Правовий статус иноземцив

До внутрішнього законодавства, в якому закріплені норми міжнародного цивільного процесу, належать:

1. Цивільний процесуальний  кодекс України від 18 березня  2004 року (далі – ЦПК) - розділ Х, статті 410-415.

2. Закон України від  4 лютого 1994 року “Про правовий  статус іноземців та осіб без  громадянства”.

3. Закон України “Про  міжнародне приватне право” від  23 червня 2005 року – розділи ХІ, ХІІ, статті 73-80.

4. Закони України: від 12 вересня 1991 року “Про правонаступництво України”; від 10 грудня 1991 року “Про дію міжнародних договорів на території України”; від 22 грудня 1993 року “Про міжнародні договори України”.

5. Положення про дипломатичні  представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затверджене Указом Президента України від 16 червня 1993 р.

6. Постанова Верховної  Ради України від 12 вересня  1991 р. “Про порядок тимчасової  дії на території України окремих  актів законодавства Союзу РСР”, якою встановлено, що в Україні можуть застосовуватися нормативні акти СРСР з питань, що не врегульовані законодавством України, і якщо вони не суперечать Конституції і законам України.

7. До міжнародних угод, якими врегульовані правила міжнародного  цивільного процесу, належать двосторонні та багатосторонні договори з участю України, які можна поділити на дві групи: угоди колишнього СРСР, які зберігають юридичну силу для України; угоди, підписані Україною.

Так, Віденська конвенція  про правонаступництво держав щодо договорів від 23 серпня 1978 р. (ст. 24) передбачає, що двосторонній договір, який на момент правонаступництва держав мав силу стосовно території, яка є об'єктом правонаступництва держав, вважається таким, що має силу між новою незалежною державою та іншою державою — учасницею, коли вони явно про це домовилися, або якщо в силу своєї поведінки вони повинні вважатися такими, що висловили таку домовленість.

Відповідно до Закону України від 12 вересня 1991 р. “Про правонаступництво  України” наша держава є правонаступницею прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки (ст. 7). До них належать договори СРСР: про надання правової допомоги у цивільних, сімейно-шлюбних і кримінальних справах з Албанією (30 червня 1958 p.), Болгарією (19 лютого 1975 p.), Угорщиною (15 липня 1958 p.), В'єтнамом (10 грудня 1981 р.), КНДР (16 грудня 1957 p.), Кубою (28 листопада 1984 p.), Монголією (25 серпня 1958 p.), Румунією (3 квітня 1958 р.), Чехословаччиною (12 серпня 1982 p.), Югославією (24 лютого 1962 р.); про взаємне надання правової допомоги з Алжиром (23 лютого 1952 р.) та Іраком (22 червня 1973 р.); про правову допомогу у цивільних і кримінальних справах з Йеменом (6 грудня 1985 p.), Кіпром (19 січня 1984 p.), Грецією (21 травня 1981 p.), Тунісом (26 червня 1984 р.); про правовий захист і правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах з Фінляндією (11 серпня 1978 p.); Конвенція про правову допомогу в цивільних справах з Італією (25 січня 1979 р.)6; угоди з питань цивільного процесу з Австрією (11 березня 1970 p.), Бельгією (шляхом обміну нотами 27 листопада 1945 p., 18 квітня, 3 і 5 травня 1946 р.) та СІЛА (шляхом обміну нотами у 1935 p.); про передачу судових і нотаріальних документів та виконання судових доручень у цивільних і торговельних справах з Францією (11 серпня 1936 р.); про взаємне виконання судових доручень у цивільних справах з ФРН (шляхом обміну нотами 4 грудня 1956 р. і 5 серпня 1957 р.)

Необхідно згадати, що СРСР був учасником Гаазької конвенції з питань цивільного процесу від 1 березня 1954 р. На території України вона діяла з липня 1967 р. і до прийняття Закону України “Про правонаступництво України”. Відповідно до статей 17 і 22 Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів (Україна приєдналася до неї 17 вересня 1992 р.) нова незалежна держава може шляхом повідомлення про правонаступництво встановити свій статус як учасниці будь-якого договору, який на момент правонаступництва держав був у силі щодо території, яка є об'єктом правонаступництва держав. Повідомлення про правонаступництво робиться в письмовій формі і підписується головою держави, головою уряду або міністром закордонних справ. Україна такого повідомлення не зробила. Тому вона не є учасницею Гаазької конвенції.

