Скиди з очисних споруд, як правило, здійснюються на деякому віддаленні від берега по трубах, що прокладені по дну моря. Довжина випуску змінюється від декількох метрів до декількох кілометрів і залежить від географічного положення ДЗ, глибини моря у точці випуску, обсягу стоків, що скидаються, близькості курортів на узбережжі. Існуючий режим відведення промислово-побутових  стічних вод не забезпечує нормативну якість морської води в районах міст та рекреаційних зон. Головною причиною такого становища є відсутність у  достатньої кількості очисних споруд, які за потужністю і технологічним рівнем  відповідали б сучасним потребам та нерозвиненість оборотного водопостачання на підприємствах.

      Для Одеського регіону найбільший вплив  оказують СБО “Південна” та СБО  “Північна”. В районі скиду найбільші значення концентрації для обох ДЗ мають нафтопродукти, нітрити та амонійний азот. Дещо менший вплив мають скиди зворотних вод з ОТЕЦ (м. Іллічівськ), з ІСРЗ (м. Одеса), з о/с Припортового заводу (порт “Південний”). У всіх трьох ДЗ найбільший вплив оказує азот амонійний.

      На  Кримському півострові найбільший вплив  оказують скиди зворотних вод з о/с ВПВКГ п. Орджонікідзе (м. Феодосія), з о/с панс. ”Криворіжський гірняк” (смт. Паркове), з о/с ТЕЦ (м. Севастополь) відповідно до порядку зменшення. Для о/с ВПВКГ п. Орджонікідзе найбільший вплив оказують нітрити, для о/с панс. ”Криворіжський гірняк”– азот амонійний, а для о/с ТЕЦ (м. Севастополь) – нафтопродукти.

      Рис. 1.4 Карта-схема розташування точкових джерел забруднення в Чорному морі (номер відповідає номеру ДЗ у табл. 1.3).

      Звертає на себе увагу той факт, що внесок річкового стоку у надходження до морського середовища загальних форм азоту та фосфору, органічних сполук (БСК₅) значно перевищує внесок промислового та комунально-побутового стоку і складає по цим показникам від 88 до 100%. Однак, за рівнем надходження нафтопродуктів він не перевищує 50%.

       2 Видобування  природних ресурсів  на континентальному  шельфі

      Виключна (морська) економічна зона України — це морські райони, які зовнішньо прилягають до територіального моря України, включаючи райони навколо приналежних островів, що їй належать. Ширина даної зони становить до 200 морських миль, що відраховуються від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України [12]. Згідно з Конституцією України (ст. 13) природні ресурси континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу [13] . Україна у своїй зоні має суверенні права щодо розвідки, розробки і збереження природних ресурсів як живих, так і неживих у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах, а також із метою управління цими ресурсами щодо здійснення інших видів діяльності по економічній розвідці та розробці зазначеної зони, у тому числі виробництво енергії шляхом використання води, течій і вітру та ін.

      Виключна (морська) економічна зона та континентальний шельф належать до природних ресурсів загальнодержавного значення відповідно до п. "б" ст. 39 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», що впливає на правовий режим їх використання [14].

      Навколишнє  природне середовище також є об'єктом екологічного права. Це сукупність усіх природних об'єктів, які перебувають у нерозривному зв'язку та створюють єдину екологічну систему. Об'єктом екологічного права за охоронним напрямком є усе природне середовище.

      З появою на континентальному шельфі паливно-енергетичних об'єктів, які використовуються для видобування вуглеводневих ресурсів, в природному середовищі виникають складні між ресурсні зв'язки, внаслідок яких вилучення одних ресурсів позначається на стані інших. Особливістю шельфової зони як середовища, де здійснюються процеси видобутку природних ресурсів, є те, що область взаємодії технологічних комплексів і біосфери не може бути локалізована в межах невеликої ділянки, а розповсюджується на значні площі морських акваторій та узбережжя. Довкілля зазнає шкідливого впливу як під час спорудження об'єктів, призначених для видобутку природних ресурсів чи проведення пошуково-розвідувальних робіт, так і під час їх експлуатації. Важливою технологічною особливістю буріння морських свердловин на континентальному шельфі є його комплексний характер впливу, який позначається на атмосфері, гідросфері і літосфері.

      Спорудження нафтогазовидобувного об'єкту на шельфі складається з окремих процесів, які за своєю природою є шкідливими для морського довкілля. До них належать: заякорення плавучих бурових установок, заглиблення в ґрунт опор самопідйомних бурових установок, забивання палей під час будівництва платформ, прокладання трубопроводів по дну моря, шум та вібрації, пов'язані із зазначеними процесами та інші. В результаті порушення природної структури поверхні дна та стану гідросфери неминуче відбувається руйнування донних біоценозів, загибель личинок і молоді риб, погіршення кормової бази на зруйнованій і замуленій ділянці дна та в товщі води, знищення нерестилищ та погіршення умов нагулу риб. Скаламучення води послаблює процеси фотосинтезу і стає причиною масової загибелі фітопланктону та зниження біопродуктивності всіх ланок харчового ланцюга.

