Економічний зміст активних операцій банку та їх класифікація

— сумнівну – заборгованість за опротестованими векселями з терміном прострочки не більше 30 днів; заборгованість за факторинговими операціями (за основним боргом чи черговим платежем) та за виконаними (сплаченими) гарантіями банком становить не більше 90 днів після настання строку платежу, передбаченого договірними умовами;

— безнадійну заборгованість за опротестованими векселями з терміном прострочки понад 30 днів; заборгованість за факторинговими операціями (за основним боргом чи черговим платежем) та за виконаними (сплаченими) гарантіями банком становить понад 90 днів після настання строку платежу, передбаченого договірними умовами.

На підставі класифікації позик комерційний банк створює резерв для кожної групи кредитів.

Резерв розраховується від чистого кредитного ризику, при визначенні якого сума валового кредитного ризику за кожною кредитною операцією окремо може зменшуватись на вартість прийнятого забезпечення (безумовних гарантій та предметів застави).

Більшість українських учених визначає кредитний портфель як сукупність усіх позик, наданих банком з метою одержання прибутку. Російські економісти лише тлумачать це поняття, трактуючи його як сукупність наданих позичок, що класифікуються на основі критеріїв, пов'язаних із різноманітними факторами ризику або способами захисту від нього.

Як відомо, ефективність банківської діяльності значною мірою залежить від якості управління ризиками. На думку багатьох дослідників, фінансове управління банком базується саме на спроможності управляти балансовими та позабалансовими портфельними ризиками.

Портфелю позичок комерційного банку загрожують різноманітні ризики — кредитний, валютний, форс-мажор-ний тощо. Та все ж основний із них — кредитний. У контексті управління портфелем слід було б розглядати сукупний кредитний ризик. Основні його складові — індивідуальний та портфельний кредитні ризики. Їх частка в сукупному показнику неоднакова. А визначається співвідношення між індивідуальним та портфельним ризиками переважно зовнішніми факторами. Так, в умовах стабільної економіки, сталої законодавчої бази в центрі уваги опиняється кредитний ризик за індивідуальними позиками; портфельний же в зазначених умовах зазвичай виникає не часто. Та варто змінитися зовнішній економічній ситуації, і прорахунки, допущені в ході оцінки портфельного ризику, можуть обернутися для банку значними збитками, навіть банкрутством.

Індивідуальний кредитний ризик обумовлюється чинниками, притаманними як клієнтові, так і банку.

До групи факторів, притаманних клієнтові, передусім належать кредитоспроможність позичальника та ха рактер кредитної угоди.

За величиною кредитного ризику індивідуальні позики можна класифікувати за группами (рисунок 3.1):

 

І — стандартні позички;

II — кредити під контролем;

III — субстандартні позички;

IV — сумнівні;

V — безнадійні.

Рисунок 3.1 Групи класифікації кредитного ризику

 

Ризики притаманні всім сферам банківської діяльності. Більшість ризиків пов'язана з активними операціями банку, насамперед кредитною та інвестиційною діяльністю. Діяльність щодо залучення коштів на вклади (депозити), на розрахункові та поточні рахунки також пов'язана з багатьма ризиками. Той факт, що банк здійснює одночасно й активні, й пасивні операції, вказує на додаткові чинники ризику та зумовлює розробку особливого підходу до обмеження їх впливу, що отримав назву "управління активами і пасивами". Діяльність операційних підрозділів, застосування інформаційних технологій і реалізація концепції маркетингу пов'язані з низкою функціональних ризиків, які теж можуть негативно позначитися на прибутку та капіталі банку. Нарешті, на банк у цілому впливають зовнішні ризики; деякі з них (наприклад, ризик невідповідності умовам державного регулювання) мають першорядне значення для його діяльності. Тому управління ризиком входить до числа ключових завдань стратегічного управління банком.

Банківські ризики можна поділити на дві категорії:

— ризики, що піддаються кількісній оцінці;

— ризики, що не піддаються кількісній оцінці.

До банківських ризиків, що піддаються кількісній оцінці, належать фінансові ризики, пов'язані з несприятливими змінами в обсягах, дохідності, вартості і структурі активів та пасивів банку.

Кредитний ризик банку — це міра (ступінь) невизначеності щодо виникнення небажаних подій при здійсненні фінансових угод, суть яких полягає в тому, що контрагент банку не зможе виконати взятих на себе за угодою зобов'язань і при цьому не вдасться скористатися забезпеченням повернення позичених коштів. Оперуючи поняттям кредитного ризику комерційного банку, потрібно розрізняти такі терміни [18,с.107]:

•  кредитний ризик щодо кредитної угоди — ймовірність того, що позичальник (боржник) не зможе повернути борг згідно з умовами договору (угоди), і при цьому банку не здасться своєчасно та в повному обсязі скористатися забезпеченням позики для покриття можливих втрат;

•  портфельний кредитний ризик — середньозважена величина ризиків щодо всіх угод кредитного портфеля, де вагами є частки сум угод у загальній сумі кредитного портфеля.

