Автор: Пользователь скрыл имя, 15 Октября 2011 в 19:00, курсовая работа
В економічній системі розвинутих країн поєднуються ринкові важелі саморегулювання господарства з корпоративним плануванням і державним регулюванням, однак їх економіка все одно періодично зазнає криз. Однією з вагомих причин недосконалої дії механізму поєднання цих важелів є наявність монополій у різних сферах господарства. П.-Е. Самуельсон охарактеризував реальну економіку більшості регіонів планети як поєднання елементів конкуренції з недосконалостями, породженими монополіями. З'ясування сутності конкуренції і монополії, причин виникнення і механізму взаємодії, законів розвитку цих процесів дає змогу більш дієво впливати на розвиток сучасного господарського механізму.
Синдикат (франц. syndicat — захисник) — об'єднання низки підприємств однієї галузі промисловості, учасники якого зберігають власність на вироблений продукт, а отже, зберігають виробничу самостійність, але втрачають власність на виготовлений продукт, комерційну самостійність.
У синдикатах збут товарів здійснює загальна збутова контора. Нині синдикати існують переважно у сфері торгівлі, деякі — у сфері виробництва. Так, алмазний синдикат контролює світовий ринок необроблених алмазів.
Складніші форми
монополістичних об'єднань виникають
тоді, коли процес монополізації поширюється
на сферу безпосереднього
Трест (англ. trast — довіра) — об'єднання низки підприємств однієї або кількох галузей промисловості, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва і вироблений, продукт, виробничу та комерційну самостійність, тобто об'єднують виробництво, збут, фінанси, управління, а на суму вкладеного капіталу власники окремих підприємств отримують акції тресту, що дають їм право брати участь в управлінні власністю та привласнювати відповідну частку прибутку.
За допомогою
механізму міжгалузевої конкуренції
та переливання капіталів
Багатогалузевий концерн (англ. concern — об'єднання) — об'єднання десятків і сотень підприємств різних галузей промисловості, транспорту, торгівлі, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва і вироблений продукт, а головна фірма здійснює фінансовий контроль за іншими учасниками об'єднання, а отже, управляє власністю з метою привласнення монопольних прибутків.
У 60-ті роки XX ст. в США та деяких інших розвинутих країнах з'явилися і почали зростати конгломерати.
Конгломерат (лат. conglomeratus — нагромаджений) — монополістичне об'єднання, утворене внаслідок поглинання прибуткових різногалузевих підприємств, які не мали виробничої й технічної спільності, з метою привласнити прибутки рентабельних компаній, уникнути різких коливань кон'юнктури ринку під час криз та ін.
Різниця між
багатогалузевим концерном і
конгломератом щодо самостійного ухвалення
важливих управлінських рішень полягає
в тому, що у першому лише найсильніші
підприємці мають право на участь
у спільному фінансовому
На думку деяких західних учених "монополія" означає наявність одного продавця певного товару чи послуги або ситуацію, коли одна фірма забезпечує певний випуск товарів. Такий тип є монополією окремого підприємства, або монополією продавця, який називають абсолютною монополією, зокрема, у США 6 % всієї економічної діяльності (6 % ВВП) відбувається за умов, близьких до абсолютної монополії.
Однак при характеристиці монополій не слід виходити лише із семантичного значення слова, оскільки при цьому:
1) ігнорується
досвід монополістичних угод (таємних
і явних) між кількома
2) до монополій
не потрапляють групові
3) економіка
багатьох країн не може
4) виникають
парадоксальні ситуації, коли монополістом
стає мала бакалійна крамниця
у сільській місцевості (єдиний
продавець), але ним не вважається
гігантська автомобільна
5) загальновизнано, що нині у розвинутих країнах переважає монополістична конкуренція, яка неможлива без існування монополій (недосконала, як стверджує П.-Е. Самуельсон).
Олігополія (грец. oligos — мало, небагато) — це поширеніша змова чи угода (таємна або відкрита) кількох великих фірм, що дає їм змогу швидше здобути панівне становище на ринку і отримати високі прибутки. В економіці розвинутих країн типовим є домінування в окремих галузях 3—4 великих фірм. Так, частка чотирьох провідних автомобільних фірм у національному виробництві Японії становить до 100 %, у Великобританії — майже 96 %, у Франції — 99,8 %. Олігополія потенційно може переростати в чисту монополію, оскільки має деякі властивості монополій (наприклад, здійснення єдиної цінової політики), а також тому, що олігополії використовують свою владу та методи недосконалої конкуренції для обмеження конкуренції й підвищення цін, їх стабільності. Олігополію називають груповою монополією.