      Функціонування  бурових установок супроводжується також такими негативними чинниками як шум і вібрації, що порушують життєдіяльність всіх морських організмів. Але основну небезпеку становлять непомітні повсякденні викиди вуглеводнів із свердловин та скиди відпрацьованих нафтопродуктів буровими установками. Вуглеводні, як токсичними сполуками, негативно впливають на всі групи морських організмів. Один кілограм нафти утворює на поверхні моря плівку в один гектар і призводить до загибелі 100 млн. личинок риб [15]. Фітопланктон гине при концентрації нафти вже починаючи з 1 мг/л води. Особливо чутлива до вуглеводнів ікра риб в процесі розвитку. Розлита на поверхні моря нафта порушує всі процеси тепло водо- і газообміну на межі моря і атмосфери, що є особливо критичним для північно-західної частини шельфу Чорного моря, яка хронічно страждає на гіпоксію і сірководневе зараження води. В результаті вторгнення на континентальний шельф нафтогазовидобувної та розвідувальної техніки акваторії рибної ловлі зазнають додаткового антропогенного навантаження та обмеження.

      Проблема  освоєння континентального шельфу є  комплексним стратегічним завданням, вирішення якого дозволить надалі продовжувати активну політику країни на світовому ринку енергоносіїв. У світовій практиці енергетичні  ресурси континентального шельфу вже стали основним джерелам приросту видобутку нафти. На даний час частка нафти, що видобувається на континентальному шельфі, складає більше 35 % світового обсягу видобутку (в Україні шельфовий видобуток не перевищує 3 % від розвіданих запасів).

      Поєднання вітчизняної газотранспортної системи з аналогічними системами Східної та Західної Європи дає можливість транспортувати видобуті на шельфі Чорного і Азовського морів газ та нафту у будь-яку точку України чи Європи, що може бути одним з варіантів розв'язання проблеми диверсифікації джерел постачання вуглеводнів.

      Україна впродовж останнього десятиліття споживає щорічно 76 млрд. м³ газу та близько 24 млн. тонн нафти. У той же час власний видобуток становить дещо більше 18 млрд. м³ газу та трохи менше 4 млн. тонн нафти. У 2006 році уряд схвалив Енергетичну стратегію України до 2030 року, згідно з якою передбачається за 25 років зменшити споживання газу до 66 млрд. м³ та одночасно довести видобуток нафти до 5,5 млн. тонн. Це уже четверта державна програма у цьому напрямі. Спочатку першою програмою 1996 р. передбачалося до 2010 року довести видобуток газу до 36 млрд. м³, нафти - до 8 млн. тонн. Через рік ця програма була скорегована, виходячи з фінансових можливостей держави, і цифри відповідно були зменшені до 28 млрд. м³ та 6,5 млн. тонн. Ще через рік була розроблена та схвалена урядом національна програма освоєння вуглеводних ресурсів українського сектору Чорного та Азовського морів. При цьому подавалися цифри величезних прогнозних ресурсів нафти та газу в цьому регіоні - від 1,5 до 3 млрд. т умовного палива.

      За  оцінками спеціалістів, потенційні вуглеводні запаси Чорного та Азовського морів  складають 1,5 млрд. тонн або 1,5 трлн м³. У газовому еквіваленті це 30 % усіх запасів України. На морському шельфі відкрито 14 родовищ. В томі числі у межах північно-західного шельфу Чорного моря – 8 газових і газоконденсатних: Голіцинське, Південно-Голіцинське, Штормове, Архангельське, Шмідта, Кримське, Одеське, Безіменне. На стадії розробки  знаходиться три родовища: Голіцинське, Штормове і Архангельське. Решта – в режимі очікування.

      В Азовському морі у межах українського сектора відкрито 6 газових родовищ: Стрілецьке, Морське, Північно-Керченське, Північно-Казантипське, Східно-Казантипське і Північно-Булганакське. Розробляються Стрілецьке, Східно-Казантипське і Північно-Булганакське родовища.

      Чинне законодавство не забезпечує повною мірою правове регулювання питань у галузі збереження морського середовища і забезпечення безпеки освоєння родовищ вуглеводнів континентального шельфу. Зокрема, відсутні чіткі вимоги щодо безпеки танкерних перевезень і перевантаженню вуглеводнів на терміналах, не регламентована діяльність щодо скидання ґрунту при днопоглиблювальних роботах або при створенні штучних споруд; не визначений правовий статус морських платформ, відвантажувальних терміналів та інших споруд на континентальному шельфі.

