Антиінфляційна політика в сучасних умовах

     Але незважаючи на можливу начебто “позитивну”  роль інфляції, виходячи з-під контролю й навіть будучи регульованою, вона має значні соціально-економічні наслідки: закріплення стагнації, зниження економічної активності, зростання безробіття та багато іншого. Тому більшість країн прагнуть досягнути «не інфляційного» економічного зростання, стабілізації грошового обігу, що на пряму залежить від стану інфляційних процесів, для чого застосовуються грошові реформи і антиінфляційна політика.

     Перш  за все розглянемо особливості антиінфляційної політики. Ефективна антиінфляційна політика має базуватись на об’єктивних, економічно обґрунтованих системних прогнозах. З цим твердженням не можна не погодитись, адже власне необдумана антиінфляційна політика надто часто вела до загострення інфляційних процесів. Слід пам’ятати, що боротьба з інфляцією це не самоціль – “мета антиінфляційної політики держави полягає у встановленні контролю за інфляцією і досягненні прийнятних для народного господарства темпів її зростання” [2, ст.8-9].

     Антиінфляційна  політика – це комплекс заходів державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією [3, с.176-177].

     Дотепер сформульовано два основних напрямки, спрямованих на  зведення темпів інфляційних процесів до мінімального рівня:

     Кейнсіанська  антиінфляційна політика полягає у стабілізації сукупного попиту, але як багаторазово доводилось, тільки цього замало для“приборкання ” інфляційних процесів і усунення небезпеки для економіки.

     Монетарна антиінфляційна політика, яку в свою чергу прийнято поділяти на політику шокової терапії, адаптивну політику, політику доходів.

     Політика  шокової терапії (активна політика) – базується на різкому скороченні темпів зростання грошової маси, особливо прийнятна в умовах гіперінфляції, передбачає зменшення дефіциту бюджету  за рахунок: скорочення витрат на соціальні програми, збільшення відсоткової ставки, зменшення податкових ставок, обмеження грошової маси тощо. 

     У результаті подорожчання кредиту підприємства банкрутують, а низька податкова  ставка заохочує сильніші підприємства. Таким чином інфляція призупиняється [3, с.176-177]. 

     Негативним  наслідком цього методу можна  вважати погіршення добробуту громадян.

     Політика  градуювання або поступових змін (адаптивна політика) – це метод  монетарного напрямку, що проявляється у пристосуванні до умов інфляції, у пом’якшенні її негативних наслідків, полягає у поступовому зниженні темпів зростання грошової маси. Дана політика проводиться за рахунок: стабілізації інфляційних очікувань, поступового обмеження грошової пропозиції, індексації грошових доходів громадян  [3, с.177].

     Індексація, як уже відомо, означає, що номінальні доходи громадян змінюються пропорційно  коливань цін, тобто вона є механізмом, за допомогою якого доходи частково або цілком захищаються від інфляції. Інакше кажучи, індексація передбачає, що поточні доходи населення збільшуються відповідно до темпу зростання цін у країні  за певний період. У разі повної індексації реальні доходи захищені від згубного впливу інфляції, а тому життєвий рівень населення не знижується.

     Однак індексацію не можна розглядати як дієвий метод боротьби з інфляцією. За її допомогою можна лише послабити або уникнути окремих негативних наслідків інфляції, але не можна знизити її темпи. Річ у тім, що індексація, по-перше, розкручує інфляційну спіраль. За політики індексації темпи інфляції зростають, і вона із помірної може розвинутися у галопуючу, а то й у гіперінфляцію. По-друге, неможливо повністю вберегти від знецінення усі доходи населення. Нарешті, індексація потребує значних державних видатків, що збільшує дефіцит бюджету [4, ст.349] .

     Таким чином адаптивна політика  дає позитивні результати за умови, що темп приросту грошової маси та рівня цін не перевищує 20% на рік.

     Політика  доходів – припускає контроль над цінами і зарплатою шляхом повного їх заморожування або  встановленням меж їх зростання. З соціальних мотивів цей вид антиінфляційної політики застосовується рідко, оскільки, по-перше, уповільнення зростання цін викликає дефіцит на деякі товари, по-друге, зростання цін стримується лише на визначений час, а при скасуванні обмежень прискорюються.

