Інфляція

      Купівельна спроможність національних грошей підтверджується вартістю (курсом) щодо валют інших країн. Якщо національне виробництво працює, освоює передові технології, його витрати знижуються, а ціни не зростають (або зростають повільніше, ніж в інших країнах) то грошова одиниця, що базується на такій економіці, цінується високо, охоче приймається у всіх платежах. Її відносна вартість на валютніх ринках висока і, головне, стабільна. Сильна економіка - сильна валюта. І навпаки: слабка економіка - слабка (тобто відносно дешева і ненадійна) валюта. Порівняємо купівельну спроможність долара США і української гривні. Вартість (курс) гривні щодо долара США знизився за роки незалежності у декілька разів.

      Коливання курсу національної валюти залежить не лише від поточного стану економіки, але і від перепитій ринкової коньюктури, політичних очікувань і тому подібне. Ринкове коливання курсу валюти позначається на внутрішніх цінах товарів і послуг. Розрізняються два основні механізми впливу валютного курсу на внутрішні ціни (інфляцію або дефляцію) :

      1.Коньюктурно ринкове (орієнтування на валютні ціни). Воно характерне для економіки, в якій, поряд з національною, обертається сильніша іноземна валюта. Як долар США в Україні. Поряд із звичайними, стихійно встановлюються ціни в іноземній валюті. Подорожчав долар - подешевшала гривня, і відразу підвищилися ціни. Ефект дії валютної коньюктури посилюється тим, що багато закупівель робляться по імпорту і оцінені в доларах. В період розкручування гіперінфляції в Україні одним із способів її швидкого гальмування було введення централізовано - регульованого - фактично фіксованого - валютного курсу. Зупинвися ріст валютного курсу – зупинилося й підвищення цін.

      2.Стимулювання експорту або імпорту. Коли грошова одиниця посилюється (дорожчає), ціни національних товарів на зовнішніх ринках підвищуються, що гальмує експорт. А це веде до скорочення виробництва, зменшення доходів, погіршення платіжного балансу країни. Із-за зменшення доходів скорочується платіжно спроможний попит, внутрішні ціни знижуються. Але тут підстерігає небезпека інфляції витрат із-за погіршення стану виробництва.

      Після фінансової кризи, в Україні почалося пожвавлення виробництва на основі зростання експорту і імпортозаміщення.

      Ми  бачимо, що як зміцнення, так і ослаблення націоанальної валюти можуть мати негативні наслідки для економіки. Тому в той час, як стабільність гривні була як підтримка політичної гідності України і як доказ правильності економіко-політичного курсу її уряду, висловлювалися сумніви в цій правильності. Зверталася увага на те, що обмінний курс гривні поступово відривається від її реальної купівельної спроможності на внутрішньому ринку. Тобто, інфляція в країні йшла швидше, ніж знижувався обмінний курс. Накопичувався девальваційний потенціал. Коли фінансову систему зачепила світова криза, відбулося різке знецінення (девальвація) гривні на валютних ринках. Тобто, її ціна на зовнішньому ринку стрибкоподібно прийшла у відповідність з внутрішньою купівельною спроможністю.

      З вище сказаного можного  зробити такі висновки:

      1.Обмінний  курс грошової одиниці не повинен  значно відрізнятися від внутрішньої  інфляції (або дефляції).

      2. Обмінний курс грошей не повинен фіксуватися на короткий період часу або навіть утримуватися в заздалегідь визначених рамках при неможливості утримувати їх внутрішню стабільність; така фіксація і утримання ("коридор") приміняється як черезвичайні заходи або для досягнення політичної потрібної стабільності за наявності великих золотовалютних запасів.

      3. По можливості слід уникати різких стрибків обмінного курсу, оскільки вони провокують хвилю інфляції (або дефляції), руйнівну для економіки.

      4. Найбільш природним є "плаваючий" курс, особливо якщо інфляція низька. "Коридорний" захист можна передбачити від впливу несподіваних зовнішніх нестабільностей. Але в цьому є слабкі моменти: спокуса для крупних валютних спекулянтів "потрясти" золотовалютні запаси країни.

      5. При невеликій ("керованій") інфляції найбільш сприятливий плаваючий курс, який йде за інфляцією з деяким відставанням (щоб інфляцію не підштовхувати).

      Вибір курсової політики - складне завдання, що вирішується залежно від багатьох чинників і обставин. Але головними орієнтирами при цьому служать конкурентоспроможність і внутрішня стійкість економіки, наявність золотовалютного запасу або високоліквідних багатств.

