Основы экономической теории

Метою вивчення дисципліни є здобуття майбутніми фахівцями ґрунтовних економічних знань, формування у них логіки економічного мислення і економічної культури, навчання їх базовим методам пізнання і аналізу економічних процесів, вмінню приймати обґрунтовані рішення з приводу економічних проблем, пов’язаних з їх майбутньою практичною діяльністю.

Завданням дисципліни є набуття належних навичок раціональної економічної поведінки, виходячи з концептуальних основ ринкової економіки, розуміння особливостей функціонування сучасних ринків та утворення цін на послуги праці, капіталу, природних ресурсів відповідно до типу ринкової структури; набуття навичок аналізу агрегованих показників, визначення чинників і наслідків макроекономічного розвитку господарських систем, а також можливостей держави коригувати цей розвиток відповідно до цілей та пріоритетів економічної політики.

Результати вивчення дисципліни:

• володіти категоріальним апаратом та методологією дослідження;
• аналізувати особливості розвитку та становлення економічних відносин між людьми у процесі господарської діяльності;
• аналізувати взаємодію економічних суб’єктів у процесі створення матеріальних благ при обмежених ресурсах;
• застосовувати діалектичні методи економічного аналізу при дослідженні елементів ринкового механізму;
• обґрунтувати можливості застосування теоретичних моделей економічного розвитку в практичній діяльності;
• аналізувати проблеми, пов’язані з розвитком грошово-кредитних відносин, фіскальної політики та державного регулювання в умовах ринкової економіки;
• оцінювати вплив на економічні процеси зовнішніх факторів, тенденції розвитку світової економіки.

 

 

 

Тема 1. Предмет  і метод економічної теорії

 

1. Становлення і основні етапи розвитку економічної теорії як науки.

 

Економічна  думка виникла одночасно з  появою людини. Першими економічними узагальненнями, які дійшли до нас, є написи на єгипетських пірамідах, звід законів царя Хаммурапі у Вавілонії, і т. д. У них деталізовані податкова система, громадські роботи, різноманітні штрафи та ін. Перша спроба теоретично осмислити і більш-менш системно викласти економічні проблеми була здійснена великим мислителем стародавніх часів, філософом, вчителем і наставником Олександра Македонського — Аристотелем. Він зацікавився двома ключовими проблемами економічної науки того часу — ефективним використанням майна в рабовласницькій латифундії і здійсненням справедливого (еквівалентного) обміну. Аристотель робить надзвичайні для свого часу відкриття і порушує проблему раціонального використання багатства, вперше формулює поняття суспільного поділу праці, еквівалентного обміну і навіть мінової вартості, попиту і пропозиції, споживання і потреб.

Становлення і  розвиток економічної науки тісно пов’язані з прогресом капіталістичного способу виробництва. Цей суспільний лад з самого початку (епоха первісного нагромадження капіталу) порушував перед молодою економічною наукою проблему за проблемою. Саме тоді починається формування фундаментальної політичної економії як самостійної науки. Першими гідний внесок у розвиток політичної економії зробили меркантилісти (від італ. merkante — торговець, купець), які вважали, що суспільне багатство нарощується у сфері обігу — торгівлі. Меркантилісти визначили з цих позицій дві економічні проблеми, які необхідно було вирішити: 1) розвиток зовнішньої торгівлі і встановлення торгового балансу країни; 2) визначення природи грошей і рівня відсотка. На їх думку, багатство країни пов’язано з максимальним нагромадженням золота і срібла (дорогоцінних металів) за допомогою ефективної зовнішньої торгівлі, тобто перевищення вивезення товарів з країни над їх ввезенням. Меркантилісти вважали природною властивістю дорогоцінних металів бути грошима. Звідси — їх помилкове уявлення про те, що товари мають вартість таку, скільки за них можна обміняти золота і срібла. Отже, розмір вартості товару залежить від того, скільки зазначених металів можуть дати за нього.

Фізіократи (від грец. physis — природа і kratos — влада) порівняно з меркантилістами зробили величезний крок вперед у розвитку економічної науки. Вони перенесли проблему походження багатства (додаткового продукту та його вартості) зі сфери обігу в сферу виробництва. Обґрунтування такої зміни об’єкта економічного дослідження стало прогресивною економічною концепцією того часу. І хоча фізіократи вбачали єдиною сферою виробництва, де створюється національне багатство, сільське господарство, а єдиною формою додаткового продукту — земельну ренту, їхній внесок у розвиток політичної економії можна вважати істотним.

Меркантилісти і фізіократи підготували подальший  розквіт економічної думки, коли вона по суті не тільки сформувалася як єдина, цілісна наука, а й знайшла  відповіді практично на більшість питань, поставлених швидко прогресуючим капіталізмом. Настала епоха класичної політичної економії.