     Варіант антиінфляційної політики вибирають  залежно від темпів інфляції та пріоритетів. Якщо ставиться мета приборкати інфляцію за будь-яких умов, то паралельно використовують кілька методів антиінфляційної  політики [1, с.177].

     Також при інфляції здійснюють грошові  реформи.

     Грошові реформи використовуються  для ліквідації зайвих грошей в обігу. Основними прийомами грошових реформ є:

     ·             Нуліфікація – оголошення про анулювання сильно знеціненої грошової одиниці введення в обіг нової. Прикладами такої ситуації були Німеччина в 1925 р., Угорщина 1946 р., а також Україна 1994 р..

     ·             Ревальвація – процес збільшення вартості національної валютно-грошової одиниці порівняно з валютами інших країн [1, с.177] .

     ·             Девальвація – процес офіційного зниження курсу національної валюти стосовно валют інших країн.

     ·             Деномінація – процес укрупнення національної грошової одиниці шляхом обміну за встановленим співвідношенням старих грошових знаків на нові [3, с.178].

     Важливо відзначити, що дотепер фахівцями  не досягнуто консенсусу відносно детермінації різних чинників інфляції. Одна група  аналітиків та урядовців вважає, що основні чинники української  інфляції криються у політиці заробітної плати та  податковій політиці, друга – головним чинником визначає обмінний курс гривні, третя – покладає основну провину за розкручення інфляційної спіралі в Україні на міжнародні енергетичні та сировинні ринки, в тому числі сільськогосподарської продукції [5].

     Важливо відзначити, що сучасний стан економіки України характеризується  зростанням її монетизації (зростанням маси грошей в обігу, що розкручує інфляційні процеси), у таких умовах актуальними антиінфляційними заходами можна вважати: забезпечення платоспроможного попиту, зниження вартості кредитних ресурсів для виробництва і прискорення нарощування обсягів виробництва, залучення в економічний обіг фізичних ресурсів, розвиток ринку цінних паперів та його інструментів, спроможних «поглинати» зростаючу грошову масу, розвиток інструментів економічного інвестування, спроможних отримувати грошові кошти та їх інвестувати, реанімація банківської системи і збільшення її спроможності з нагромадження коштів та кредитів [7, c.238], що дозволить вивільнити надлишок грошової маси і мінімізувати ризик розгортання інфляційних процесів в економіці України, навіть в умовах кризи.

     Таким чином, інфляція не є самостійною  проблемою. Це симптом того, що економіці  не дають нормально розвиватися, реакція підприємців на несприятливі умови господарської діяльності [6]. Розвиток підприємництва та конкуренції — єдиний шлях забезпечення стабільного економічного зростання при мінімальній інфляції. Однак формування сприятливого для підприємництва середовища та справедливих умов конкуренції вимагає чітко продуманої довгострокової програми [6].

     Отже, головним принципом боротьби з інфляцією  є усунення джерел її походження. Оскільки існують об’єктивні причини виникнення інфляції, то повністю її усунути неможливо. Тому антиінфляційна політика полягає  не у ліквідації інфляції, а у зниженні високих та утриманні стабільно низьких темпів передбачуваної інфляції. 
 
 

      3.2. Особливості антиінфляційної політики в Україні 

     Антиінфляційна політика є важливим компонентом усього комплексу методів державного регулювання економіки країн ринкового господарства. Важливу роль у ній відіграє регулювання державних витрат і надходжень у державний бюджет. Так, якщо інфляція починає розвиватися високими темпами або має місце значний інфляційний розрив, то держава вдається до заходів, спрямованих на зменшення розмірів реальних доходів, чим досягається обмеження споживання, а отже, й попиту. Зменшення розмірів доходів здійснюється завдяки додатковому оподаткуванню. Через це скорочується попит не лише на предмети споживання, а й на широке коло товарів виробничого призначення, адже підприємці, щоб не допустити різкого зниження цін, скорочують виробництво, що призводить до зменшення попиту на сировину, паливо, матеріали. В результаті підприємці згортають свою інвестиційну діяльність, зменшується зайнятість населення.