      Валютний  курс - дуже сильний інструмент економічної політики. Але складність його використання випливає з подвійної ролі:з одного боку, він лише відображає життєздатність національної економіки і в цьому сенсі пасивний, з іншого боку - він впливає на багато процесів в економіці. Сильна валюта притягає капіталовкладення, а отже, стимулює економічне зростання. Її хочуть заробляти, вкладають капітали в економіку, що емітує її. Валютний курс може підсилювати стимули до експорту або імпорту. Валютна нестабільність може підштовхнути інфляцію. Але стабільність і висока цінність грошової одиниці сама по собі не буває. Вона повинна спиратися на конкуренто спроможну, економіку, що стійко розвивається.

      Світова практика знає цілий арсенал боротьби з інфляцією. Справа полягає лише в тому, щоб уміло його використати. Цей арсенал з певною умовністю можна поділити на дві частини. Відома антиінфляційна стратегія, що об'єднує цілі і методи тривалого характеру. Існує антиінфляційна тактика, від якої можна чекати результатів у межах порівняно невеликого відрізку часу.

1.Гасіння  інфляційних очікувань

      Одним із найважливіших завдань антиінфляційної  стратегії є гасіння інфляційних  очікувань, насамперед адаптивних цінових. Для подолання психології суб'єктів економічної системи, позбавлення їх страху перед знеціненням заощаджень, відвернення нагнітання поточного попиту, який зумовлений безперервним подорожчанням товарів і послуг, необхідно зупинити  інфляцію. Однак проблему очікувань бажано розв'язувати якнайшвидше – ще до того, як інфляція поставлена під контроль.

2.Ефективна монетарна політика

      Другим  невід'ємним компонентом антиінфляційної стратегії є тривала грошова політика. Її відмінна особливість – введення жорстких лімітів на щорічні прирости грошової маси. Цей показник визначається довгостроковим темпом зростання реального виробництва і таким рівнем інфляції, який уряд вважає прийнятним і зобов'язується контролювати.Для того щоб грошова політика була справді антиінфляційною, вказаного ліміту треба дотримуватися протягом тривалого часу і, найважливіше, незалежно від стану бюджету, інтенсивності інвестиційного процесу, рівня безробіття тощо. Межу грошової експансії треба перетворити у стелю, що обмежує будь-яку діяльність держави, пов'язану зі змінами грошової маси. При цьому треба пам'ятати, що немає більш підступного шляху розладнання економіки будь-якої країни, як запуск зайвих грошей у сферу обігу. Тільки керуючись цими імперативами, держава має шанси не допустити або зупинити інфляцію.

3.Скорочення бюджетного дефіциту

      Важливим  заходом антиінфляційної політики є скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його повної ліквідації до його здійснення можна йти двома шляхами – через збільшення доходів і зменшення видатків держави. Перевагу все-таки слід надати другому шляху. Річ у тім, що посилення податкового пресу в кращому випадку може принести лише миттєвий антидефіцитний результат. У тривалому плані така політика звичайно веде до підриву стимулів до праці та інвестування, уповільнення економічного розвитку і, як наслідок, скорочення надходжень до державного бюджету. Сучасна податкова система еволюціонізує у протилежному напрямі – у бік лібералізації, зниження ставок.  Тобто правильна політика уряду, який хоче покінчити з бюджетним дефіцитом, полягає не в тому, щоб якнайбільше в економіки забрати, а в тому, щоб менше їй давати із державної скарбниці.

4.Раціоналізація зовнішньоекономічної політики.

      Ефективна антиінфляційна стратегія має бути побудована так, щоб звести до мінімуму вплив на національну економіку  зовнішніх інфляційних імпульсів, особливо тих, що пов'язані з переміщеннями через кордони спекулятивних капіталів. Оскільки рух капіталів отримує концентроване вираження в сальдо платіжного балансу, необхідно зняти його інфляційний ефект.Особливе місце в антиінфляційній діяльності займає державне регулювання валютного курсу. Первісне співвідношення валют різних країн залежить від співвідношення цін на товари, які надходять в обмін. Курс валюти в принципі має бути таким, щоб продавцеві товару було  байдуже, за яку валюту його продавати.

