Теорія вартості грошей, їх еволюція

Значний вплив на сучасні теорії вартості і ціни справляє неокласична теорія англійського економіста кінця ХІХ  ст.. — початку ХХ ст.. А. Маршалла. Відкинувши принцип монізму у  з’ясуванні джерела вартості, він  поєднав теорію класиків політекономії про визначальну роль витрат виробництва з теоріями граничної корисності, попиту і пропозиції у формуванні і русі цін. А. Маршалл виходив з того, що формування ринкових цін відбувається в результаті взаємодії попиту і пропозиції та пов’язував зміну попиту з категорією граничної корисності, а пропозиції — з вирішальним впливом витрат виробництва. Він вважав, зо витрати виробництва, інтенсивність попиту, межа виробництва і ціна продукту взаємно регулюють одна одну, і тут не виникає ніякого порочного кола при твердженні, що кожна з них частково регулюються іншими.

У ХХ ст. відбулась еволюція теорії вартості. По-перше, в країнах ринкової економіки  розробці теорій вартості перестали  надавати тієї вирішальної ролі, яку  вона мала в XVIII—ХІХ ст. Це пов’язано з утвердженням підприємницької ринкової системи і поворотом представників економічної думки країн розвинутої ринкової економіки до розробки переважно теорії ціни як категорії, яка знаходиться на поверхні економічного життя і найтісніше пов’язана з господарським механізмом. В результаті такого повороту розробка теорії вартості відійшла на другий план, а на перший вийшла розробка саме теорії ціни. Спочатку таке дослідження велось на мікрорівні, а з 30-х років ХХ ст. під впливом економічної теорії Дж. М. Кейнса та у відповідь на об’єктивні реалії економічних потрясінь в ринкової економіки поширилось і на макрорівень.

По-друге, на мікрорівні економіки отримали розвиток теорії не лише досконалої (вільної) конкуренції, а й теорії недосконалої (обмеженої) конкуренції (Е. Чемберлен, Дж. Робінсон), які досліджували ціноутворення в умовах обмеженої конкуренції.

По-третє, на відміну від класичної і  марксистської теорії вартості функціональна  теорія висунула на перше місце внесок кожного елемента відтворювального процесу (живої і втіленої в засобах виробництва праці, природних ресурсів) у виробництво і добробут людини.

Нині на противагу традиційним  уявленням про альтернативність і взаємовиключність теорій трудової вартості і граничної корисності висунута гіпотеза про здійснення саме автентичним марксизмом органічного синтезу теорії витрат виробництва і суспільної корисності і виявлення ним головного змісту вартості з загально історичної точки зору [17, с. 80]. У ”Начерках до критики політичної економії щодо визначення вартості витратам виробництва (школа          Д. Рікардо) чи корисністю речей (школа Ж. Б. Сея) Ф. Енгельс писав: ”Спробуємо внести ясність у цю плутанину. вартість речі включає в себе обидві форми, насильно, і, як мі бачили, марно роз’єднуванні сторонами, що сперечаються. Вартість є відношення витрат виробництва до корисності. Найближче застосування вартості має місце при роз’ясненні питання про те, чи слід взагалі виробляти дану річ, тобто чи покриває її корисність витрати виробництва. Тільки після цього може йти мова про застосування вартості для обміну. Якщо витрати виробництва двох речей однакові, то корисність буде вирішальним моментом у визначенні їх порівняльної вартості [9, с. 515]. Визначення вартості як відношення витрат виробництва до корисності вважається вираженням суті позиції марксизму з питання про економічний зміст вартості з загальноісторичної точки зору. При цьому йдеться про загальноісторичний елемент, який визначається внутрішньою метою, властивою виробництву, і полягає в створенні достатку, який містить в собі як кількість споживчих вартостей, так і багатоманітність їх, що, в свою чергу, зумовлює високий розвиток людини як виробника, всебічний розвиток її продуктивних здібностей [13, с. 48].

