Економічна система суспільства: сутність, структура, типи

     У суспільстві, що хоче жити за сучасними  ринковими законами підприємницькі здібності, так само як власність і праця, повинні визнаватися як підстава для привласнення доходу. Але, що може слугувати підставою для привласнення власності, накопиченої попередніми поколіннями?

     Минула  праця? Чи підприємницькі здібності, які  раптом виявилися, у людей, які через свій молодий вік не зробили жодного внеску в накопичене багатство. Чи здатність по-хазяйськи  розпорядитися майном? Якщо здібності, то хто буде їх визначати? Чи, може, треба, додержуючись певної субординації, поєднувати найрізноманітніші принципи? Відповідей на ці та багато інших запитань не було, та вони й не ставилися досить чітко теоретично. Такі відповіді давало саме життя у ході боротьби утворюваних угруповань, кланів, нових верств соціальної структури. Внаслідок цього, процес первісного нагромадження капіталу розвивається значною мірою неконтрольовано.

     Другий  основний трансформаційний потік, який визначається первісним нагромадженням капіталу – переструктурування  економіки, що включає: по-перше, структурний  злам (виведення з виробництва основних фондів без заміни і відшкодування, усунення ряду соціально-економічних форм); по-друге, капітал – новацію (створення нових виробничих структур на базі нових технологій); по-третє, структурну трансформацію, що включає два попередніх моменти, об'єднуючи їх у процес заміни старих фондів і економічних форм новими. Цей процес включає: конверсію, зміну співвідношення між військово-промисловим комплексом і цивільною економікою, між розвитком матеріального виробництва і сфери послуг, між першим і другим підрозділами, між промисловістю і сільським господарством, між розвитком товарного виробництва і ринкової інфраструктури, зміну частки амортизації, заробітної плати у структурі валового внутрішнього продукту, співвідношення форм власності і господарювання тощо. Виявляється та обставина, що на відміну від класичного типу ринкової трансформації, інверсійний процес первісного нагромадження капіталу починається не з галузей легкої промисловості, а йде широким фронтом при вирішальній ролі великої індустрії.

     Переструктурування  економіки – це найскладніший  процес. Річ у тім, що ринковій економіці  відповідає зовсім інша виробнича і  територіальна структура господарства. Якщо при директивно-плановій економіці  з її структурою цін, витрат тощо створення  нових виробництв, будування нових міст, прокладання доріг було вигідним у межах єдиного народно-господарського комплексу СРСР, то в ринковій економіці самостійної держави подібні заходи можуть виявитися невигідними, недоцільними, такими, що не окупаються. Багато керівників підприємств сподівалися, отримавши економічну свободу, поліпшити результати своєї роботи і досягти успіху, але з'ясувалося, що в умовах ринкової економіки їхні підприємства через свою спеціалізацію та місцезнаходження не мають перспектив розвитку.

     Складність  полягає в тому, що структура економіки  має орієнтуватися на ринкові  потреби, але останні є лише суб'єктним вираженням виробничо-економічної  структури, яка дуже консервативна  і ще не набула ринкового характеру. Повна лібералізація і пасивність мають своїми наслідками пристосування економічної структури України до ринкових потреб західних країн, а їм потрібні лише дешеві сировинні ресурси. Тому, самоплив у напрямку ринкової рівноваги неминуче призведе до формування напівколоніальної структури економіки України. І річ тут не в чийомусь злому намірі, а в тому, що, не порушивши ринкової рівноваги, Україна може прилаштуватися до Заходу тільки як сировинний придаток. Тому, необхідна активна роль держави саме в напрямку структурної перебудови, у стимулюванні і підтримці ринковими методами виробництв, необхідних для існування нормального відтворювального процесу в самостійній державі. Між тим структура економіки України не тільки не поліпшилась, а погіршилась. Частка сировинних галузей, проміжного споживання зросла. Основні фонди старіють і нормально не відтворюються. Капітальні вкладення скорочуються випереджаючими темпами порівняно з падінням виробництва. Структурний злам не компенсується капіталовкладеннями і, на жаль, не можна говорити про досить виразний процес структурної трансформації.

      Третій  трансформаційний потік здійснюється в Україні також за інверсійним  типом. Класичний тип соціалізації пов'язаний з переходом до постіндустріальної економіки з підвищенням ролі у виробництві людини, її здібностей, знань. Процес характеризується трьома основними моментами: по-перше, соціалізацією власності на засоби виробництва, яка полягає в подоланні відчуженості від них працівника, що знаходить вираження в його участі у власності за допомогою акцій, у зростанні частки і значення акціонерних товариств, де працівники – це головні акціонери тощо; по-друге, соціалізацією праці, дедалі більшим перетворенням її із засобу заробляння грошей на засіб самореалізації особистості, її життєвих творчих потенцій;  по-третє, соціалізацією результатів виробництва, яка проявляється в перерозподілі валового національного продукту з метою зменшення соціальної нерівності, у розвитку інститутів соціального захисту населення.

