Економічні ті соціальні наслідки інфляції

      Інфляція, як і будь-яке інше фінансове явище (бюджетний дефіцит, державний борг, валютний курс), ніколи не мала і не може мати однозначної оцінки.

      Достовірний прогноз інфляції є однією з передумов  успішного проведення макроекономічної політики. Проте, зробити його доволі складно,принаймні в Україні. Причиною тому - особливості економічних перетворень, які відбувалися в нашій країні впродовж останніх років. За цей час, зокрема, сталися фундаментальні зміни у поведінці населення та підприємств щодо способів тримання грошей; виникли канали уніфікації готівкових та безготівкових коштів; у людей з'явилася можливість вибору деномінації валюти у процесі заощадження. Нині поведінку населення та суб'єктів господарювання важко спрогнозувати ще і тому, що рівень інфляції залишається відносно високим за значної нестабільності самої інфляції (хоча спостерігаються певні її сезонні коливання), а інфляційні очікування - значними. Ці та інші чинники (наприклад, імовірність зовнішніх пікових шоків) ускладнюють прогнозування макроекономічних показників, зокрема, інфляції.

      Прогнозуючи інфляцію, слід визначати строки, на які робиться прогноз. У довгостроковому періоді основним чинником інфляції зазвичай є зростання кількості грошей в економіці. В інших (менш тривалих) проміжках часу суттєвими можуть бути немонетарні фактори або фактори непрямого монетарного впливу. Такими можна вважати адміністративні зміни цін, зовнішні шоки, інфляційні очікування тощо.

      Перспективним напрямом у прогнозуванні деяких макроекономічних показників, зокрема, інфляції є прості підходи, засновані на використанні окремих рівнянь відповідно до дисагрегації прогнозованого показника на окремі компоненти, що почасти дає змогу точніше з'ясувати залежності між прогнозованими показниками та екзогенними параметрами, які використовуються у рівняннях.

      Жодна модель не взмозі дати вичерпної відповіді  на запитання про те, якою саме буде подальша інфляція. Однак, застосування прогнозних моделей (як і експертних оцінок) допоможе одержати обгрунтований прогноз інфляції як у короткостроковому, так і в довгостроковому періодах.

      Якщо  наслідки нетривалої непередбаченої інфляції добре відомі і здебільшого несприятливі для всіх господарських одиниць, то наслідки повністю передбаченої тривалої інфляції в економічній науці ще до кінця не досліджені. Така інфляція спричиняє негативні впливи, бо призводить до суспільних витрат, відомих під метафоричними назвами -"витрати меню" і "витрати зношених черевиків", які пов'язані зі зміною цін і частішими відвідинами банку для отримання готівки або здійснення депозитів.

      Наслідки  інфляції, як відомо, неможливо визначити  лише вартісними показниками. Вони можуть мати і соціально-психологічні прояви. Соціологічне опитування громадян США,Німеччини та Бразилії,проведене у 1997 році у межах масштабного дослідження під керівництвом професора Йєльского університету Роберта Шиллера, засвідчило, що в умовах інфляції вражаюча більшість населення цих країн перебуває у стані незадоволення та дискомфорту. Тому 84% американців погоджуються з твердженням, що "управління інфляцією є одним з найважливіших завдань економічної політики". У Німеччині та Бразилії відповідно 94% і 88% опитаних погодились зі схожим твердженням. Це дослідження виявило основну причину незадоволення населення - віра в те, що інфляція знижує рівень життя внаслідок ерозії номінальних доходів. У процесі опитування було також виявлено, що більшість населення цих країн поділяє думку про те, що жадібність бізнесменів та некомпетентність державних посадових осіб є важливими причинами інфляції.

      Зниження  рівня інфляції дає значні вигоди суспільству загалом, які виявляються  у зростанні рівня його задоволення життям та згуртованості.

      Негативні наслідки інфляції зумовлені і особливостями сучасної системи оподаткування. Аналіз засвідчив, що, наприклад, американська податкова система "штрафує" заощадження і "надає субсидії" власникам помешкань, а зростання рівня інфляції тільки підсилює ці несприятливі впливи. Наприклад, Мартін Фельдстейн обчислив величину цього дисбалансу і виявив його високу чутливість до інфляції. За 4% інфляції величина споживчих видатків сімдесятирічної людини становить 330% від споживчих видатків сорокарічної, а зниження інфляції на 2% послабить цю диспропорцію до 270% . Він показав, що зі зменшенням цього дисбалансу суспільний добробут суттєво збільшиться. Використавши оціночні значення таких параметрів, як еластичність міжчасової заміни і еластичність заміни між видатками на житло та іншими товарами і послугами, М. Фельдстейн виявив,що суспільна вигода від 2% зниження інфляції дорівнюватиме приблизно 1% приросту ВВП. Крім того, застосувавши інструментарій дисконтування, ця цифра означає, що поточна вартість вигод від усунення згаданих диспропорцій легко покриває втрати від дезінфляції[].