До підписаних Україною міжнародних угод, в яких передбачені  норми цивільного процесу, належать договори про правову допомогу і  правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах з  Литвою (7 липня 1993 p.), Латвією (23 травня 1995 р.); про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах з Грузією (9 січня 1995 p.), Китаєм (31 жовтня 1992 p.), Естонією (15 лютого 1995 p.), Молдовою (13 грудня 1993 p.), Польщею (27 травня 1993 р.); про правову допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах з Монголією (27 червня 1995 p.). 
Норми міжнародного цивільного процесу передбачені в консульських конвенціях, укладених Україною з Угорщиною (29 жовтня 1992 p.), Китаєм (5 лютого 1993 p.), Польщею (14 липня 1993 p.), Румунією (17 грудня 1993 p.), Російською Федерацією (4 лютого 1994 p.), Казахстаном (27 липня 1994 p.), В'єтнамом (9 грудня 1994 p.), Молдовою (1 листопада 1996 p.), Литвою (1 листопада 1996 p.).

Україна є учасницею  Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладеної між державами — членами СНД в м. Мінську 22 січня 1993 р. А її учасниками є також Азербайджан, Вірменія, Бєларусь, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, Узбекистан. При її ратифікації 10 листопада 1994 р. Верховна Рада України зробила застереження, що Україна не бере на себе виконання зобов'язань щодо визнання і виконання виконавчих написів нотаріусів.

Таким чином, можна говорити про систему нормативно-правових актів, які визначають загальні засади участі іноземців в цивільному процесі. Розглянемо особливості розгляду справ за їх участю.

Розділ 2. Особливості правового  становища іноземців у цивільному процесі

2.1. Право на  звернення до суду за захистом  і на судовий захист

Як уже зазначалось, іноземцям надані ті ж права та свободи і на них покладені  ті ж обов'язки, що мають громадяни  України, якщо інше не передбачено Конституцією, іншими законами України, а також  міжнародними договорами нашої держави.¹

Іноземці мають право на звернення до суду, інших державних органів з метою захисту їх особистих, майнових та інших прав. Як учасники судового процесу вони користуються такими ж правами, що і громадяни України (ст. 22 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”).

Іноземними юридичними особами є такі підприємства та організації, які засновані за межами України  за законами тієї країни, де вони створені, їх правосуб'єктність підтверджується  нотаріально засвідченим у місці  знаходження іноземної юридичної особи і легалізованим документом: сертифікатом реєстрації, витягом з торгового реєстру тощо.

Відповідно до ст. 410 ЦПК іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації (далі — іноземні особи) мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів.

Іноземні особи мають процесуальні права та обов’язки нарівні з  фізичними і юридичними особами  України, за винятками, встановленими  Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Законом України можуть бути встановлені  відповідні обмеження щодо фізичних та юридичних осіб тих держав, в  яких допускаються спеціальні обмеження цивільних процесуальних прав фізичних або юридичних осіб України.

Отже, іноземцям забезпечується цивільний процесуальний захист їх прав і законних інтересів на засадах національного режиму, встановленого  для громадян України.

Поширення національного режиму в цивільному судочинстві на іноземців ґрунтується на принципі безумовності і не пов'язане з їх проживанням в Україні.

Норми цивільного процесуального закону, якими визначені правила  процесуальної правоздатності та дієздатності, підвідомчості, підсудності, процесуального становища осіб, які беруть участь у справі, та інші права і гарантії, поширюються на іноземців незалежно від того, чи передбачено законодавством їх держави рівнозначні права для громадян та юридичних осіб України. Однак, якщо в іноземній державі допущено обмеження процесуальних прав для громадян і юридичних осіб України, законодавством України у порядку реторсії можуть бути встановлені відповідні обмеження щодо процесуальних прав громадян, підприємств і організацій тих держав, в яких допущені такі обмеження.¹

Норми про вільний  доступ іноземців до суду передбачені  у міжнародних договорах України.

Так, ст. 1 Договору між  Україною і Китайською Народною Республікою  про правову допомогу у цивільних  і кримінальних справах передбачає, що громадяни однієї держави користуються на території другої держави таким же правовим захистом своїх особистих та майнових прав, як і громадяни своєї країни. Вони мають право звертатися до суду та інших установ, до компетенції яких належать цивільні (торговельні, господарські, шлюбно-сімейні, трудові) та кримінальні справи, і можуть порушувати клопотання і здійснювати інші процесуальні дії за тих же умов, що і громадяни своєї країни. Зазначене положення застосовується також до юридичних осіб, заснованих на території держав відповідно до їх законодавства.