     У планово-директивній економіці соціалізація виступала формою реалізації суспільної власності на засоби виробництва і мала такий самий загальний і формальний характер. Це виражалося в гарантованості членам суспільства праці, певного рівня споживання безкоштовної, за рахунок суспільства, освіти, охорони здоров'я, системи соціального забезпечення тощо. У процесі ринкової трансформації ця система руйнується. На зміну їй має прийти соціалізація капіталу.   

     Три основних трансформаційних потоки відносно самостійні, тісно взаємозв'язані. Вони можуть як підсилювати негативні наслідки один одного, так можуть і нейтралізувати їх. Так, неминучі негативні наслідки первісного нагромадження капіталу, пов'язані із соціальним розшаруванням суспільства, можуть бути певною мірою нейтралізовані за рахунок потоку соціалізації, якщо ним розумно керує держава. Не диференційованість трансформаційних потоків у структурі ринкової трансформації не дозволяє правильно оцінювати події, що розгортаються, з погляду перспективи і приймати правильні рішення.

     3.2. Проблеми стабілізації економічного розвитку 

     Однією  з центральних проблем, з якою стикається будь-яка економічна система,—  створення умов, що забезпечують їй поступальний розвиток. У противному разі неможливо вирішити основне  економічне протиріччя — між зростаючими  потребами й обмеженими ресурсами. Специфіка ситуації, що склалася в економіці України, полягає в тому, що для переходу від однієї системи економіки до іншої традиційні чинники, моделі і критерії економічного росту виявляються або непридатними, або істотно відхиляються від траєкторій розвитку, характерних для стійкого положення. Особливості й аномалії визначаються, по-перше, тим, що перехідні процеси супроводжуються, як правило, кризовими явищами в економіці, що висуває і робить гострою проблему їхнього подолання. По-друге, необхідно враховувати характер самої перехідності: чи йдеться про зміну типу економічного росту в рамках однієї господарської системи, чи про перехід від одного типу економічної системи до іншого. Важливо враховувати, чи має місце прямий чи інверсійний варіант трансформації, а крім того особливості системи, що реформується і тієї, до якої здійснюється перехід.

          Трансформаційні процеси в економіці  України носять безумовно системо-перетворюючий  характер. Йдеться не про коригування, нехай і радикальне, механізму функціонування сформованої системи, а про принцип змісту типу економічного розвитку. Централізовано кероване пристосування ресурсів до суспільних потреб міняється системою ринкової координації економічної діяльності, орієнтованої на ціни, гроші, відсоток та інші регулятори товарного виробництва. Однією з найбільш істотних ознак такого переходу є зміна моделі економічного зростання. У централізовано керованому господарстві економічне зростання забезпечувалося, насамперед, за рахунок непомірної концентрації ресурсів, мобілізованих державою, і спрямовування безперешкодно їх на потреби нагромадження.

          Спочатку проблема вирішується  шляхом перерозподілу ресурсів  із традиційного, насамперед, аграрного,  сектора в промислову сферу,  що здійснює прискорену індустріалізацію, а потім, у міру вичерпання можливостей, переносом центра ваги на галузі, що забезпечують експорт мінеральної сировини й енергоносіїв. Додержування даної моделі сформувало відповідну структуру народногосподарського комплексу, основними рисами якого стали:

• по-перше, висока ресурсоємність промислової продукції і, як наслідок, її низька конкурентоспроможність на світовому ринку;
• по-друге, розрив між промисловим виробництвом, що розвивається високими темпами, і хронічно стагнуючим сільським господарством, що поступово перетворюється з донора в одержувача дотаційних засобів;
• по-третє, гіпертрофований розвиток енергодобуваючих галузей, що несуть подвійне навантаження: забезпечення внутрішніх потреб енергоємних виробництв і добування валютних ресурсів для імпорту продовольства і технологій.

      Вихід із кризової ситуації можливий лише при  переході до ринкової моделі економічного росту, включенні ринкових регуляторів  балансування ресурсів і потреб. Першими  кроками ринкових реформ стає лібералізація цін, відкриття економіки, тобто зняття протекціоністських обмежень із внутрішнього ринку, заходи щодо введення конвертованої національної валюти. Реакцією економіки на «шокові» дії стали інфляційний вибух і різке падіння обсягів виробництва, що настали за ним. За оцінкою експертів Міжнародного валютного фонду, які досліджували трансформаційні процеси в 1993-1994 рр. в економіці країн колишнього СРСР , на початку лібералізації максимальний річний рівень інфляції в середньому по всіх країнах склав 4645,6%, у тому числі в Україні – 10155%, а внутрішній валовий продукт скоротився на 49,1%, у тому числі в Україні – на 52%. Кризову ситуацію збільшив розрив торгово-економічних зв'язків, що склалися в рамках єдиного народногосподарського комплексу СРСР. Для країн, у яких частка експорту в сусідні республіки наближалася до 1/3 валового внутрішнього продукту, такий розрив мав катастрофічні наслідки .

      Глибина кризових потрясінь, а також незвичайні для централізовано керованих економік форми їхнього прояву (гіперінфляція, найглибший спад виробництва, неповне використання ресурсів), висунули на передній край проблему стабілізації як попередньої умови переходу до економічного росту і подолання кризи. Стабілізація припускала заходи для приборкання інфляції і припинення падіння обсягів виробництва. Хоча стабілізаційні програми в більшості країн передбачали комплекс заходів, практично вони звелися до антиінфляційної політики маніпулювання відсотковою ставкою і грошовою масою. Через низку причин у перехідних економіках реакція економічних суб'єктів на поступове підвищення центральним банком відсоткової ставки виявляється не настільки швидкою й ефективною як у розвинених ринкових системах, оскільки доводиться, по-перше, рівень відсотка піднімати до непомірно високих значень, що зрештою цілком блокує інвестиційну діяльність, а по-друге, робити основну ставку на пряме урізування грошової маси, що також породжує проблеми недостачі оборотних коштів у підприємств, взаємних неплатежів, невиплати зарплат тощо.

     Виникає питання: чи є низька інфляція дійсно необхідною і достатньою умовою початку економічного росту? Ряд дослідників обґрунтовує тезу про те, що фінансова стабілізація – необхідна передумова поновлення зростання, визначаючи навіть її кількісні параметри. Вважається, що рівень інфляції, який перевищує 40% на рік, робить економічне зростання неможливим. Аналіз ситуації в перехідних економіках ряду країн Східної Європи і колишнього СРСР показав, що придушення інфляції до рівня менш 4% на місяць необхідна передумова стійкого зростання. Причому, існує часовий лаг у 1,5-2 роки між стабілізацією інфляції і початком економічного зростання. Те, що приборкування гіперінфляції створює сприятливі можливості для пожвавлення економіки, само по собі не викликає заперечень. Однак, якщо в розвинених ринкових економіках з відпрацьованим механізмом саморегуляції господарських процесів, фінансової стабілізації виявляється досить для переходу до економічного зростання, то в економічних системах, що реформуються вона лише один з компонентів, який може і не спрацювати без наявності інших факторів, що сприяють зростанню. Більш того, відставання у формуванні інших (крім придушення інфляції) передумов поновлення зростання може призвести до загострення економічної і соціально-політичної ситуації в країні.

     Фінансова стабілізація може виявитися успішною лише за умови одночасних погоджених дій, орієнтованих на реалізацію цілей, щодо яких досягнута суспільна згода. На їхню реалізацію повинні направлятися всі найважливіші елементи економічної  політики. Насамперед, це стосується динаміки зростання заробітної плати як найважливішого компонента витрат. При незмінній продуктивності зростання зарплати не повинне перевищувати темпів зростання індексу цін. Кожне підприємство повинне мати чіткі цільові настанови щодо розвитку фонду заробітної плати, зменшуючи його у випадку скорочення виробництва і збільшуючи пропорційно зростанню продуктивності. На етапі стабілізації підприємства також не повинні підвищувати ціни вище оголошеного рівня інфляції. Такі заходи необхідні в умовах високо-монополізованих структур ринку в Україні.

          Практика проведення стабілізаційної політики в ряді країн свідчить, що там, де основні економічні агенти строго і послідовно дотримують умов своєрідного стабілізаційного пакту, успіхи в подоланні кризової ситуації дуже відчутні. Однак така політика, забезпечивши стабілізацію, може виявитися продуктивною лише за умови наступного рішучого кроку –  структурної й інституціональної перебудови. Створення адекватної ринковому середовищу галузевої, виробничої і соціально-економічної структури, що забезпечує ефективність і конкурентоспроможність, а також здійснення інституціональних перетворень, необхідних для ефективного функціонування ринку: гарантії прав власності, обмеження монополізму, зміцнення законодавчої бази – усе це стає необхідною й обов'язковою умовою переходу до стійкого економічного зростання.