Принципи  розподілу, його характер, частку різних суб'єктів господарювання у новоствореній  вартості визначають відносин власності. Кожному типу економічної системи властива своя специфічна, конкретно-історична форма власності, яка і визначає свої принципи розподілу доходів. Історія економічної думки знає розподіл за працею, капіталом, власністю, чинниками виробництва.

       Виходячи  з економічної природи прибутку, його розподіл є складовою частиною загальної системи розподілу  сукупного суспільного продукту і чистого продукту. Прибуток має  забезпечити підприємство власними коштами для розширення виробничих фондів, стимулювати підвищення ефективності виробництва та формування централізованого грошового фонду. Від досконалості форм і методів розподілу прибутку залежить заінтересованість підприємств та окремих працівників у постійному зростанні й удосконаленні виробництва та підвищенні його ефективності. Саме прибуток є основним джерелом матеріального заохочення працівників підприємств, власників акцій, підприємців і менеджерів[3, c.6].

       В умовах ринку механізм розподілу  прибутку має велике значення. У  ньому відображається ефективність господарської діяльності; від нього залежить дієвість господарської самостійності й самофінансування. Ринок зумовлює докорінну зміну механізму розподілу доходів. Волюнтаристський розподіл і перерозподіл доходів підприємств деформували інтереси працюючих, породили їхнє утриманське ставлення до результатів виробництва, що стало однією з і причин глибокої економічної кризи. Так, за умов господарського розрахунку колективи підприємств могли вибирати один із двох принципів розподілу одержаного прибутку і валового доходу, але з дозволу вищого органу. Перший заснований на нормативному розподілі прибутку. З виручки від реалізації продукції підприємство компенсувало матеріальні затрати, амортизаційні відрахування, і за нормативом по відношенню до чистої продукції (розробленим вищестоящим органом) формувався фонд заробітної плати. Із загального прибутку, який утворювався після цього, згідно з встановленими зверху нормативами здійснювалися плата за ресурси та фонди, відрахування в бюджет і вищестоящим органам, виплата певного відсотка за кредит. Залишкова частина прибутку використовувалася на формування фондів економічного стимулювання (за нормативами) - розвитку виробництва, науки й техніки, соціального розвитку, матеріального заохочення.

       Другий  принцип на відміну від першого базувався на нормативному розподілі валового доходу. Тут початковим, базовим був валовий доход, який утворювався після відшкодування з виручки від реалізації продукції матеріальних затрат. З валового доходу здійснювалися всі розрахунки за нормативами зверху: плата за фонди, ресурси; відрахування у бюджет і вищестоящому органу; відсоток за кредит. Залишкова сума утворювала госпрозрахунковий доход підприємства. З нього формувалися за нормативами фонди - розвитку виробництва, науки й техніки, соціального розвитку. Єдиний фонд оплати праці (замість самостійних фондів зарплати і матеріального заохочення) утворювався як залишок госпрозрахункового доходу підприємства. Слід зазначити, що адміністративно-командна система управління економікою призвела до формального впровадження цих принципів у життя. Розподіл прибутку й валового доходу за різними нормативами з центру ще більше зміцнив державну власність, звузив можливість участі трудових колективів у ефективному її використанні[3, c.7].

       Входження підприємств у ринкові відносини вимагає докорінної зміни механізму розподілу доходів відповідно до нових умов ринкового господарювання. За цих умов виникла потреба ввести єдину систему взаємовідносин підприємств з державним бюджетом, відмовитися від багатоканальної системи платежів і встановити єдиний норматив відрахувань від прибутку в держбюджет.

       Сьогодні  складність проблеми розподілу та використання прибутку підприємств посилюється  тією обставиною, що перехід до ринкової економіки в Україні здійснюється в умовах збереження старих структур управління, які протидіють розвиткові нових відносин. На підприємствах самостійно формуються і використовуються два фонди економічного стимулювання: фонд споживання і фонд нагромадження. Повний обсяг фонду споживання складається з таких елементів (витрат у грошовій та натуральній формах):

       1. Фонд оплати праці: а) фонд основної заробітної плати; б) фонд додаткової заробітної плати;

       2. Грошові виплати й заохочення (витрати підприємства на надання матеріальної допомоги, трудових та соціальних пільг працівникам);

       3. Доходи (дивіденди, відсотки), виплачені за акції трудового колективу і вклади членів колективу акціонерного товариства у майно підприємства (установи, організації), доходи від пайової участі у діяльності спільних підприємств, оренди окремих категорій майна[21, c.110].