На основі
розвитку різних форм і типів монополій
діє закон монополізації
Закон монополізації виробництва і економічної власності — внутрішньо необхідні, сталі, суттєві зв'язки між конкуренцією монополій однієї або споріднених галузей економіки і процесами концентрації І централізації виробництва та власності, завдяки яким у незначної кількості підприємств, фірм, компаній зосереджується все більша частина виготовленої продукції, наданих послуг і маса привласнюваних прибутків.
Дія закону посилюється внаслідок адекватної для монополій форми існування і розвитку акціонерних компаній, зокрема розвитку національного фондового ринку. Так, за 90-ті роки XX ст. європейський фондовий ринок зріс у 4 рази (американський — в 3), внаслідок чого частка капіталізованої монополістичної власності зросла з 20 до 90 % ВВП. При цьому вартість акціонерних активів на душу населення становила у 2001 р. понад 24 тис. дол. (в США — 57 тис. дол.).
Закон монополізації виробництва також передбачає внутрішньо необхідні, сталі, суттєві зв'язки між законом конкуренції, законом концентрації виробництва і основним економічним законом (виробництва і привласнення додаткової вартості у формі максимального прибутку). Дія законів конкуренції та притаманних їм суперечностей є рушійною силою процесів концентрації виробництва і капіталу. Основним спонукальним мотивом дій підприємців із впровадження нової техніки, розширення виробництва тощо є прагнення отримати більші прибутки.
Сферою дії закону монополізації виробництва є також світове господарство, у межах якого він виражає внутрішньо необхідні, сталі, суттєві зв'язки між конкуренцією гігантських національних компаній та процесами міжнародної концентрації та централізації виробництва і капіталу, внаслідок дії яких виникають міжнародні монополії. У межах національної економіки і світового господарства дія закону монополізації виробництва поширюється не тільки на промисловість, а й на сферу торгівлі, банківську справу, послуги. Внаслідок цього виникають торговельні, банківські та інші транснаціональні монополії.
Дія закону монополізації
виробництва має свої особливості
на різних ступенях вищої стадії капіталізму.
За сучасних умов — це її міжгалузевий
характер, посилення монополізації
внаслідок централізації
Особливістю сучасної капіталістичної економіки є прихована монополізація — створення великих промислових груп на основі майнових і контрактних відносин між формально незалежними дрібними та середніми підприємствами — виробниками і постачальниками окремих деталей, частин складного товару (автомобіля, літака тощо). При цьому дрібні та середні підприємства потрапляють у сферу залежності та контролю з боку великих корпорацій. Особливостями монополізації економіки на сучасному етапі є також міжнародний характер, зокрема зростання ролі ТНК, посилення монополізації у формі зростаючої централізації капіталу та ін.
Закон монополізації виробництва і власності діє як закон-тенденція, тобто внаслідок впливу на нього протидіючих факторів (контртенденцій) його дія може послаблюватись протягом короткого проміжку часу. Основними протидіючими факторами функціонування цього закону є антитрестівське законодавство, вплив НТР на зменшення розмірів економічно ефективних підприємств (внаслідок зниження матеріаломісткості, енергомісткості, капіталомісткості продукції та ін.), поглиблення суспільного поділу праці (що створює попит на спеціалізовану продукцію і зумовлює зростання дрібних і середніх підприємств), державна контрактна система (яка зобов'язує великі корпорації залучати до виконання замовлень дрібні і середні фірми) та ін. Але оскільки монополії приносять економічну вигоду, монопольно високі прибутки, то закон монополізації виробництва не може бути паралізований повністю.
Закон монополізації
виробництва і власності є
об'єктивним економічним законом
і в його дії, пронизаній суперечностями,
слід виокремлювати позитивні і
негативні аспекти. Позитивним є
насамперед те, що у гігантських підприємств
та їхніх об'єднань більше можливостей
розвивати сучасне виробництво, фінансувати
науково-дослідні розробки, впроваджувати
новітню техніку і технологію, перекваліфіковувати
працівників, а отже, пристосовуватися
до рівня розвитку продуктивних сил, до
структурних зрушень в економіці. Крім
того, нині розвиваються такі форми співробітництва
гігантських корпорацій, як організація
спільних підприємств, фірм, обмін патентами,
науково-технічною інформацією, створення
корпоративних дослідницьких організацій
тощо, що супроводжується реалізацією
великих науково-технічних програм.
