Конкуренція, концентрація і монополія

 Основні форми та методи конкурентної боротьби.

 Форми конкурентної боротьби слід розрізняти у генетичному (з погляду еволюції економічної системи капіталізму) та структурному (з погляду галузевої  та міжгалузевої структури народного господарства) аспектах. У першому разі виокремлюють вільну конкуренцію, яка панувала на нижчій стадії розвитку капіталізму, монополістичну (недосконалу) та олігополістичну конкуренції, що домінують на вищій стадії розвитку капіталізму. У другому — внутрігалузеву та міжгалузеву конкуренції.

 Вільна  конкуренція, для якої характерні велика кількість конкурентів-виробників і конкурентів-покупців, вільний  доступ товаровиробників до будь-якого  виду діяльності, переважала впродовж XVI—XIX ст. і велась переважно між власниками невеликих капіталістичних підприємств, які виробляли товар на невідомий ринок. Тому таку конкуренцію ще називають "чистою" або "досконалою". За її умов ціноутворення здійснюється внаслідок вільної (без будь-яких обмежень) і стихійної взаємодії попиту, пропозиції та ціни, що означає саморегулювання економічної системи. Товаровиробники орієнтуються на задоволення потреб споживачів. Різновид вільної конкуренції — це чиста конкуренція між багатьма продавцями і покупцями з приводу купівлі-продажу однорідних товарів (наприклад, ринок муки). За капіталізму на нижчій стадії розвитку вільна конкуренція виявляється у конкурентній боротьбі між типами і формами приватної власності, насамперед між різними формами приватного капіталу (промислового, торговельного, банківського та ін.) і всередині кожного з них. Така конкуренція набуває форми внутрігалузевої та міжгалузевої.

 Внутрігалузева конкуренція — це боротьба між економічно відокремленими товаровиробниками, які діють в одній галузі народного господарства, за розширення ринків збуту своїх товарів шляхом зниження витрат виробництва та іншими методами.

 Міжгалузева конкуренція — боротьба між економічно відокремленими товаровиробниками різних галузей економіки шляхом переливання їхніх капіталів в інші галузі з метою підвищення рівня прибутковості і привласнення більшого прибутку.

 Різний  рівень техніки, організації виробництва, продуктивності та інтенсивності праці  товаровиробників зумовлює різний індивідуальний робочий час на виробництво певного виду товару, а отже, різну індивідуальну вартість виробництва. Ціни на ринку тяжіють до середніх витрат, тобто до суспільно необхідних, що встановлюються на підприємствах, які виробляють основну масу продукції. Тому результатом внутрігалузевої конкуренції є перетворення окремих індивідуальних вартостей на єдину ринкову або суспільну вартість.

 Внутрігалузева  конкуренція сприяє зниженню витрат виробництва, впровадженню досягнень  науки і техніки, стимулює процес концентрації виробництва і капіталу. За сучасних умов ця конкуренція модифікується в конкуренцію на окремих вузькоспеціалізованих ринках конкретних видів товарів (наприклад, на ринку мінікомп'ютерів, телевізорів, легкових автомобілів тощо).

 Формування  ринкової вартості означає, що попит  і пропозиція урівноважені. Проте величина вартості товару залежить не тільки від співвідношення попиту і пропозиції. Ринкову (суспільну) вартість слід розглядати, беручи до уваги робочий час на відтворення товарів. Оскільки відтворювальний аспект ринкової вартості товарів тісно пов'язаний із конкурентною боротьбою товаровиробників, значною мірою нівелюється різниця між концепцією рівноважної ціни А. Маршалла і теорією ринкової вартості К. Маркса. Це положення було конкретизовано у категорії "ціна виробництва", яка формується внаслідок міжгалузевої конкуренції між товаровиробниками, що діють у різних галузях народного господарства й конкурують не лише знижуючи ринкову вартість, а й переливаючи капітал в інші галузі.

 Виробники у різних галузях за однакових  витрат капіталу отримують неоднаковий прибуток. Тому ті підприємці, які отримали меншу кількість прибутку, намагаються вкладати свої капітали в галузі з вищим прибутком. Унаслідок цього пропозиція товарів у галузях з низькими прибутками зменшувалася (що згодом спричиняло зростання попиту на них), а в галузях з високим — збільшувалася пропозиція і зменшувався попит. Ринкові ціни на товари, вироблені в галузях, в які переливаються нові капітали, знижувалися, а в інших (звідки відбувається відплив капіталів) — зростали і ставали вищими від ринкової вартості. Коли величина прибутків у різних галузях вирівнюється, переливання капіталів припиняється, утворюється єдина середня загальна норма прибутку в кожній галузі на однаковий капітал. Цей прибуток є елементом середніх ринкових цін або цін виробництва. Отже, внаслідок міжгалузевої конкуренції єдина ринкова або суспільна вартість перетворюється на ціну виробництва, навколо якої коливаються ринкові ціни. На сучасному етапі основне переливання міжгалузевого капіталу відбувається в межах багатогалузевих концернів і конгломератів.