Піонером класичної політичної економії можна вважати англійського економіста Уільяма Петті, який уперше у 1662 р. вивів сентенцію, що джерелом будь-якого багатства є праця. Отже, економічна думка наново відкриває забуту ідею Арістотеля. З іншого боку, У. Петті розрізняє дві сторони ціни: одна, що постійно змінюється залежно від ринкової кон’юнктури, — ринкова ціна; інша, природна, що не змінюється вже після виробництва, — вартість товару.

Особливе місце  в розвитку економічної науки  належить Адамові Сміту (1723—1790) — класику політичної економії. Його чільне місце в економічній науці визначається тим, що він уперше виклав економічну теорію як цілісну науку, у взаємозв’язку всіх її головних елементів.

Подальшого  розвитку класична політекономія набула у працях англійського економіста Давіда Рікардо (1772—1823). Він «очистив» економічну науку від багатьох помилок попередників і звільнив трудову теорію вартості від внутрішніх суперечностей. Економічна теорія предстає у Д. Рікардо у вигляді послідовної, логічної концепції, якій властива насамперед об’єктивність. Вчений вперше охарактеризував поняття суспільно необхідних витрат праці на відміну від індивідуальних і обґрунтував, що вартість визначається саме ними. Таким чином, він майже підійшов до відкриття закону вартості.

З середини XIX ст. розвиток політичної економії йшов у двох протилежних  напрямах — прагматичному і марксистському. Прагматичний напрям марксисти називають вульгарним. Назва походить від латинського vulgaris — грубий, спрощений. Представники прагматичного напряму основну увагу зосередили на використанні основних факторів виробництва для одержання прибутку та економічного зростання.

Видатними представниками прагматичного напряму були Томас  Роберт Мальтус (1766—1834), Джеймс Міль (1773— 1836) в Англії, Жан-Батіст Сей (1766—1832) у Франції. У XX ст. — Джон Кейнс, Фрідріх  фон Гаек в Англії, Веслі Мітчел та Поль Самуельсон у США.

Як противага прагматичній політекономії в середині XIX ст. виникає  марксистська політекономія. її основи заклали Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх  Енгельс (1820—1895). Вони зосередили свою увагу на дослідженні суперечностей  капіталізму і намагалися довести неминучість його загибелі.

Історія не підтвердила  доказів і передбачень К. Маркса.

Основним питанням, яке  розмежувало, зробило протилежними прагматичну і марксистську політекономію, було питання власності. Прагматики відстоюють приватну, а марксисти  — суспільну власність на засоби виробництва. У другій половині XIX ст. в економічній науці з'явився цілий ряд шкіл або течій. Це пов'язано з тим, що економічна наука зачіпає інтереси всіх верств населення, класів, соціальних групі владних структур. Тому в її межах завжди формувалися різні концепції, школи, напрямки, які предмет науки та її окремі проблеми пояснювали з позицій інтересів свого класу, групи чи владної структури.

Сучасні економічні теорії в основному представлені західними економістами, для яких у XX ст., особливо в останні 40—50 років, притаманна спрямованість на вирішення конкретних економічних проблем. Західній економічній думці властиве і поглиблення її прикладного характеру. Зокрема, в останні 50 років економісти світу завзято працювали над розв’язанням транспортної проблеми і міжгалузевого балансу, пом’якшенням наслідків економічних криз і досягненням бездефіцитного бюджету, над приборканням інфляції та зменшенням безробіття тощо. У ході вирішення цих питань починає викристалізовуватися нова структура економічної теорії. Якщо раніше політична економія та економічна теорія були ідентичними, то поступово, починаючи вже з Альфреда Маршалла (1842—1924), ці два поняття розходяться. Політична економія, так само, як і на початку виникнення, посідає фундаментальні позиції в економічній теорії, а остання перетворюється нині на загальну економічну теорію, особливо в прикладній її частині, що вирішує конкретні завдання. Отже, сьогодні можна засвідчити наявність ще двох самостійних наук: мікроекономіки та макроекономіки.

Проте сучасна  західна економічна наука пов’язана  не тільки з розвитком теорій мікро- і макроекономіки. Найвидатніші зарубіжні вчені завжди були зайняті глобальними і фундаментальними політико-економічними проблемами. Так, Дж. Бернхем і С. Чейз розробляли теорію народного капіталізму, М. Мінз — теорію колективного капіталізму, Дж. М. Кейнс — теорію регульованого капіталізму, А. Вагнер, В. Зомбарт, П. Самуельсон — теорію змішаної економіки, У. Ростоу, Р. Арон, Дж. Гелбрейт — теорію індустріального суспільства, Л. Ерхард — теорію соціального ринкового господарства і т. д.

 

 

2. Предмет економічної теорії і його тлумачення різними школами.

 

Економічна теорія вивчається в усіх вищих навчальних закладах. Але в різних країнах і в  різні періоди вона нерідко викладалася під різними назвами: "економічна теорія", "основи економічної теорії", "політична економія" і подібними. У сучасний період у США та деяких інших країнах вивчається під назвою "економіка".

