двовимірний простір (матриця). За цими двома ознаками визначається категорія кредитної операції. Таких категорій є п’ять і для кожної з них установлено коефіцієнт резервування: стандартні — 2 %, під контролем — 5 %, субстандартні — 20 %, сумнівні — 50 %, безнадійні — 100 %. Категорія кредитної операції визначається на перетині двох параметрів — класу та групи .