 З виникненням  і розвитком монополій вільна конкуренція перетворюється на монополістичну, або недосконалу.

 Монополістична  конкуренція відбувається насамперед між гігантськими монополістичними об'єднаннями, всередині них, а також між підприємствами немонополізованого сектору економіки та різних типів і форм власності за привласнення монополістичних надприбутків. Галузями, в яких домінує суто монополістична конкуренція, є виробництво побутової техніки й електроніки, верхнього одягу тощо.

 Олігополістична конкуренція переважає в автомобільній  та більшості інших галузях народного  господарства, її особливістю є те, що центр боротьби все більше переміщується  зі сфери обігу у сферу виробництва, з галузевого на міжгалузевий, з національного на інтернаціональний рівні.

 Монополістична (в тому числі олігополістична) конкуренція  означає боротьбу за монополізацію  ринків збуту, джерел сировини, енергії, за отримання державних контрактів, кредитів, за володіння інтелектуальною  власністю (патентами, ліцензіями тощо), її найважливіші ознаки — встановлення монопольно високих і монопольно низьких цін і привласнення на цій основі монопольно високих прибутків. Розрізняють ціновий та неціновий види недосконалої конкуренції.

 Цінова конкуренція — це боротьба між товаровиробниками за споживача через зменшення витрат виробництва, зниження цін на товари і послуги без істотної зміни їхньої якості й асортименту. Підприємці при цьому нерідко маніпулюють цінами (встановлюють занижені, поки товар завоює ринок збуту, а після того підвищують), вдаються до цінових поступок, сезонного розпродажу тощо. Важливою особливістю цінової монополістичної конкуренції є цінова дискримінація, за якої один і той самий товар або послугу продають різним групам покупців за неоднаковими цінами.

 Нецінова конкуренція — це боротьба між великими товаровиробниками за споживача шляхом упровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, що зумовлює поліпшення якості продукції і зростання монопольних надприбутків. Нецінову конкуренцію ведуть, як правило, олігополії. Конкретнішими методами конкурентної боротьби за нецінової конкуренції є впровадження передової техніки і технології (техніко-технологічний монополізм), новітніх форм організації виробництва та маркетингової діяльності (організаційний монополізм), зосередження кадрів високої кваліфікації (кадровий монополізм), здійснення комплексних науково-дослідних розробок (науковий монополізм), цінової дискримінації та захоплення ринків збуту (збутовий монополізм) тощо. Компанії також подовжують термін гарантійного обслуговування, надають кредити покупцям тощо. У процесі конкурентної боротьби олігополії укладають між собою як відкриті угоди картельного типу, так і таємні, негласні угоди.

 Неціновій конкуренції властива певна стабільність цін (оскільки їх узгоджують кілька могутніх компаній, переслідуючи власну вигоду), так зване "лідерство в цінах". Така конкуренція повніше відображає інтереси споживача.

 Різновидом  недосконалої конкуренції є нечесна  конкуренція, що ведеться переважно неекономічними методами (підкуп чиновників, промисловий шпіонаж, укладення таємних угод про єдину політику і навіть диверсії проти конкурента, дезинформація споживачів про якість товарів і послуг, поширення спотвореної інформації про товари конкурентів, використання торгової марки провідних фірм і компаній та ін.). Методами конкурентної боротьби е також поліпшення якості товарів та послуг, швидке оновлення асортименту продукції, дизайн, надання гарантій і післяпродажних послуг, тимчасове зниження цін, умов оплати тощо.

 Методи конкурентної боротьби (в політекономічному аспекті) на вищій стадії капіталізму — комплекс способів розширення масштабів монополістичної власності та звуження Інших форм власності шляхом посилення експлуатації на підприємствах монополій передусім інтелектуальної робочої сили, отримання синергічного ефекту в процесі її взаємодії з новітніми інформаційними технологіями та привласнення інших джерел монопольно високого прибутку.

 Механізмом  такої конкурентної боротьби є встановлення монопольних цін з метою привласнення монопольного прибутку.

 Монопольні  ціни і монопольний  прибуток.

 Залежно від форм і видів конкуренції  формуються відповідні види цін. За панування  монополій домінують монопольно високі та монопольно низькі ціни. Монопольно високу ціну встановлює товаровиробник, який є монополістом у виробництві та на ринку, обмежує конкуренцію, порушує права споживачів і отримує внаслідок цього високі прибутки. Ціни на ринку за умов монополістичної (в тому числі олігополістичної) конкуренції коливаються передусім навколо монопольно високих цін виробництва, в які трансформується ціна виробництва.

 Монопольна ціна — якісно нова форма ціни, яку встановлюють монополії (олігополії) у процесі купівлі-продажу товарів та послуг і яка забезпечує їм монопольні прибутки.

 Монопольно  низьку ціну встановлюють малі і середні  фірми, дрібні фермери, державні підприємства та інші господарюючі суб'єкти під тиском гігантських монополій. Ціни на товари і послуги, які виробляють державні підприємства, водночас регулює держава (електроенергія, послуги зв'язку й пошти тощо).

 Монопольно  високі ціни призводять до зменшення  платоспроможного попиту населення, "притягують" конкурентів, тому монополії мають  постійно шукати оптимальне співвідношення між кількістю реалізованої продукції та ціною, яка дає змогу привласнити максимальний прибуток.

 Унаслідок монополізації виробництва, ринку  і власності монополії привласнюють монопольно високі прибутки. Ця категорія  активно використовувалась в  радянській та західній марксистській літературі. Проте в сучасній українській економічній літературі вона використовується рідко навіть в тих роботах, які не заперечують існування монополії. Це теоретико-методологіч-ний і практичний алогізм (невідповідність), оскільки не визначається форма економічної реалізації панування монополій. У тих роботах, в яких категорія "монополістичний прибуток" називається, її трактування спрощене. Так, у "Великому економічному словнику" монопольний прибуток визначається як підвищений прибуток, який дає змогу отримати монопольний контроль над ринком і виробництвом.

 Якщо  дотримуватись вимог діалектичного  методу дослідження при з'ясуванні сутності економічних категорій, то монопольний прибуток в аспекті  суспільної форми слід визначити  як найважливішу форму економічної реалізації процесу панування монополістичного капіталу у всіх сферах суспільного відтворення над іншими типами і формами власності. З погляду речового змісту монопольний прибуток — це найбільша маса і норма додаткової вартості, що виникає внаслідок процесу монополізації найдосконаліших продуктивних сил і передусім людини-працівника. Синтез цих двох аспектів дає змогу комплексно розкрити сутність монопольного прибутку.

 Монопольний прибуток — привласнення власниками монополістичного капіталу результатів монополізації найдосконаліших продуктивних сил в усіх сферах суспільного відтворення, а також економічного підпорядкування інших типів і форм власності.

 Таке  визначення дає змогу з'ясувати  структуру монополістичного привласнення, а також основні джерела монопольного прибутку. Складовими монополістичного привласнення є:

 1) середній  прибуток, який отримують малі  та середні капіталістичні підприємства;

 2) монопольний  надприбуток як результат монополізації  сфери безпосереднього виробництва,  обігу, розподілу та споживання;

 3) надлишковий  прибуток як різниця витрат  виробництва на передових (монополістичних,  у тому числі олігополістичних, підприємствах) і підприємствах  немонополізованого сектору економіки;

 4) перерозподіл  частини сукупної додаткової  вартості промисловими монополіями на свою користь, оскільки вони виробляють основну масу продукції за нижчою від суспільної або ринкової індивідуальної вартості, а висока органічна будова капіталу в монополізованому секторі економіки захищає від втрат при формуванні цін виробництва. Монополії (в тому числі олігополії) також утруднюють внутрігалузеву і міжгалузеву конкуренцію.

 Монопольну  ціну виробництва формують монопольно низькі витрати виробництва (індивідуальна  вартість на підприємствах великих  монополій) і монопольно високий середній прибуток і надлишковий прибуток монополій. Для малих і середніх підприємств ціна виробництва складається з витрат виробництва на цих підприємствах і середньої норми прибутку немонополізованого сектору, що частково перерозподіляється на користь монополій. Тому за панування гігантських монополій встановлюється не одна, а дві норми середнього прибутку.

 Основними джерелами монопольного прибутку є:

 1) додаткова  вартість, отримана внаслідок посилення  експлуатації найбільш освіченої  і кваліфікованої робочої сили та синергічного ефекту, що виникає внаслідок взаємодії такої робочої сили з передовою технікою;

 2) частина  додаткової вартості, створюваної  найманими працівниками на малих  та середніх капіталістичних  підприємствах і привласнюваної через механізм цін;

 8) частина  вартості, створюваної дрібними  товаровиробниками, в тому числі  фермерами, і привласнюваної транспортними,  промисловими, банківськими монополіями;

 4) частина  вартості, створюваної працівниками  в економічно слаборозвинутих  країнах і привласнюваної через експлуатацію дешевої робочої сили, нееквівалентний обмін у сфері торгівлі та ін.;

 5) частина  доходів з державного бюджету,  отримана внаслідок здійснення  податкової, фінансово-кредитної, амортизаційної  та інших видів політики.

 Держава повинна застосовувати методи послаблення негативних особливостей суспільної форми монополій. Таке завдання є особливо актуальним і для України. Практика встановлення вітчизняних монопольних цін є наслідком політики монополізації економіки, часто нераціональної політики уряду, відсутності реальної демонополізації виробництва за майже повної лібералізації цін та інших факторів.