Один з напрямів (перший) загального перегляду трудової теорії вартості співзвучний з тією економічною  думкою, яка століття тому запропонувала  синтезувати «витратну» і «результативну» сторони єдиної теорії економічної цінності (вартості). Початок цьому поклав видатний український економіст М.І. Туган-Барановський, який ще в 1890 р. зазначив, що теорія граничної вартості не спростовує поглядів Д. Рікардо чи К. Маркса, а навпаки, якщо правильно її розуміти, то несподівано підтверджуються вчення названих економістів. Така позиція суперечила поглядам більшості соціал-демократів (К. Каутського, Р. Гільфердінга, Г.В. Плеханова, М.І. Бухаріна та ін.), які вбачали в теорії граничної корисності прямий виклик марксизму. Цьому чимало сприяли й твердження самих творців теорії граничної корисності К. Менгера, Ф. Візера, Е. Бем-Баверка про принципову відмінність її як від вчення класиків політекономії, так і від економічної теорії марксизму. На думку Туган-Барановського, теорія граничної корисності висвітлює цінність (вартість) з іншого боку, а тому не спростовує, а доповнює трудову теорію вартості, утворюючи з нею органічну єдність. М.І. Туган-Барановський зауважав, що можна було думати про невідповідність між оцінкою блага за його господарською корисністю і його оцінкою за трудовою вартістю, але теорія граничної корисності доводить, що обидва принципи оцінки узгоджені. Ступінь узгодженості тим більший, чим більше розподіл праці підкоряється господарському принципу.

Чимало російських і українських  економістів (В.К. Дмитрієв, Р.М. Орженцький, А.Д. Білімович та ін.) також виступали за органічний синтез трудової теорії вартості і теорії граничної корисності виходячи з «господарського принципу». Останній вони виводили з досвіду внутрішніх переживань господарюючого суб’єкта, що виявляються в його вчинках. Прибічники пропонованого синтезу виходили з принципу релятивізму (відносності). Вони вважали, що жодна з відомих економічній думці теорій вартості не є абсолютною. В кожній з цих теорій містяться раціональні засади, елементи.

Другий напрям загального перегляду  трудової теорії вартості виходить з  того, що в питанні про вимірювання  корисності основоположники марксизму  не пішли далі загального визнання його необхідності й практично не помітили теорії граничної корисності. Це пояснюється тим, що абстрагування, до якого вони вдавалися під час аналізу підприємницької експлуатації, не могло бути застосоване під час аналізу функціональної сторони відтворювального процесу. Категорії, які потрібні для розуміння останньої, могли б поставити під сумнів абсолютизацію додаткової вартості як єдиного джерела прибутку капіталу.

Прихильники другого напряму вважають догматичним визначення вартості виключно втіленою в товарі суспільною працею і усунення від розгляду корисності. На їх думку, вартість (цінність) є синтезом результатів і витрат виробництва, де перші є єдність конкретної та абстрактної корисності, а другі — єдність конкретної та абстрактної праці (ширше — всіх відтворюваних і не відтворюваних ресурсів, які мають альтернативні можливості застосування). При цьому в поняття «конкретна корисність» вкладався той самий зміст, що у сучасне поняття «споживча вартість».

У 80-х роках ХХ ст. у західній економічній літературі набула поширення  теорія постіндустріального, інформаційного суспільства. Вона виходить з того, що у високорозвинених країнах світу інформаційний сектор за темпами зростання почав помітно випереджати традиційні галузі, і за прогнозами, ця тенденція посилюватиметься в майбутньому. І США, наприклад, у середині 80-х років в інформаційному секторі було зайнято 46,6 відсотка економічно активного населення, тоді як у сфері послуг — 28, 8 відсотка, у промисловості (без виробництва комп’ютерного і комутаційного устаткування) — 22,5; сільському господарстві — 2,1 відсотка [15, с. 137 ]. Це свідчить про виникнення в сучасних умовах нового основного джерела вартості, яке пов’язане насамперед з інтелектуальними зусиллями, як у минулому. В зв’язку з цим у межах теорії постіндустріального, інформаційного суспільства з’явилася принципово нова концепція вартості — інформаційна, згідно з якою домінуючим типом у структурі суспільної праці є не структурно розчленована, а цілісна, переважно інтелектуальна, озброєна науковими знаннями праця. «Якщо знання у своїй системній формі, — пише родин із засновників цієї концепції Д. Белл, — застосовується у практичній переробці існуючих виробничих ресурсів... то можна сказати, що саме вони, а не праця виступають як джерело вартості» [1, с. 332].