Необхідно зазначити, що з кредитним ризиком пов'язані не лише кредитні операції комерційного банку (як балансові, так і позабалансові), а й інвестиційні (формування портфеля цінних іаперів), гарантійні послуги, операції з іеривативами, а також послуги кредитного характеру (лізинг, факторинг тощо).

Кількісний аналіз кредитного ризику комерційного банку здійснюється ї використанням методу фінансових коефіцієнтів, статистичних та експертних методів.

Найпоширенішими зовнішніми способами зниження кредитного ризику комерційного банку є застава, гарантія (порука) та страхування.

Сенс застави в тому, що в разі невиконання позичальником забезпеченого заставою зобов'язання банк має право повернути собі борг за рахунок коштів, отриманих від реалізації заставленого майна, маючи при цьому пріоритет перед іншими кредиторами. Відтак, застава як спосіб зниження кредитного ризику — це, по-перше, конкретизація та посилення права кредиторської вимоги, а по-друге, — право на перевагу. Для договору застави характерна підпорядкованість чинності основного боргового зобов'язання: якщо воно з якихось причин виявиться недійсним, то й договір застави також не спричинить ніяких правових наслідків.

Гарантія (порука) — це зобов'язання гаранта (поручителя) перед кредитором боржника (позичальника) відповідати за виконання боржником свого зобов'язання у повному обсязі або частково. Гарантія (порука) як спосіб зниження кредитного ризику у вітчизняній практиці має три основні специфічні риси: 1) підпорядкованість відповідальності гаранта (поручителя) чинності основного боргу; 2) однорідність основного та додаткового боргових зобов'язань; 3) виникнення ще одного боржника без втрати попереднього (першочергового) і без зміни кредитора за основним зобов'язанням. За допомогою гарантії (поруки) банк фактично перерозподіляє ризик. у такий спосіб зменшуючи його.

Ще одним зовнішнім способом зниження кредитного ризику є страхування. Його суть полягає у повній передачі ризику страховій установі. Кредитний ризик за допомогою страхування можна зменшувати двома способами. Перший полягає у тому, що позичальник укладає зі страховою компанією договір про страхування своєї відповідальності за непогашен-ня кредиту, тобто страхувальником є позичальник. У другому випадку страхувальником є кредитор (банк), страхуючись від кредитного ризику.

Суть внутрішніх способів зниження кредитного ризику комерційного банку полягає в самострахуванні банком можливих втрат.

Валютний ризик — це ймовірність виникнення можливих збитків унаслідок несприятливих змін курсів іноземних валют.

Для зниження валютного ризику комерційний банк може використовувати такі прийоми:

• надання позички в одній валюті з умовою її погашення в іншій з урахуванням форвардного курсу, зафіксованого в кредитному договорі. Такі заходи дають змогу банку застрахуватися від можливого падіння курсу валюти, в якій надано кредит;
• хеджування за допомогою деривативів (форвардних контрактів, ф'ючерсів, опціонів);
• диверсифікація коштів банку в іноземній валюті. Суть цього методу зниження валютного ризику полягає у здійсненні операцій не з однією, а з кількома валютами, які не є корельо-ваними;
• страхування валютного ризику, що передбачає передачу банком усього ризику страховій компанії;
• визначення оптимальної структури загальної відкритої валютної позиції, яка забезпечує мінімальний ризик.

Відсотковий ризик комерційного банку — це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості понесення банком втрат через несприятливі зміни відсоткових ставок. Цей ризик є наслідком незбалансованості активів і пасивів з плаваючою відсотковою ставкою.

Отже, на кредитний портфель впливає велика кількість негативних факторів і банк повинен вживати заходи по мінімізації ризиків від їх впливу.

 

 

3.2 Методи управління активами в ПАТ КБ “ПриватБанк”

 

Одним із ключових елементів ефективної діяльності комерційних банків є комплекс заходів, спрямованих на оптимальне управління їхніми активами і пасивами, що пов'язано із необхідністю реалізації двох важливих завдань: по-перше, забезпечення ліквідності банку і, відповідно, підтримання належного рівня його фінансової стійкості на ринку; по-друге, забезпечення максимальної дохідності банківських операцій, що є необхідною умовою прибуткового господарювання комерційного банку як підприємства.