У ст. 1 Договору між Україною та Республікою Грузія про правову  допомогу та правові відносини у  цивільних та кримінальних справах  встановлено, що громадяни однієї держави  користуються на території другої держави стосовно своїх особистих та майнових прав таким самим правовим захистом, як і громадяни своєї держави. Це стосується також і юридичних осіб, які створені відповідно до законодавства однієї з держав. Громадяни однієї держави мають право вільно і без перешкод звертатися до суду, прокуратури, нотаріату та в інші установи другої держави, до компетенції яких належать цивільні та кримінальні справи, можуть виступати в них, порушувати клопотання, подавати позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих самих умовах, як і громадяни цієї держави.¹

Відповідно до ст. 1 Конвенції  про правову допомогу і правові  відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладеної  між державами — членами СНД, громадяни кожної з держав, а також  особи, які проживають на її території, користуються на території всіх інших держав — учасниць Конвенції щодо своїх особистих і майнових прав таким же правовим захистом, як і громадяни даної держави. Громадяни кожної з держав, а також інші особи, які проживають на її території, мають право вільно і без перешкод звертатися до суду, прокуратури та інших установ інших держав, до компетенції яких належать цивільні, сімейні та кримінальні справи, можуть виступати в них, порушувати клопотання, подавати позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих же умовах, як і громадяни даної держави. Зазначені положення застосовуються також до юридичних осіб, створених за законодавством кожної з держав.

Таким чином, суб'єктами права, яким надається  цивільний процесуальний захист, є громадяни та юридичні особи кожної з договірних сторін, а відповідно до ст. 1 Конвенції держав — членів СНД також особи, які проживають на території кожної з країн. Ними можуть бути іноземці, особи з подвійним громадянством, особи без громадянства. Обсяг правового захисту, що надається іноземцям, визначається національним режимом.

Об'єктами цивільного процесуального захисту є особисті та майнові  права громадян і юридичних осіб з правовідносин, розгляд спорів з яких належить до компетенції цивільного судочинства.

2.2. Цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців

Правове регулювання цивільної  процесуальної правоздатності і  дієздатності в іноземних державах вирішується по-різному. Але загальним  є положення, що процесуальна правоздатність пов'язується з цивільною і полягає в здатності бути стороною в процесі у межах, що визначаються цивільною правоздатністю.

Процесуальна дієздатність полягає  у здатності сторін самостійно здійснювати  своїми діями процесуальну правоздатність. Наприклад, в Англії здатність іноземця бути відповідачем визначається межами юрисдикції англійського суду, а позивачем (здатність пред'явити позов) — за законом доміцілія особи (у комерційних справах — за законом місця укладення угоди). У Франції здатність іноземця бути стороною процесу обумовлюється можливістю суду розглядати справи з участю іноземця. В США процесуальна правоздатність фізичних осіб визначається за законами їх місця проживання, а юридичних осіб — за законами, згідно з якими юридична особа була заснована. У ФРН та деяких інших державах Європи процесуальна право- і дієздатність визначаються з застосуванням колізійних норм, тобто або за законом громадянства особи або за законом її доміцілія чи за законом укладення угоди. За національним законом іноземця процесуальна дієздатність визначається в Румунії, Болгарії, Угорщини та інших державах.¹

В Україні процесуальна правоздатність (як здатність мати цивільні процесуальні права і обов'язки) визнається за всіма громадянами  та юридичними особами нашої держави, а дієздатність — за громадянами, які досягли повноліття, а також за юридичними особами. Зазначені правила поширюються й на іноземців, іноземних юридичних осіб, осіб без громадянства. Вони закріплені і в Законі України “Про міжнародне приватне право”. Так, відповідно до статті 74 цього Закону процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб в Україні визначаються відповідно до права України.

На вимогу суду,  який розглядає  справу,  іноземна юридична особа  має представити оформлений з  урахуванням  статті  13  цього  Закону  документ,  що є доказом правосуб'єктності юридичної особи (сертифікат реєстрації, витяг з торгового реєстру тощо).

Як уже було зазначено  раніше, відповідно до ч. 2 ст. 410 ЦПК  іноземні громадяни, підприємства та організації  мають право звертатися до судів України і користуються цивільними процесуальними правами нарівні з громадянами України. Вони можуть: