Теорія вартості грошей, їх еволюція

Д. Рікардо досліджував, які затрати праці регулюють  мінову вартість. Його дослідження полягає в наступному. Мінова вартість усіх товарів — чи будуть це промислові вироби, або хліборобські вироби, тощо — ніколи не регулюється найменшою кількістю праці, достатньою для їхнього виробництва за особливо сприятливих умов, які є винятковою монополією тих, хто користується особливими можливостями. Навпаки, вона регулюється найбільшою кількістю праці, затраченої на них тими, хто не користується такими умовами і продовжує виробляти за найбільш несприятливих умов, розуміючи під останніми найнесприятливіші з тих, за яких необхідно вести виробництво, щоб було вироблено потрібну кількість продукту [11, с. 440].

Проте, розробляючи  теорію ренти Д. Рікардо відходить  від моністичного підходу до субстанції вартості, якою у нього є праця. Він поділяє думку А. Сміта, що в землеробстві поряд з людиною  працює і природа, і хоч її праця нічого не коштує, продукт її має свою вартість нарівні з продуктом найдорожчого робітника. Праця природи оплачується не тому, що вона робить багато, а тому, що вона робить мало. Чим менші її дари, тим більшу ціну вона вимагає за свою роботу. Робоча худоба в землеробстві відтворює значно більшу вартість, ніж мануфактурні робітники. Капітал, зайнятий в землеробстві, приводить у рух більшу продуктивну силу, ніж такий самий капітал у мануфактурі, і він додає значно більшу вартість до щорічного продукту землі і праці країни [11, с. 442—443].

Підбиваючи  підсумки щодо рівня науковості теорії трудової вартості, яку розробляли класики, бачимо, що її трудовий зміст, з якого починаються праці  А. Сміта і Д. Рікардо, в процесі  розгортання дослідження, поступово  девальвується. Так, А. Сміт вводить джерело вартості у роботу природи — землю, робочу худобу тощо, а Д. Рікардо, окрім цього, — працю, використану в капіталі, і, фактично, роботу машин. Так, прибуток виступає у нього як винагорода за капітал, наданий виробництвом підприємцям. Безперечно, Д. Рікардо приймає працю за основу вартості товарів, а порівняльну кількість праці, необхідної для їх виробництва, за регулятор, що визначає відповідні кількості, які мають обмінюватися одна на одну. Вчений вказує й на те, що із цього, ще не випливає, що він заперечує випадкові і тимчасові відхилення дійсної або ринкової ціни товарів від їх первісної і природної ціни [11, с. 450—451].

К. Маркс —  найвизначніший теоретик трудової теорії вартості і продовжувач у цій  галузі класиків політичної економії — намагався повністю очистити теорію трудової вартості від, як вважав він, помилок і хитань А. Сміта і Д. Рікардо. Відомо, що саме трудова теорія вартості, розроблена К. Марксом, була повністю сприйнята офіційними органами влади країн соціалістичної системи господарства та економістами-теоретиками всіх цих країн. Розглянемо ж основоположні складові трудової теорії К. Маркса та її недоліки.

Всі ці речі, —  пише К. Маркс в першому томі «Капіталу», — являють собою тепер лише вираження того, що на їх виробництво  затрачено людську робочу силу, нагромаджену людську працю. Як кристали цієї спільної їм суспільної субстанції, вони — вартості, товарні вартості» [12, с. 48]. Вартість вимірюється кількістю вміщеної в ній праці, цієї «субстанції, що створює вартості». Кількість самої праці вимірюється її тривалістю, робочим часом, а саме — суспільно необхідним робочим часом. «Суспільно необхідний робочий час — це той робочий час, який потрібен для виготовлення певної споживної вартості за існуючих суспільно нормальних умов виробництва і за середнього в конкретному суспільстві рівня вмілості та інтенсивності праці» [12, с. 49]. Отже, величина вартості певної споживної вартості визначається лише кількістю праці, або кількістю робочого часу, суспільно необхідного для її виготовлення. Таким чином, вартість одного товару відноситься до вартості будь-якого іншого товару, як робочий час, необхідний для виробництва першого, до робочого часу, необхідного для виробництва другого. Як вартості, всі товари є лише певними кількостями застиглого робочого часу.