2.2 Розвиток нетрудової теорії вартості на сучасному етапі

У XX ст. відбулась  еволюція теорії вартості. По-перше, в  країнах ринкової економіки розробці теорій вартості перестали надавати тієї вирішальної ролі, яку вона мала в XVIII—XIX ст. Це пов'язано з утвердженням підприємницької ринкової системи і поворотом представників економічної думки країн розвинутої ринкової економіки до розробки переважно теорії ціни як категорії, яка знаходиться на поверхні економічного життя і найтісніше пов'язана з господарським механізмом. В результаті такого повороту розробка теорії вартості відійшла на другий план, а на перший вийшла розробка саме теорії ціни. Спочатку таке дослідження велось на мікрорівні, а з 30-х років XX ст. під впливом економічної теорії Дж. М. Кейнса та у відповідь на об'єктивні реалії економічних потрясінь в ринковій економіці поширилось і на макрорівень. По-друге, на мікрорівні економіки отримали розвиток теорії не лише досконалої (вільної) конкуренції, а й теорії недосконалої (обмеженої) конкуренції (Е. Чемберлін, Дж. Робінсон), які досліджували ціноутворення в умовах обмеженої конкуренції. По-третє, на відміну від класичної і марксистської теорії вартості функціональна теорія висунула на перше місце внесок кожного елемента відтворювального процесу (живої і втіленої в засобах виробництва праці, природних ресурсів) у виробництво і добробут людини.

Якщо абстрагуватись від тенденційного підходу до оцінки зазначених теорій, то виявляється, що і трудова теорія граничної корисності мають багато спільного, що вони, по суті, є різними методами пояснення одного й того ж самого об'єктивного процесу — процесу формування вартості. На цю обставину звернув увагу відомий український економіст М.І. Туган-Барановський (1865 — 1919 рр.), який писав: "Теорії граничної корисності та трудова, безперечно, протилежні, але зовсім не суперечливі. Рікардо і Менгер зосереджують свою увагу на різних сторонах одного і того самого процесу[17, с. 107]. Теорія Рікардо підкреслює об'єктивні фактори цінності; теорія Менгера — суб'єктивні моменти оцінки. Але подібно до того, як об'єктивне фізіологічне спостереження, в певному розумінні протилежне суб'єктивному, зовсім не виключає останнього, а лише доповнює його, так само теорія Рікардо не виключає, а лише доповнює теорію граничної корисності".

Ця ідея була успішно реалізована видатним економістом XIX століття А. Маршаллом (1842 — 1924 рр.), який в своїй основній праці "Принципи економічної науки" (1890 р.), використовуючи теорію витрат виробництва і теорію граничної корисності, запропонував «компромісний» підхід[20, с. 564]. Так виникла теорія «неокласичного синтезу» (її ще називають теорією ринкового ціноутворення). Вона ще й досі — найбільш поширена в економічній науці, що доводить її актуальність та практичну значущість (більш детально ця теорія розглядається в розділі 9 цього видання, де мова йде про механізм ціноутворення в умовах ринку).

