Правовий статус иноземцив

- брати участь у цивільному  процесі, як сторони, треті  особи та інші заінтересовані  особи; 

- вести справу особисто чи  через представника;

- бути представником інших осіб, які беруть участь у справі і користуватися цивільними процесуальними правами, визначеними ЦПК для таких осіб у всіх видах провадження і стадіях розвитку цивільного процесу.

Отже, цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних громадян, підприємств та організацій, а також осіб без громадянства в Україні визначаються цивільними процесуальними законами нашої держави, в яких відсутня прив'язка до іноземного права.

По-іншому вирішуються питання  про визначення процесуальної правоздатності та дієздатності у міжнародних договорах України. Так, згідно з ст. 23 Конвенції держав-членів СНД дієздатність фізичної особи визначається законодавством договірної сторони, громадянином якої є ця особа, а дієздатність особи без громадянства — за правом держави, в якій вона має постійне місце проживання.

 Правоздатність юридичної  особи визначається законодавством  держави, за законами якої вона  була заснована. Однак визнання  обмежено дієздатним або недієздатним  громадянина іншої держави (іноземця) можливе за законами держави, на території якої цей громадянин має місце проживання, за умов, передбачених ст. 24. Аналогічно вирішені питання про визнання особи безвісно відсутньою, оголошення її померлою і встановлення факту смерті (ст. 25).

Відповідно до Договору між Україною та Республікою Грузія дієздатність та правоздатність фізичної особи визначаються законодавством договірної сторони, громадянином якої є ця особа. Правоздатність юридичної особи визначається законодавством договірної сторони, на території якої вона заснована (ст. 22). Подібним же чином вирішується питання про правоздатність і дієздатність ст. 22 Договору між Україною і Литовською Республікою, ст. 21 Договору між Україною і Республікою Молдова, ст. 21 Договору між Україною і Республікою Польща, ст. 22 Договору між Україною і Естонською Республікою.¹

Однак питання про  право- і дієздатність громадян та юридичних  осіб Конвенцією держав — членів СНД, двосторонніми міжнародними договорами України вирішено стосовно правових відносин з цивільних і сімейних прав (розділ II Конвенції), тобто поширюється лише на цивільну і сімейну правоздатність. Питання про цивільну процесуальну право- і дієздатність вирішено ст. 1 зазначеної Конвенції і двосторонніми міжнародними договорами України, за якими на іноземних громадян, іноземні підприємства та організації, на осіб без громадянства поширено національний режим звернення до суду, який визначається законом суду. Так само це питання вирішено і внутрішнім законодавством України.

 

2.3. Підсудність справ з іноземним елементом

 

 

У теорії міжнародного цивільного процесу категорія «підсудність»  застосовується для визначення розподілу  компетенції між судами існуючої в державі системи розгляду цивільних  справ, а також компетенції судів  щодо вирішення справ з іноземним елементом, тобто міжнародної підсудності. У такому розумінні підсудність визначається через зміст підсудності та підвідомчості, встановлених у внутрішньому законодавстві України. У міжнародних договорах ця юридична категорія замінена категорією «компетенція»

У сучасній світовій системі  міжнародна підсудність визначається:

1) за ознакою громадянства  сторони чи сторін у справі. Так, суд Франції визнає себе  компетентним розглядати справи  за умови, що у спірних правовідносинах  бере участь громадянин Франції, незалежно від місця їх виникнення;

2) за ознакою місця  проживання відповідача, тобто  поширення засад внутрішнього  законодавства на справи з  іноземним елементом (ФРН);

3) за ознакою особистої  участі відповідача або наявності  належного йому майна на території даної держави (Англія, США);

4) за місцем знаходження  спірної речі;

5) за наявності іншого  зв'язку спірної справи з територією  даної держави, зокрема місця  заподіяння шкоди, виконання договору  тощо.

В Україні підсудність  судам цивільних справ у спорах, в яких беруть участь іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства та організації, а також у спорах, в яких хоча б одна з сторін проживає за кордоном, визначається законодавством України (відповідно до ст.414 ЦПК), тобто за принципом закону суду (locus regit actum). Отже, стосовно цивільних справ з іноземним елементом діють правила загальної територіальної підсудності, за якими позов може бути пред'явлений до суду за місцем проживання громадянина або знаходження органу управління юридичної особи. В той же час, спеціальні положення щодо підсудності розгляду справ з іноземним елементом передбачені Законом України “Про міжнародне приватне право”.

Так, відповідно до ст. 75 вказаного Закону підсудність  судам України  справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі,  незважаючи на  те,  що  в  ході  провадження  у справі підстави  для  такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у статті 76 цього Закону.

Суд відмовляє  у відкритті провадження  у  справі, якщо у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа із спору між тими самими сторонами,  про той самий предмет  і  з  тих самих підстав.

Стаття 76 Закону України “Про міжнародне приватне право” вказує, що суди можуть приймати до  свого  провадження  і  розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках:

1) якщо сторони  передбачили своєю угодою підсудність  справи з іноземним елементом  судам України,  крім випадків,  передбачених у статті 77 цього Закону;

2) якщо  на  території  України відповідач  у справі має місце проживання  або місцезнаходження, або рухоме  чи нерухоме майно, на яке  можна   накласти   стягнення,  або  знаходиться  філія   або представництво іноземної  юридичної особи - відповідача;

3) у справах  про відшкодування шкоди, якщо  її було завдано на території  України;

4) якщо у справі  про сплату аліментів або про  встановлення батьківства позивач  має місце проживання в Україні;

5) якщо у справі  про відшкодування шкоди  позивач  -  фізична особа має    місце проживання в Україні або юридична особа - відповідач - місцезнаходження в Україні;

 

6) якщо у справі  про спадщину спадкодавець у  момент смерті був   громадянином  України  або  мав  в   Україні  останнє  місце  проживання;

7) дія або  подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України;

8) якщо   у   справі  про  визнання  безвісно  відсутнім  або оголошення  померлим особа мала останнє  відоме місце проживання на  території України;

9) якщо  справа  окремого  провадження  стосується особистого статусу або дієздатності громадянина України;

10) якщо справа  проти громадянина України,  який  за  кордоном діє  як  дипломатичний  агент або з інших підстав  має імунітет від місцевої  юрисдикції,  відповідно до міжнародного  договору не  може бути порушена за кордоном;

11) в   інших   випадках, визначених  законом України   та міжнародним договором України.

Законодавство України передбачає, що підсудність  судам є виключною у таких  справах з  іноземним елементом:

1) якщо нерухоме  майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України;

2) якщо у справі,  яка стосується правовідносин  між дітьми та батьками, обидві  сторони мають місце проживання  в Україні;

3) якщо  у   справі  про  спадщину  спадкодавець  - громадянин України і мав в ній місце проживання;

4) якщо спір  пов'язаний з оформленням  права  інтелектуальної власності, яке  потребує реєстрації чи видачі  свідоцтва (патенту) в Україні;

5) якщо спір  пов'язаний  з  реєстрацією   або  ліквідацією  на території  України іноземних  юридичних  осіб, фізичних осіб - підприємців;

6) якщо  спір  стосується дійсності записів  у державному реєстрі, кадастрі  України;

7) якщо у   справах  про  банкрутство   боржник  був створений відповідно  до законодавства України;

8) якщо справа  стосується  випуску  або знищення  цінних паперів, оформлених в Україні;

9) справи, що  стосуються усиновлення, яке було  здійснено або здійснюється на  території України;

10) в інших  випадках, визначених законами України.¹

Крім зазначеного, норми  про розмежування компетенції судів у справах з участю іноземних громадян передбачені у міжнародних конвенціях і двосторонніх договорах України.