      Однак, економісти нерідко говорять про  позитивні риси інфляції. Одні з них вважають, що проблему нееластичності номінальної зарплати до зниження можна усунути за допомогою інфляції, зменшуючи реальну зарплату. Інші припускають, що чим вища інфляція, тим нижча природна норма безробіття, яка забезпечує певне підвищення темпів економічного зростання.

      Американські  економісти Девід Кард і Дін Гислоп на підставі статистичних даних намагалися дослідити вплив інфляції на ефективність функціонування ринку праці. Вони зауважили, що номінальна зарплата багатьох робітників не змінюється з року в рік, а частка робітників із постійними номінальними заробітками є значно вищою під час низької інфляції. Д.Кард і Д.Гислоп оцінили уявний розподіл зміни зарплати у випадку її гнучкості і обчислили вплив зниження інфляції на зростання реальної зарплати. У результаті виявилось, що зниження темпів інфляції на один відсоток призводить до зростання "незаслуженої" реальної зарплати на 0,06%. Хоча це збільшення виглядає незначним, однак приборкання 5% інфляції підвищує таку реальну зарплату на 0,3%, що за умов одиничної еластичності попиту на працю, знизить зайнятість на 0,3%[5,с.29]. Отже, це дослідження підводить до висновку, що інфляція хоча і невагомо, але все таки позитивно впливає на ринок праці, додаючи йому гнучкості за рахунок полегшення спричиненого вимогами кон'юнктури зниження реальної зарплати.

      Рівень  інфляції може впливати і на величину природної норми безробіття. Американський економіст Л.Бол твердить, що досягнення абсолютної стабільності цін може знизити виробництво не лише у короткостроковому періоді, але й також у тривалому. Причину цьому економіст вбачає у зростанні природного рівня безробіття у період дезінфляції. Прикладом може бути економічна ситуація, яка склалася у 80-ті роки в багатьох промислове розвинених країнах світу, коли знизився попит на некваліфіковану робочу силу, а також на послуги інституцій, зокрема, трудових спілок, які не допускали зниження реальної зарплати. Л.Бол виявив тісний взаємозв'язок між зростанням природної норми безробіття та масштабами і тривалістю дезінфляції. Він також зробив висновок, що негативні впливи дезінфляції на природну норму безробіття пропорційні ступеню розбалансованості ринку праці. Ці висновки збігаються з принципами теорії гістерезису на ринках праці [14].

        Отже, згідно з дослідженнями  Бола, втрати від дезінфляції  набагато більші від передбачуваних, оскільки призводять до зростання  рівноважного рівня безробіття. Для мінімізації цих втрат антиінфляційні заходи доцільно проводити якомога швидше, заздалегідь усунувши роз-балансованість ринку праці.

      Полеміка  щодо негативних і позитивних наслідків  інфляції стимулює розвиток теорії оптимального рівня інфляції. Очевидно те, що висока інфляція, яка виходить за певні межі, несприятливо впливає на суспільство та економіку загалом. Вітчизняній економіці ще далеко до стабільності цін. Проте дослідження оптимального рівня інфляції, який має стати одним з орієнтирів стратегічного розвитку національної економіки, повинні проводитись уже зараз.

      Отже, визначивши сутність антиінфляційної  політики, можна зробити висновок,  що антиінфляційна політика держави  полягає у встановленні  контролю  за інфляцією і досягненні прийнятних для народного господарства темпів її зростання. Спроби впоратись з інфляцією шляхом грошової рестриктивної політики в наших умовах мають значно більші негативні наслідки, ніж сама інфляція, оскільки призводять до скорочення виробництва, зростання неплатежів у всіх секторах економіки, відкладання виплат  за  державним   зовнішнім   і внутрішнім  боргами. Вкрай негативні наслідки має така політика й для соціальної сфери: зростає безробіття, своєчасно не виплачуються заробітна плата, пенсії, різко знижується рівень життя населення.

      3.2. Методи та інструменти  антиінфляційної  політики. 

      Свiтовий досвiд виробив двi головнi концепцiї антиiнфляцiйних заходiв, що спираються  на кредитно-грошову i фiскальну полiтику. Це заходи або безкомпромiсної боротьби з iнфляцiєю, або адаптацiї, пристосування до життя в умовах iнфляцiйної нестабiльностi. Перший метод реалiзується шляхом змiн у системi оподаткування ( як правило пiдвищення податкiв) та введенням жорсткого державного контролю цiн та зарплати. Другий-це iндексацiя доходiв, застосування механiзму корегування процентних ставок вiдповiдно до темпiв iнфляцiї та iн. До того ж необхiдною є повна адаптацiя усiх економiчних iнституцiй до функцiонування в умовах iнфляцiї. Адаптацiйна полiтика має свої недолiки: кошти на компенсацiйнi надбавки населенню треба брати з державного бюджету, тобто врештi-решт через податки, або робити грошову емiсiю, що знову призведе до зростання iнфляцiї.

      Як  правило, в умовах боротьби з iнфляцiєю цi методи використовуються комплексно, що дає бiльш виражений ефект, i дозволяє пом’якшити труднощi, припадаючi на долю економiки країни[8]. 

      а) Методи антиiнфляцiйного оподаткування 

      В процесi стримування iнфляцiї податки вiдiграють двоїсту роль. Скорочуючи доходи, що виступають як джерела витрат для споживачiв, високi податки носять антиiнфляцiйний характер. Однак, податки можуть також збiльшувати витрати виробництва, пiдвищуючи через це рiвень цiн на товари.

      Розглянемо  тi спотворення в оподаткуваннi, якi викличе неочiкувана iнфляцiя, тобто випадок, коли цей елемент економiчної системи країни до дiй в умовах iнфляцiї не пристосований.

      У разi, якщо податкова система країни має труднощi з адаптацiєю до iнфляцiйних процесiв, виникають такi складнi проблеми:

      По-перше, iз зростанням рiвня цiн частка податкових виплат у загальному обсязi реальних доходiв збiльшується, породжуючи, таким чином, ефект прогресивного зростання податкiв. Якщо б податки знаходилися у постiйнiй пропорцiї до номiнальних доходiв незалежно вiд розмiру останнiх, у цьому не було б нiякої проблеми, оскiльки в такому разi люди сплачували б однаковий, не залежний вiд рiвня цiн вiдсоток своїх доходiв у виглядi податкiв. Але, оскiльки, норма оподаткування при використаннi його прогресивної форми має тенденцiю зростати разом з рiвнем номiнальних доходiв, то iнфляцiя, призводячи до збiльшення номiнальних доходiв, тим самим збiльшує й частку податкiв у складi реальних доходiв.

      Друга проблема пов’язана з оподаткуванням капiталу. Ця проблема дуже складна , оскiльки зростання капiталу, пов’язане з приростом ринкової вартостi активiв, реагує на iнфляцiю бiльш оперативно, нiж реальнi прибутки на цей капiтал. Жоднiй країнi не вдалося досягти суттєвого успiху у нейтралiзацiї наслiдкiв впливу iнфляцiї на оподаткування капiталу. Деякi фахiвцi у сферi податкiв навiть вважають, що найбiльша шкода вiд iнфляцiї полягає саме у тому, що вона збiльшує фактичне оподаткування капiталу[8].

      Подiбна проблема оподаткування виникає й по вiдношенню до доходiв у вигдядi вiтсоткiв на капiтал. Вiзьмемо простий приклад. Припустимо, що iнфляцiя збiльшується з 5 до 10% й вiтсотковi ставки зростають разом з iнфляцiєю в пропорцiї один до одного, як це й припускається залежнiстю Фiшера. Iз збiльшенням номiнальної вiтсоткової ставки на 5 пунктiв реальна вiтсоткова ставка до сплати податкiв не змiнюється. Але, якщо номiнальний доход на вiтсотки оподатковусться в розмiрi, скажiмо, 28%, то уряд забирає у виглядi податку 1,4 вiтсоткового пункту(0,28-5%) з сукупних п’яти пунктiв iнфляцiйної надбавки, скорочуючи, таким чином, реальну суму доходiв по процентах пiсля сплати податкiв, що отримують кредитори. У цьому разi кредитор фактично несе збитки в наслiдок дiї iнфляцiї, тодi як уряд має зиск. Такi умови дестимулюють кредиторiв, що й є одним з негативних ефектiв iнфляцi[8].

      Слiд вiдмiтити, що теоретично можливим є бiльш швидке зростання вiдсоткової ставки до сплати податкiв нiж збiльшення iнфляцiї, що зберiгає реальну вiдсоткову ставку постiйною.

      Як  бачимо, навiть очiкувана iнфляцiя викликає  втрати в економiцi, якщо iнститути влади адаптованi до неї не повнiстю. Подiбнi втрати стають особливо iстотними в умовах контролю ставки банкiвського проценту, неадекватного оподаткування доходiв й прогресивного зростання податкових ставок, що збiльшують податковi платежi. Пiд  адекватним оподаткуванням в умовах iнфляцiї мається на увазi такий метод зтягування податкiв, за якого не оподатковується iнфляцiйний компонент приросту активiв. Розглянутий вище негативний вплив iнфляцiї на податкову систему, змусив багато країн “iндексувати” податковi закони, щоб запобiгти збiльшенню податкiв, яке спричинясться iнфляцiєю. Так було проiндексовано у 80-х роках частину податкового кодексу США[17, c.16].