       Фонд  нагромадження використовується на виробничий і соціальний розвиток підприємства.

       У процесі розподілу дохід домогосподарств  набирає форми заробітної плати, прибутку, ренти, орендної плати, відсотка та ін.

       Заробітна плата - це ринкова ціна вирішального чинника виробництва - робочої сили, що сплачується найманому працівнику за одиницю часу послуг праці.

       Прибуток - реалізована додана вартість, що присвоюється власниками засобів виробництва. Тобто, це сума, на яку доходи перевищують пов'язані з ними витрати.

       Дохід домогосподарств, крім прибутку, виступає також у формі відсотка. Відсоток є доходом для тих домогосподарств, які мають на своїх рахунках у  банках тимчасово вільні грошові  кошти або вклади у майно державних підприємств. Водночас відсоток - це витрата для тих домогосподарств, які беруть кредит, адже вони повинні зі свого прибутку сплачувати ставку відсотка на взяті в позику грошові кошти.

       Формою  доходу домогосподарств є також  рента. Це дохід для власника особливих природних умов виробництва, насамперед у виробництві сільськогосподарської продукції. З іншого боку, рента - це витрати для орендаря за користування земельними ділянками та ін.

       Орендна плата - це форма доходу домогосподарства як орендодавця-власника за передану земельну ділянку та інше майно у строкове платне володіння і користування. Вона, крім ренти, містить відсоток на вкладений раніше в певну земельну ділянку капітал[24, c.191].

       В умовах ринкової економіки всі ці конкретні форми доходу домогосподарств співіснують, взаємодіють, удосконалюються.

       У розподілі отриманих домогосподарствами сукупних доходів можна виділити два етапи. Перший етап - це розподіл загального доходу. На цьому етапі  учасниками розподілу є держава  і домогосподарства як суб'єкти економічної діяльності. У результаті розподілу кожний з учасників одержує свою частку доходу. Пропорція розподілу доходу між державою і домогосподарствами має важливе значення для забезпечення потреб суспільства і потреб домогосподарств. В умовах ринкових відносин це одна з принципових проблем реалізації економічної політики держави, від правильного вирішення якої залежить розвиток суспільного виробництва в цілому.

       Пропорції розподілу доходу між державою (бюджетом) і домогосподарствами складаються під впливом кількох чинників. Головне значення при цьому має податкова політика держави щодо суб'єктів господарської діяльності. Ця політика реалізується в сумі податків, що сплачуються за рахунок доходу, у визначенні об'єктів оподаткування, ставках оподаткування, у порядку надання податкових пільг[24, c.192].

       Другий  етап - це розподіл і використання доходу, що залишився у розпорядженні  домогосподарств після здійснення платежів до державного бюджету.

       Західна економічна наука у вивченні проблем  відносин розподілу виділяє два основних підходи: функціональний та особистий розподіл доходів. Перший означає, що дохід суспільства розподіляється відповідно до функцій, які виконують отримувачі грошових доходів: на заробітну плату, що виплачується за роботу; рента і відсоток - за ресурси, їх власникам; прибуток - власникам фірм.

       Особистий розподіл доходів - це спосіб, за допомогою  якого сукупний дохід суспільства  розподіляється серед всіх домогосподарств.

       Після розподілу сукупного доходу серед  домогосподарств відбувається його перерозподіл. Він здійснюється через механізм ціноутворення, сплати різних видів податків до державного бюджету, внесків населення країни до громадських, доброчинних фондів тощо, а також соціальних витрат держави. На основі цього перерозподілу сукупного доходу формуються похідні доходи домогосподарств. Основними формами таких доходів є виплата пенсій, стипендій, допомога багатодітним сім'ям тощо.

       Розуміння сутності відносин розподілу, принципів  і характеру розподілу доходів  є головним моментом в оцінці економічної ролі домогосподарств у суспільстві.

       Одну  з фундаментальних проблем політичної економії становить проблема нерівномірності  розподілу доходів у суспільстві, передусім у розподілі доходів  від власності.