Концентрація та централізація банківського капіталу і розвиток банківських монополій.Процес монополізації поширюється на всі сфери суспільного відтворення. У сфері обміну він призводить не лише до виникнення картелів і синдикатів (як простіших форм розвитку монополій у промисловості), а й до монополізації банківської системи, основним елементом якої є наймогутніші комерційні банки. Банк (як економічна категорія) — сукупність економічних (в тому числі організаційно-економічних та відносин економічної власності) відносин між найманими банківськими працівниками і власниками банківських підприємств, з одного боку, банками та різними суб'єктами кредитних відносин — з іншого, з приводу організації діяльності таких підприємств та їх відносин з іншими суб'єктами кредитних відносин у процесі руху позичкового капіталу і привласнення на цій основі результатів праці, передусім найманої, у формі банківського прибутку. Банки надають позики не тільки за рахунок власного та залученого капіталів, а й шляхом зарахування позик на рахунки клієнтів. Використання банківських операцій та їх постійне розширення посилює концентрацію банківського капіталу і збільшує масштаби привласнюваного банками прибутку. Його основними джерелами є здійснення розрахункових, емісійних, облікових та інших операцій, надання кредитів за вищими відсотками, ніж виплати відсотків за вкладами. Наприкінці XIX — на початку XX ст. внаслідок зростаючої концентрації та централізації банківського капіталу виникають банківські монополії. Основою цих процесів є концентрація і централізація промислового капіталу. Зі зростанням масштабів промислових монополій і привласнюваної ними додаткової вартості вивільняється все більше їхніх грошових капіталів, зосереджених у великих банках. Збільшується також потреба великих підприємств у великих масштабах банківських операцій щодо надання позик. Поступово на зміну дрібним банкам приходять банківські монополії. Лише вони мають змогу задовольнити потреби промислових монополій у кредитах. Отже, великі банки є важливим чинником концентрації та централізації промислового капіталу. Найпростіше банківські монополії можна визначити як об'єднання великих банків або окремі банки-гіганти, що відіграють вирішальну роль у банківській справі та привласнюють монопольно високі прибутки. Проте таке визначення недостатньо враховує політекономічний аспект. Банківська монополія (у політекономічному аспекті) — зосередження значної частини активів в окремих наймогутніших банківських підприємствах або в об'єднаннях кількох великих банків та відносини економічної власності між власниками цих підприємств і найманими працівниками, а також іншими учасниками кредитних відносин з приводу привласнення таких активів, акумулювання депозитів та їх надання у кредит за позичковий відсоток. Банківські монополії розвиваються у таких формах: — банківські картелі — угоди між великими банками з метою проведення єдиної дивідендної політики, встановлення однакових відсоткових ставок тощо; — банківські синдикати, або консорціуми, — угоди між кількома великими банками для спільного здійснення великих прибуткових фінансових операцій, передусім для випуску цінних паперів; — банківські трести — угоди між кількома банками з метою об'єднання їх капіталів і спільного управління ними; — банківські
концерни — угоди між формально
незалежними банками під їхнім різновидом є банківські холдинги — сукупність банків, яку контролює одне акціонерне товариство, спеціально створене для скуповування контрольних пакетів банківських акцій, різновид банківських концернів. Однією з особливостей монополізації банківського капіталу є зростання кількості філіалів банків. Важлива особливість цього процесу — тісна взаємодія банківських монополій з іншими фінансовими інститутами — пенсійними фондами, страховими компаніями тощо, яка розширює межі виконуваних банками функцій. Залежно від типу економічної власності розрізняють державні, приватні (в руках окремої особи), акціонерні, кооперативні, муніципальні, комунальні, змішані (державний капітал поєднується з іншими формами), міждержавні банки. Залежно від функцій та характеру виконуваних операцій — емісійні, комерційні, інвестиційні, ощадні, іпотечні, зовнішньоторговельні та інші банки. Залежно від видів господарської діяльності — промислові, сільськогосподарські, торговельні, зовнішньоторговельні банки. Концентрація і централізація банківського капіталу, його монополізація привели до якісних змін у виконуваних ними функціях і появи нових. До кредитно-фінансової системи розвинутих країн належать страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії та ін. Розрізняють депозитні та не депозитні кредитно-фінансові підприємства. Депозитні фінансово-кредитні підприємства, які акумулюють значні ресурси, приймаючи грошові засоби у формі відкриття депозитних рахунків, і вкладаючи їх у цінні папери, у розвинутих країнах отримали назву "інституціональні інвестори". Обсяг їхніх активів у 1999 р. становив 36 трлн дол. (майже 85 % вартості світового продукту), а в окремих країнах (Великобританії, США) досягає відповідно майже 200 % і 230 % ВВП цих країн. Особливо важливу роль серед них відіграють пенсійні фонди. Вони акумулюють кошти здебільшого із внесків працівників до фондів соціального страхування. З-поміж них виділяють фонди, які не інвестують свої кошти в цінні папери (а отже, виплачують пенсії лише з поточних надходжень і доходів); ті, які інвестують (отримують частину коштів на виплату пенсій з інвестицій у цінні папери); а також ті, якими управляють страхові компанії або підприємства (чи за їхньою довіреністю банки). Загальна сума активів пенсійних фондів у країнах ЄС становить майже 4 трлн дол., а у розрахунку на одного жителя — до 15 тис. дол. Контролюють основну частку власності пенсійних фондів наймогутніші комерційні банки та деякі інші фінансово-кредитні підприємства. Переважна частина власності пенсійних фондів інвестується у цінні папери. Середня норма прибутку цих фондів перевищує 10 %. Недепозитні фінансові установи для залучення заощаджень продають страхові поліси, цінні папери, приймають пенсійні внески та ін. До них належать компанії, що страхують життя, майно, приватні пенсійні фонди, пенсійні фонди штатів і місцевих органів влади, фінансові компанії (спеціалізуються на кредитуванні споживчих товарів на виплат й видачі комерційних позик), інвестиційні компанії (продають населенню власні акції), взаємні фонди грошового ринку (розміщують на ринку свої акції, а на залучені кошти купують короткотермінові цінні папери; їхніми активами є депозитні сертифікати, комерційні папери, векселі державної скарбниці, банківські акцепти). Закономірностями розвитку сучасної системи є зростання ролі небанківських фінансово-кредитних інститутів, їх зрощення з промисловими, торговельними, транспортними компаніями, процес транснаціоналізації їхньої діяльності, посилення конкурентної боротьби між її основними суб'єктами тощо. Такі інститути модифікуються відповідно до специфіки історичного розвитку окремих країн, особливостей антитрестівського законодавства та інших чинників. Так, у США комерційним банкам заборонено скуповувати акції промислових корпорацій (а операції з цінними паперами можуть здійснювати лише спеціалізовані інвестиційні банки), у Німеччині, наприклад, такої заборони немає. В Україні банківські монополії лише формуються. Так, сім найбільших банків країни у 2001 р. контролювали 75 % ринку депозитів фізичних осіб, майже 65 % кредитів юридичних осіб, на них припадало 50 % сукупного капіталу банківської системи (балансовий капітал усіх банків у 2003 р. становив 13,1 млрд грн., тобто 2,5 млрд дол., тоді як у 1998 р. — 2 млрд дол.). Серед 200комерційних банків України до 20 функціонує з участю іноземного капіталу (у тому числі 7 зі 100 % іноземним капіталом). Майже 80 % статутних фондів комерційних банків України було сформовано за кошти держави, вони мали відстоювати інтереси країни. Але ці банки дбали лише про власний прибуток, послуговуючись навіть протизаконними методами, не були зацікавлені у послабленні гіперінфляційних процесів тощо. Хоча НБУ зобов'язаний був підтримувати платоспроможний попит населення і розвиток пріоритетних галузей виробництва, домагатися інших макроекономічних цілей, його зусилля були спрямовані в основному на забезпечення фінансової стабілізації, яка за погіршення інших агрегатних показників виявилася ілюзорною. У 2003 р. на банківський сектор припадало 7 % виявлених злочинів. Формуванню ефективної банківської системи України заважає тривала і глибока економічна криза, незначні обсяги власного капіталу, недосконалість законодавчої бази, нестача кваліфікованих кадрів тощо. |
Виникнення й розвиток великих господарських одиниць, координація їхньої діяльності розширюють масштаби планомірного і організованого розвитку економіки, свідомого регулювання економічної системи. Гігантські підприємства завдяки масовому виробництву мають змогу економити на витратах виробництва, забезпечувати споживачів дешевими якісними товарами.
Негативною особливістю монополізації економіки є передусім практика встановлення монопольних цін, створення штучного дефіциту. Монополія гальмує науково-технічний прогрес, тому що монополізація виробництва і збуту придушує конкуренцію, дає змогу великим компаніям отримувати деякий час високі прибутки, навіть не впроваджуючи нові досягнення науки і техніки у виробничий Процес, стимулюючи повне використання ресурсів, максимальне зниження витрат виробництва й відповідне зростання ефективності виробництва. Так, у США протягом терміну дії патенту (17 років) монополія надійно захищена від конкуренції.
Великі компанії
вкладають кошти у
Монополії та олігополії витрачають значні ресурси для збереження монополістичних позицій і влади (гіпертрофована реклама, підкуп державних чиновників для створення вигідної для монополій та олігополій законодавчої бази, перешкоджання отриманню малими і середніми фірмами дозволу на певні види діяльності, різні бар'єри — ліцензійні, патентні тощо).
Конкуренція також поширюється і на банківську сферу.
У найзагальнішому контексті воно означає процес діалектичної взаємодії двох рушійних (і водночас гальмівних) сил капіталістичного способу виробництва на вищій стадії його розвитку, який є виявом взаємовпливу і взаємозаперечення законів монополізації та конкуренції й супроводжується посиленням або послабленням кожної з них.
Уперше діалектику такої взаємодії описав К. Маркс, зазначивши, що на практиці наявні не тільки конкуренція, монополія та їх антагонізм, а й їх синтез, який є рухом: монополія створює конкуренцію, і навпаки. Синтез полягає в тому, що монополія існує, тому що постійно вступає в конкурентну боротьбу.