     Антиінфляційні заходи урядів щодо бюджетних надходжень, з одного боку, сприяють акумулюванню додаткових фінансових ресурсів у державній скарбниці, а з другого – призводять до погіршення господарської кон`юнктури та зростання безробіття [6, c.54].

     Насамперед  варто зазначити, що основою економічного зростання є не інфляція,  а  додаткова грошова емісія,  як створює постійне перевищення попиту над пропозицією,  а отже стимулює виробництво. Тобто інфляція не завжди є негативним явищем, оскільки стимулює економічне зростання. Нобелівські лауреати Г. Саймона та Д. Канемен вважають, що існування  "природної" або структурної інфляції, не пов'язаної із грошовою масою, можливе. Б. Кваснюк вказував на те, що стале економічне зростання відбувається за річних темпів інфляції 40 % і місячних – 2,8 % [2, c.8].

     У сучасних умовах саме таргетування інфляції  (ТІ)  для України є найефективнішим  режимом монетарної політики, оскільки:

     - на відміну від монетарного  таргетування, ТІ не потребує  чіткого та стабільного зв'язку між грошами та інфляцією;

     - на відміну від прив'язки обмінного  курсу, ТІ потребує від центрального  банку зосередитися на досягненні  внутрішньої стабільності економіки  та відведенні небезпек, які їй  загрожують;

     - однією з ключових переваг ТІ є його прозорість і можливість легкого розуміння громадськістю головної мети монетарної політики.

     ТІ  поєднує два аспекти, які є  дуже важливими для здійснення успішної монетарної політики:

     - ТІ стимулює позитивні зміни  у здійсненні монетарної політики, які охоплюють зростання незалежності центральних банків, підвищення підзвітності та прогнозованості,  розбудову системи аналізу і прогнозування для підтримки процесу прийняття рішень;

     - надання надійного середньотермінового  якоря для інфляційних очікувань і водночас достатня гнучкість політики для відповіді на короткотермінові шоки без ризику втрати довіри для монетарного режиму [15, c.74].

     У НБУ вже розроблено систему економічного аналізу та прогнозування для  підтримки переходу від режиму прив'язки обмінного курсу до ТІ. Завдання підтримки сталого довготермінового економічного зростання для НБУ полягає у створенні та підтримці стабільного макроекономічного середовища,  що асоціюється із ціновою стабільністю.  Для досягнення стабільного зростання цінова стабільність є ключовою умовою внаслідок економічних і соціальних втрат від інфляції.

     У країнах з ТІ макроекономічна  ситуація характеризується нижчою та стабільнішою інфляцією,  стабільним економічним зростанням і нижчою вразливістю до зовнішніх шоків. НБУ має зосередитися за допомогою ТІ не на стимулюванні поточного зростання, а на створенні макроекономічних засад для підвищення темпів зростання у довготерміновому періоді. У більшості випадків у розвинутих країнах, які використовують ТІ, відхилення від таргету становлять менше 1 %. У країнах з перехідною економікою у 41 % випадків відхилення від таргету становлять ±1 %, а у 36 % випадків – понад 2 %.  Найкращі ж результати демонструють США і Чилі.  У країнах,  де частіше надається громадськості інформація щодо макроекономічної політики,  таргети досягаються рідше,  тому надто висока відкритість також не бажана [21, c.15].

     У країнах, які запровадили ТІ, зменшили рівень інфляції та інфляційні сподівання. Загалом, держави з ТІ є відкритими малими економіками, і є дуже чуттєвими до світових економічних зрушень. Країни, які не використовують ТІ, є здебільшого великими закритими економіками.

     Головними ж передумовами запровадження ТІ є: інституційна  (низький державний  борг, незалежний центральний банк), фінансова  (банківська), економічна  (рівень доларизації), технічна  (система передбачень) системи.

     Сучасний  стан світової економіки визначається наслідками економічної кризи.  У  період фінансової кризи істотно  постраждала світова торгівля. Скоротився обсяг експорту та імпорту.  Україна через швидко зростаючий зовнішній борг стала залежною від доступності зовнішніх джерел кредитування. Через глобальні дисбаланси знижується інвестиційна активність, скорочуються обсяги торгівлі.