Економічна теорія вивчає:

1. Безмежні потреби.  Діяльність людей підпорядкована задоволенню потреб. А вони є безмежними. І не тільки тому, що постійно відновлюються, а й тому, що змінюються за структурою та зростають кількісно й якісно. їх потрібно вивчати, бо вони підлягають задоволенню.

2. Обмежені економічні ресурси. Для створення благ, які задовольняють потреби людей, необхідні ресурси, а ресурси обмежені. Економічна наука досліджує, яким чином можна раціонально використати ресурси, щоб найповніше задовольняти потреби людей.

3. Економічні (виробничі)  відносини. У процесі використання ресурсів і виробництва благ для задоволення потреб люди вступають у виробничі стосунки або економічні відносини. Виробничі відносини змінюються разом із продуктивними силами і потребами. Вони проявляються в різних формах володіння засобами виробництва, виробленою продукцією, в стосунках обміну, розподілу і споживання та в різних сферах виробництва: безпосередньо у виробництві, у фазах розподілу, обміну і споживання. Виробничі відносини становлять економічний базис суспільства.

4. Економічні закони, які регулюють суспільне виробництво. Економічні закови виражають постійні суттєві причинно-наслідкові зв'язки, які необхідно враховувати в практичній діяльності фірм та в економічній політиці держави. Розвиток економіки являє собою закономірний процес руху, де один економічний процес (явище) породжує інший, а внутрішнім імпульсом його є об'єктивна необхідність.

Існує багато визначень  економічної науки та її предмета: економіка (IV—III ст. до н.е.) — це економічні погляди на мистецтво ведення домашнього господарства; політична економія (XVII—XX ст.) — наука, що вивчає економічні відносини, які виникають між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання; економіко (XIX—XX ст.) — наука про ефективне використання обмежених ресурсів з метою досягнення максимального задоволення матеріальних потреб людини та суспільства. Сучасне розуміння терміна "економічна наука" охоплює визначення таких елементів ЇЇ предмета: господарська діяльність; закономірності розвитку економічних систем; відносини, що виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ; відносини власності та ринку; використання людьми рідкісних чи обмежених ресурсів для виробництва різних товарів і послуг та розподіл їх між членами суспільства з метою задоволення їхніх потреб; механізми розв'язання головних економічних проблем (що, як, для кого, скільки виробляти і здатність економічної системи до реформування) та ін. Визначення цих елементів предмета економічної теорії перебувають у взаємозв'язку, доповнюють один одного і відображають різні сторони та проблеми економічного життя.

Економічну теорію залежно  від сфери застосування поділяють  на позитивну і нормативну. Позитивна  економічна теорія пізнає та прогнозує  об'єктивні економічні явища, формує цілісну систему наукових поглядів, гіпотез та концепцій. Економічна теорія як навчальна дисципліна взагалі має позитивний характер. Вчений-економіст, досліджуючи факти господарського життя, констатує стан економіки, формулює характерні риси, пояснює їх природу та зміст, робить висновки про майбутнє її розвитку.

Нормативна економічна теорія — це наука про раціональну поведінку людей і діяльність економічних інститутів. Вона покликана відповідати на запитання про те, що слід робити, що має бути, як діяти, щоб досягти бажаних кінцевих результатів, що треба мати.

 

3. Економічні закони, принципи і категорії.

 

Економічні категорії — це теоретичні, абстрактні, логічні поняття, котрі в узагальненому вигляді відображають основні, суттєві властивості економічних процесів та явищ і визначають характер науково-теоретичного мислення епохи (потреби, ціни, прибуток, власність і т. д.). Економічні категорії нерозривно пов'язані і законами, кожний з яких зосереджує навколо себе їх певну кількість.

Економічні  закони відображають внутрішні, найсуттєвіші, стабільні, такі, що постійно повторюються, причинно-наслідкові взаємозв'язки і взаємозалежності між економічними процесами і явищами.

Сукупність економічних  законів утворює систему економічних  законів, яка охоплює їх різні  групи і типи. Виділяються такі основні групи законів:

1. Закони, що діють  протягом різних історичних періодів:

– всезагальні економічні закони (властиві всім суспільним способам виробництва);

– загальні економічні закони (діють у декількох економічних  формаціях);

– специфічні економічні закони (діють у межах одного суспільного  способу виробництва);

– стадійні закони (характерні для однієї зі стадій виробництва).

2. Закони сфер суспільного  відтворення - виробництва, розподілу,  обміну, споживання (закон розподілу праці, закон споживання тощо).

3. Закони розвитку  і функціонування окремих економічних  підсистем.

Економічні принципи - це теоретичні узагальнення, зміст яких складають певні допущення, усереднення, котрі відображають загальні тенденції розвитку економічної системи. їх функція, як і економічних законів, полягає у відображенні взаємозвязків між економічними явищами та процесами, але менш стійкими і такими, що мають менш обов'язковий характер.