На практиці реалізація цих завдання може бути забезпечена лише при застосуванні комплексу заходів, орієнтованих на досягнення максимальної ефективності управління активами і пасивами комерційного банку, тобто збалансування структури залучених банком ресурсів і зроблених вкладень для створення оптимальних умов щодо підтримання ліквідності попри збереження прибутковості здійснюваних на фінансовому ринку операцій.

Під управлінням активами розуміють шляхи і порядок розміщення власних та залучених коштів. Банки повинні так розміщувати кошти в активи, щоб вони, з одного боку, приносили відповідний прибуток, а з іншої — не збільшували б ризик банку втратити ці кошти.

В світовій банківській практиці управління активами здійснюється за допомогою ряду методів, до яких відносяться метод загального фонду коштів а також метод розподілу активів.

Сутність методу загального фонду коштів в тому, що в процесі управління активами всі види ресурсів, а це депозити і залишки коштів на рахунках до запитання, строкові депозити, статутний капітал і резерви об’єднуються в сукупний фонд ресурсів комерційного банку. Далі кошти цього сукупного фонду розподіляються між тими видами активів, які з позиції банку є найбільш прийнятними з точки зору прибутковості. В моделі загального фонду коштів для здійснення конкретної активної операції не має значення з якого джерела поступили кошти, поки їх розміщення сприяє досягненню поставлених перед банком цілей.

При використанні цього методу спочатку визначається доля коштів, яка може бути розміщена в активи, які представляють резерви першої черги, тобто ті кошти які можуть бути негайно використані для виплати із’ятих вкладів або задоволення заявок на кредити. Це головне джерело ліквідності комерційного банку (кошти в касі, на коррахунках в НБУ і в комерційних банках кореспондентах).

Потім визначається доля коштів, яка може бути розміщена в резерви другої черги, які включають в себе високоліквідні активи, які приносять відповідний дохід. При необхідності вони можуть бути використані для збільшення первинних резервів. До них можна віднести короткострокові державні цінні папери, міжбанківські кредити, видані на незначні строки, і в пеному ступені – високоліквідні позики з невеликими стоками погашення. Величина розмірів вторинних резервів залежить від діапазону коливань об’ємів зобов’язань банку та попиту на кредити – чим вони вищі, тим більші по величині потрібні активи.

Третій етап розміщення коштів по методу загального фонду – формування портфеля кредитів. Надання кредитів приносить найбільший дохід банку, але одночасно є і найбільш ризикованим видом банківської діяльності.

І на кінець, в останню групу активів входять першокласні цінні папери з відносно довгостроковим погашенням. Призначення інвестицій в ці цінні папери — приносить банку певний постійний дохід і по мірі строку наближення погашення боргових зобов’язань вступати в якості додаткового резерву другої черги.

При використанні методу розподілу активів або методу конверсії коштів, враховується залежність ліквідних активів від джерел залучених баком коштів і встановлюється певне співвідношення між відповідними видами активів і пасивів. При цьому приймається до уваги те, що кошти із кожного джерела врахуванням їх оберненості потребують різного забезпечення і відповідно норми обов’язкових резервів. Зокрема, по вкладам до запитання необхідно встановлювати більш високу норму обов’язкових резервів, чим по строковим вкладам. Звідси велика доля коштів, залучених у вигляді вкладів до запитання, повинна поміщатися в резерви першої та другої черги, що дозволить забезпечити виконання зобов’язань банку перед вкладниками.

У відповідності з цим методом визначаються декілька центрів ліквідності (прибутковості), які ще інакше називають “банками в середині банку”. Зокрема такими центрами є : рахунки до запитання, строкові зобов’язання банку (наприклад, строкові вклади і депозити), статутний капітал і резерви. Із кожного такого центру кошти можуть розміщуватись тільки в певні види активів з таким розрахунком щоб забезпечити їх відповідні ліквідність і прибутковість. Так, оскільки зобов’язання до запитання вимагають самого високого рівня забезпечення, то більша їх частина направляється в первинні резерви; друга істотна частина – в вторинні резерви шляхом придбання короткострокових цінних паперів, і тільки відносно невелика доля зобов’язання до запитання повинна бути розміщена в позики банку з вкрай незначними строками повернення.

Основною перевагою методу розподілу активів по зрівнянню з методом загального фонду коштів вважається те, що на основі розрахунку він дозволяє більш точно встановити долю високоліквідних активів і за рахунок їх зменшення вкласти додаткові ресурси в високоліквідні активи, наприклад, кредити підприємствам і організаціям.