РОЗДІЛ ІІІ. ТЕОРІЇ ГРОШЕЙ, ЇХ ЕВОЛЮЦІЯ

3.1 Металістична теорія грошей

Перша теорія грошей, «Металістична», отримала розвиток в XV–XVII ст. Вона ототожнювала гроші благородними металами — золотом і сріблом. Представники даної теорії (у Англії — У. Стеффорд, Т. Мен, Д. Норс, у Франції — Монкретьен) виступали проти псування монет. Згідно цієї теорії за джерело багатства вважалося золото і срібло, і заперечувалася доцільність заміни в обігу металевих грошей паперовими. Таким чином, металістичнатеорія грошей, не враховуючи суспільної природи грошей, вважає за їх просте технічне знаряддя обміну.

Металістична  теорія виходила з основного положення  меркантилізму, що золото і срібло є  єдиним видом багатства. Меркантилісти пов'язували цю теорію з вченням про гроші як багатство нації. Звідси слідує і твердження, що золото і срібло є єдиним видом грошей. Таке уявлення про роль грошей відображало, зокрема, погляди купців, зайнятих в зовнішній торгівлі. Металістична теорія грошей містила в собі ряд помилок: ототожнення грошей з товарами, нерозуміння того, що гроші – товар особливого роду, який виконує специфічну суспільну функцію, – служить загальним еквівалентом. Виходячи з невірних уявлень про суть грошей і не розуміючи законів грошового обігу, металісти розвивали фетишистські погляди на гроші. Вони стверджували, що золото і срібло є грошима від природи, що грошима вони є через природні властивості металу. Відповідно вони привласнювали цим металам функцію носіїв суспільнихстосунків.

Металісти змішували  простий обмін товарів з товарним зверненням. Ось чому вони не виділяли такі функції грошей: засіб платежу  і засіб обігу. Вони ж вважали, що гроші виконують тільки дві  функції: міра вартості і засіб накопичення. У зв'язку з цим металісти заперечували заміну золота якими-небудь іншими знаками грошей. Паперові гроші вони взагалі вважали за щось протиприродне.

У епоху домонополістичного капіталізму з розвитком паперових  грошей прихильники металістичноїтеорії грошей німецькі економісти До. Кніс, Ст. Лексис, А. Лансбург і ін. вже не відкидали можливості обігу грошей, проте вимагали їх обов'язкового розміну на метал. У цей період трактування грошей як чисто технічного знаряддя обміну і уявленням про золото і срібло як гроші за своєю природою набули щонайширше . Принципами металістичноїтеорії грошей обґрунтовувалися грошові реформи, направлені проти інфляції [22, с. 56].

На XIX ст. в практику грошового обігу і міжнародних розрахунків упровадилися деякі специфічні форми, пов'язані з валютним підпорядкуванням державами слабших країн, що ведуть в економічному сенсі, і це зумовило відхід від тих традиційних форм розміну і зовнішніх розрахунків, на які спиралася металістичнатеорія грошей. Так, наприклад, в цей час з'явилася золотодевізна система грошового обігу, яка всупереч традиційним представленням металістичної грошової теорії передбачала не безпосередній розмін кредитних грошей на золото, а розмін їх на девізи держав, що ведуть в економічних відносинах. Не укладалася в представлення металістичної грошової теорії також система блокованого очікування, яка була введенав Австро-Угорщині в 1879 і в Індії в 1893. В цьому випадку вартість австрійського гульдена і індійської рупії були вище, ніж вартість срібла, що міститься в них. Відрив вартості, що представляється грошима в обігу, від вартості металу, що міститься в них, послужив поштовхом для розвитку номіналістичної теорії грошей.

З вищевикладеного  видно що металісти не намагалися зрозуміти закони грошового обігу, а лише намагалися зрозуміти їх суть. На сучасному світі металістична теорія грошей, по суті, не має розповсюдження. Останній раз сплеск інтересу до цієї теорії стався в 1981 р., коли Р. Рейган, ставши президентом, хотів ввести золотий стандарт грошей, проте створена їм спеціальна комісія визнала це недоцільним. Ідея повернення до металістичноївалюти непопулярна насамперед тому, що це поставило б грошові системи в залежність від виробництва золота і тим самим ослабило б спроможність державного втручання в грошово-кредитну і валютну сфери.

3.2 Номіналістична теорія грошей