      Тактичні  антиінфляційні заходи

      При виникненні нестерпної інфляційної  ситуації, коли одними тривалими механізмами  не обійтися, необхідно мобілізувати  тактичний механізм, швидкодіючий потенціал  антиінфляційного регулювання. Таким  першим шляхом антиінфляційної тактики  необхідно виділити державну підтримку підвищення ступеня товарності народного господарства. Мається на увазі, зокрема, пільгове оподаткування підприємств, що організують вільний продаж побічних продуктів виробництва і послуг, або таке ж доброзичливе ставлення до банків, які зайнялися обробкою наявних у них запасів комерційної інформації і торгівлею товарними банками даних. Здебільшого подібний різновид диверсифікації не потребує значних витрат, у тому числі на заробітну плату, а тому сприяє чистому приросту пропозиції і хоча б тимчасовому припиненню інфляційних процесів. Великий антиінфляційний заряд несе в собі розумно організована приватизація державної власності. Вона повертається збільшенням державних доходів і послабленням напруженості у видатковій частині бюджету, а отже, сприяє розв'язанню проблеми дефіциту. Існує ще й ефект прямої дії: поява на ринку акцій підприємств, що приватизуються, відволікає частину інфляційного попиту. Вказаний ефект був зафіксований в усіх країнах, де здійснювалася великомасштабна приватизація. Він може дати позитивні наслідки і в умовах приватизації в Україні.

      Дієвими засобами короткострокової антиінфляційної  політики можуть стати масований  імпорт споживчих товарів і часткова реалізація державних стратегічних запасів. У країнах з неринковими економіками, зокрема в українській, залишається ще й такий антиінфляційний резерв, як продаж населенню частини нагромаджених підприємствами матеріальних ресурсів виробничого призначення. Варто застерегти, що з кожним витком інфляції сила цього резерву стає дедалі меншою. Чим відчутніші удари інфляції і ближчий параліч грошової системи, тим сильніше діють чинники, що спонукають підприємства утримуватися від торгівлі надлишковими матеріальними ресурсами і приберегти їх для прямого продуктообміну.

      Основною метою другого шляху антиінфляційної тактики, що передбачає короткочасне регулювання поточного попиту, є підвищення норми заощаджень і зменшення рівня їх ліквідності. Якщо уряд має намір впливати на поведінку власників грошових доходів, спонукаючи їх до збільшення заощаджень за рахунок поточного попиту, то йому доведеться  потурбуватися про істотне підвищення процента за вкладами. Треба домагатися, щоб він ні в якому разі не був меншим суми поточного темпу зростання цін і рівня адаптивних очікувань. Очевидно, однак, що і в цьому плані можливості аж ніяк не безмежні. Швидке підвищення процента за вкладами може призвести до негайного подорожчання кредиту, а отже, матиме згубні наслідки для інвестицій і виробництва.

      Зрозуміло, що держава завжди має в запасі радикальний варіант, такий як грошова реформа конфіскаційного типу. Однак вона по суті не має відношення до коренів і механізмів інфляції, оскільки може лише тимчасово зменшити величину інфляційного розриву. Конфіскаційні реформи здійснюються нечасто; здебільшого, вони супроводжують завершення війн та інших великих соціально-політичних потрясінь. Щодо  економіки мирного часу, то уряд, який вдається до цього ризикованого заходу, може розраховувати на успіх тільки в тому випадку, коли він користується безмежним довір'ям громадян, готових пожертвувати своїми сьогоднішніми доходами задля майбутнього процвітання, або коли повністю вичерпані інші способи протидіяння  інфляції.

      Саме  інфляція стала в сучасній українській  економіці проблемою номер один. У такій ситуації "добра" влада, що турбується лише про своєчасне надання грошових компенсацій, придатна хіба що для тимчасового полегшення становища. Якщо ж поглянути на ситуацію ширше, із урахуванням перспективи, то виявляється, що, діючи так, влада тільки нарощує обороти механізму інфляції. Нічого доброго не приносить подібна доброчинність і для популярності властей, якою вони, звичайно, дорожать, а іноді бачать у ній свою найпершу мету. Адже люди більш-менш швидко все одно усвідомлять, що все це не в їхніх інтересах, оскільки будь-які надбавки до грошових доходів неминуче знищуються зростаючими цінами, а інфляція залишається.Формування в Україні уряду, якому б народ повірив, є об'єктивною неминучістю. І чим швидше це відбудеться, тим швидше її економіка вийде на шлях здорового неінфляційного високоефективного розвитку. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

            Висновок