      Для інвестора основними чинниками, що визначають конкурентоспроможність шельфу, є його геологічні і маркетингові перспективи, рівень витрат, особливості  фіскального режиму і особливості організаційно-правового регулювання в країні. Організаційно-правовий і фіскальний режими регулюються державою, і конкурентоспроможність континентального шельфу має бути гарантована механізмами державного регулювання відносин на шельфі.

      Необхідно вивчити інструменти зниження ризиків  на стадіях розробки родовища, які  використовуються у світовій практиці. На основі математичного моделювання  слід визначити конкретні економічні інструменти зниження відповідних  ризиків і розрахувати їх параметри.

      Екологічні  ризики, пов'язані з можливістю заподіяння серйозного збитку навколишньому середовищу і подальшими витратами на його ліквідацію і компенсацію. У світовій практиці використовується страхування відповідальності за спричинення шкоди і відшкодування інвестору витрат на страхування при розподілі продукції. В Україні практика страхування екологічної відповідальності поки що не отримала широкого застосування через нерозвиненість ринку страхування. В цілому для страхування ризиків при розробці шельфів може створюватися транснаціональний пул страхових компаній, які зможуть забезпечити страхове відшкодування високо витратних проектів [15].

       3 Міжнародні Нормативно-правові акти з морської тематики

      Континентальний шельф являє собою поверхню та надра морського дна до глибини 200 метрів у районах, які прилягають до узбережжя або до островів держави, але які перебувають за межами зони територіального моря або за цією межею до місця, де глибина покривних вод дає змогу вести розробку природних багатств у цих районах. У разі якщо встановлення меж континентального шельфу відповідно до зазначених вище ознак суперечить юрисдикції суміжних прибережних країн, межі континентального шельфу визначаються за спеціальними міждержавними угодами. На дні моря шельфу можуть бути живі організми «сидячих» видів тварин (прикріплені до дна або такі, що пересуваються морським дном), а також мінеральні та інші неживі ресурси, які відносяться до надр. Прибережна держава здійснює до нього суверенні права з метою розвідки та розробки його природних багатств. Використання та охорона природних ресурсів континентального шельфу регламентується міжнародним та національним законодавством а саме: Конвенцією ООН з морського права (1982 р.), Конвенцією про континентальний шельф (1964 р.), Протоколом про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки стаціонарних платформ, розташованих на континентальному шельфі (1988 р.), та чинним екологічним законодавством (Водним кодексом України, Кодексом України про надра, Законом «Про тваринний світ» тощо).

      Вирішення проблем Чорного моря можливо  лише плануванням спільних заходів  на міжнародному рівні кожної причорноморської країни, шляхом їх узгодження, імплементації та реалізації кожною окремою країною. Першим заходом на міжнародному рівні було підписання Конвенції про захист Чорного моря від забруднення в Бухаресті 21 квітня 1992 року (ратифікована Україною Постановою Верховної Ради N 3939-12 від 04.02.94 р. ) [16].

      Для виконання міжнародних і національних зобов'язань у сфері захисту  від забруднення і відновлення  екосистеми Чорного моря в Україні  розроблений ряд законодавчих і  нормативно-правових документів, як загального характеру, так і спеціальних, що відповідають умовам Чорного моря [17-19].

      На  України відповідальним за дотримання міжнародних зобов'язань, прийнятих  країною, є Міністерство охорони  навколишнього природного середовища. В Міністерстві є окремий структурний підрозділ, що займається безпосередньо морською тематико - Відділ Чорного та Азовського морів. Базовою науковою установою Мінприроди у галузі морського екологічного моніторингу та  морських наукових досліджень є НДУ «Український науковий центр екології моря» Мінприроди України (УкрНЦЕМ).

      Виконання функцій Активного центра з питань моніторингу та оцінки забруднення  Чорного моря покладено на Український  науковий центр екології моря (УкрНЦЕМ), що є головною науковою організацією Мінприроди України в сфері морського  екологічного моніторингу (МЕМ). Як головна наукова організація в сфері МЕМ і як безпосередній виконавець державного екологічного моніторингу Чорного і Азовського морів, УкрНЦЕМ є суб'єктом державної системи моніторингу НПС України. 

      3.1 Конвенція про  континентальний шельф

      Конвенція про континентальний шельф була прийнята в Женеві двадцять дев'ятого  квітня тисяча дев'ятсот п'ятдесят  восьмого року й набула чинності 10 червня 1964 року [20].

      Відповідно  до цієї Конвенції термін “континентальний шельф” уживається стосовно:

      а) поверхні і надр морського дна  підводних районів, що примикають до берега, але перебувають поза зоною  територіального моря, до глибини 200 метрів, або, за цією межею, до такого місця, до якого глибина покриваючих  вод дозволяє розробку природних  багатств цих районів;

      б) поверхні і надр подібних підводних  районів, що примикають до берегів островів.