Загальні правила міжнародної  підсудності широко визначені в  Конвенції держав — членів СНД, а  саме:

1) позови до осіб, які  мають місце проживання на території однієї з договірних сторін, пред'являються, незалежно від їх громадянства, до судів цієї договірної сторони, а позови до юридичних осіб — до судів договірної сторони, на території якої знаходиться орган управління юридичної особи, його представництво або філіал. Якщо у справі беруть участь декілька відповідачів, які мають місце проживання (місцезнаходження) на території різних договірних сторін, спір розглядається за місцем проживання (місцезнаходженням) будь-якого відповідача на вибір позивача;

2) суди договірної  сторони компетентні також у  випадках, коли на її території:  здійснюється торгівля, промислова  або інша господарська діяльність  підприємства (філіала) відповідача;  виконано або повинно бути  повністю чи частково виконано  зобов'язання, що виникає з договору, що є предметом спору; має постійне місце проживання або місцезнаходження позивач за позовом про захист честі, гідності і ділової репутації;

3) за позовами про  право власності та інших майнових  прав на нерухоме майно виключно компетентні суди за місцем знаходження майна. Позови до перевізників, які виникають з договорів перевозки вантажів, пасажирів і багажу, пред'являються за місцем знаходження управління транспортної організації, до якої у встановленому порядку була пред'явлена претензія (ст. 20).

Суди договірних сторін можуть розглядати справи і в інших  випадках, якщо є письмова угода  сторін про передачу спору цим  судам (ст. 21).

Зустрічна позовна вимога (зустрічний позов) і вимога про залік, які виникають з тих же правовідносин, що й основний позов, підлягають розглядові в суді, який розглядає основний позов (ст. 22).

Правило Конвенції про  визначення підсудності за місцем держави  проживання громадянина, до якого пред'являється  позов, не поширюється на деякі інші справи, пов'язані зі зміною особистого статусу громадянина, розірванням шлюбу тощо (статті 24, 25 і 29).

У справах про визнання особи обмежено дієздатною або недієздатною компетентним є суд договірної сторони, громадянином якої є ця особа. Суд  держави проживання іноземця компетентний розглянути справу, якщо на його повідомлення суд держави, громадянином якої є така особа, не порушить про це справу або не повідомить свою думку.

Це правило застосовується і при визначенні підсудності  у справах про поновлення дієздатності. У справах про визнання особи безвісно відсутньою або про оголошення її померлою, а також про встановлення факту смерті компетентні установи юстиції договірної сторони, громадянином якої особа була в той час, коли вона за останніми даними була жива, а стосовно інших осіб — установи юстиції за останнім місцем їх проживання. Установи юстиції кожної з договірних сторін можуть визнати громадянина другої договірної сторони та іншу особу, яка проживає на її території, безвісно відсутньою чи померлою, а також встановити факт її смерті за клопотанням заінтересованих осіб, які проживають на її території, права та інтереси яких ґрунтуються на законодавстві цієї договірної сторони.

У ст. 23 Договору між Україною і Республікою Польща це правило  сформульовано конкретніше. У ній зазначено, що суд однієї з держав може оголосити громадянина іншої держави померлим або встановити факт його смерті:

1) за заявою особи,  яка має намір реалізувати  свої права, що виникають з  спадкових або майнових відносин  між подружжям, стосовно нерухомого майна особи, яка померла або загинула, якщо це майно знаходиться на території тієї держави, суд якої має винести рішення;

2) за заявою чоловіка (дружини) особи, яка загинула  або померла, що проживає на  час подання клопотання на  території тієї держави, суд якої має винести рішення. Таке рішення буде мати силу лише на території держави його винесення. Договором вирішено питання про компетенцію судів обох держав у справах з трудових правовідносин. Відповідно до нього спори з питань укладення, зміни, скасування і закінчення трудових стосунків, а також вимоги, що випливають з них, належать до компетенції суду держави, на території якої робота була або мала бути виконана. Компетентними також є суди тієї держави, де має місце проживання відповідач, а також на території якої має місце проживання позивача, якщо на цій території знаходиться предмет суперечки або майно відповідача (ст. 42)