       В офіційній статистиці країн Заходу наводяться дані про те, що дохід найбідніших сімей продовжує знижуватися, а найбагатших сімей - зростати. Водночас, за визнанням зарубіжних економістів, більшість домогосподарств мають незначну власність або взагалі не мають її. Подібна тенденція сьогодні спостерігається і в Україні.

       2.2. Проблема нерівності  доходів, її причини

       Проблема  нерівності доходів у ринковій економіці є однією із ключових, оскільки принципи розподілу передбачають механізм вирішення низки як економічних, так і соціальних проблем. Система розподілу визначає можливості отримання доходу від володіння певними ресурсами, систему стимулів до праці, поділ людей на класи і соціальні групи, вирішення проблеми бідності та ін. У командній економіці існували зрівняльний розподіл прибутків і доходів та система перерозподілу соціальних благ через суспільні фонди споживання. Така система розподільних відносин дозволяла створити для більшості членів суспільства однакові умови матеріального добробуту, але не створювала стимулів до зростання виробництва, оскільки не передбачала достатньої диференціації і доходів, і суспільства[5, c.69].

       Формування  доходів у ринковій економіці  відбувається на основі таких принципів:

       1.  Усі доходи формуються відповідно  до вкладу праці, природних  ресурсів, капіталу і підприємницьких здібностей у виробництво товарів та послуг. Це означає, що розподіл носить факторний характер,    є    функціонально-виробничим,    а    основними факторними  доходами  виступають  заробітна  плата,  рента, відсоток і прибуток.

       2. Дохід від факторів виробництва пропорційний кількості і якості вкладених ресурсів. На цьому заснований принцип соціальної справедливості в розподілі. Він означає, що кожний учасник має право примножувати своє багатство, збільшуючи при цьому свій вклад у підвищення ефективності виробництва. Принцип соціальної справедливості фіксує не походження доходів, а ступінь рівності і відповідно нерівності розподілу. Цей принцип прямо пов'язаний із функціонально-виробничим розподілом, бо рівність або нерівність залежать від того, за рахунок чого і за яких обставин ці доходи присвоюються.

       3. Нерівномірність у розповіді  ресурсів веде до значної нерівності  в доходах. Високий ступінь  нерівномірності може створювати  низку   соціально-економічних   проблем:   підривати   стимули,  загострювати     соціальну     несправедливість,     погіршувати можливості для розвитку суспільства.

       4. Для    нормального    функціонування    економіки    необхідна державна  політика перерозподілу доходів  через бюджет.

       5. У зв'язку із функціонування  недосконалої конкуренції у сучасній   ринковій   економіці  розмір   доходу   може   не відображати вкладу факторів виробництва у випуск готової продукції.   Це   пов'язується,   наприклад,   із   монопольним становищем  підприємств,  можливістю  отримати  спадщину, виграти гроші у лотерею, рекетом[5, c.70].

       Аналіз  цих принципів показує, що ринкова  економіка не гарантує кожному члену  суспільства певний визначений рівень доходів, вони визначаються вкладом  певного фактора у виробництво. Усі учасники ринкової економіки із самого початку не однакові за своїми потенціальними можливостями. Вони розрізняються за: володінням власністю; здібностями, рівнем освіти і кваліфікації; фінансовими можливостями; умовами виробництва; ступенем ризикованості, вдачею; станом здоров'я тощо. Ця нерівномірність, з одного боку, породжує економічні стимули, а з іншого - примножує нерівномірність у майбутньому. Проблема нерівномірності характерна як для країн з низьким рівнем розвитку, так і для найрозвинутіших країн. Ступінь нерівномірності розподілу доходів можна проаналізувати за допомогою кривої Лоренца. 
 

       Рис 1. Крива Лоренца

       Як  бачимо, на графіку (див. рис.1) по одній осі відкладена частка сімей з різними доходами, а по іншій - частка доходу. Якщо уявити, що доходи розподіляються рівномірно, то це означатиме, що існує абсолютна рівність, за якої, наприклад, 10% сімей одержують 10% доходу, 30% сімей - 30% доходу, 70% сімей - 70% доходу і т.д. Такий розподіл на графіку показує лінія абсолютної рівності.