К. Маркс ігнорував  вплив на вартість товару рідкісності  блага. Він пов'язував рівень вартості будь-якого продукту з рівнем продуктивності праці. Робочий час для виробництва  товару змінюється з кожною зміною продуктивної сили праці. Продуктивна сила визначається дуже складними обставинами, між іншим середнім ступенем вправності робітника, рівнем розвитку науки і ступенем її технологічного застосування, суспільною комбінацією технологічного процесу, розмірами і ефективністю засобів виробництва та природними умовами. «Якби вдалося, — пише він, — невеликою затратою праці перетворювати вугілля в алмаз, вартість алмазу могла б упасти нижче вартості цегли» [12, с. 50]. Отже, чим менша продуктивна сила праці, тим більший робочий час, необхідний для виготовлення такого виробу, як алмаз, тим вища і його вартість. І навпаки, чим більша продуктивна сила праці, тим менший робочий час, необхідний для виготовлення, наприклад цегли, (роль якої в житті суспільства набагато вища, ніж алмазу), чим менша кристалізована в ній маса праці, тим менша її вартість.

К. Маркс удосконалив  започатковану ще Д. Рікардо теорію про минулу уречевлену працю і  сформулював положення про минулу, «мертву» вартість [1, с. 183—199]. Так, робочий  час, необхідний для виробництва  бавовни, є частиною робочого часу необхідного для того, щоб із цього сирового матеріалу виробити пряжу, і тому він міститься в пряжі. Цілком так само — з робочим часом, необхідним для виробництва тієї кількості засобів праці, без яких бавовна не може бути перетворена в пряжу. Вартості засобів виробництва і бавовни становлять складові частини вартості пряжі, або вартості продукту. Вся праця, що міститься в спожитих предметах праці і спожитих засобах праці, минула, уречевлена, мертва праця [1,с. 192].

За Марксом, вартість товару за капіталізму складається з таких трьох складових: минулої вартості, втіленої в спожитих засобах праці (с) і новоствореної живою працею вартості (v + т), де v — вартість, що створена необхідною працею; т — додаткова вартість, створена додатковою працею найманого робітника. Формула вартості товару має такий вигляд [1,с. 208].

Т = с + v+ т.

Сформульований  Марксом закон вартості, за яким вартість кожного товару визначається кількістю праці, матеріалізованої в споживній вартості товару, тобто  робочим часом, суспільно необхідним для його виробництва, стосується і до продукту як результату процесу праці, тобто до кристалізованої минулої і живої праці [1, с. 192—193].

У третьому томі «Капіталу», присвяченому дослідженню  процесу капіталістичного виробництва, взятого в цілому, К. Маркс вніс певні зміни в теорію трудової вартості, сформульованої ним у першому томі «Капіталу». У цьому томі він висунув ідею про формування в умовах капіталізму ціни виробництва [12, с. 145—203]. Чинником формування ціни виробництва у нього виступає міжгалузева конкуренція та намагання капіталістів будь-що одержати на рівновеликий капітал рівновеликий прибуток. Проте, вважав він, це не є порушенням закону вартості, оскільки відбувається лише відхилення цін виробництва від вартостей [12, с.184- 203].

Проте, вдосконалення К. Марксом трудової теорії вартості не врятувало її від кризи, яку ще в кінці XVIII ст. започаткував А. Сміт, а через 100 років її довершили економісти нової генерації теоретики австрійської політичної економії (К. Менгер, Е. Бем-Баверк, Ф. Візер) спільно з такими видатними економісти як А. Маршалл та Д. Кларк, які створили неокласичну школу політичної економії, започаткувавши нову концепцію сутності категорії вартості.

Родоначальники теорії трьох факторів виробництва французькі економісти першої половини ХІХ ст. Ж.Б. Сей і Ф. Бастіа трактували формування вартості в процесі виробництва як результат витрат трьох його основних факторів: праці, капіталу і землі. Всі вони беруть рівноправну участь (яка визначається для кожного з них ринком) у створенні вартості. Кожний з цих факторів «створює» відповідну частину вартості: праця — заробітну плату, капітал — відсоток, а земля — ренту. Виведення доходів з продуктивності факторів означало, що власники капіталу і землі привласнюють відсоток і ренту. При наявності усуспільненої власності на ці фактори виробництва такі доходи належать широким верствам суспільства. К. Маркс у першому томі ”Капіталу”, широко абстрагуючись при розгляді теорії вартості, припускав участь всіх факторів виробництва у створенні лише споживчої вартості. У третьому томі, в якому йдеться про конкретні економічні явища, щодо теорії ціни виробництва (а також ренти) він визнавав вплив факторів виробництва на мінову вартість і ціну. За К. Марксом, величина капіталу впливає на ціну через перерозподіл прибутку і перетворену форму вартості — ціну виробництва. Остання утворюється за допомогою вирівнювання норми прибутку в різних галузях у процесі переливання капіталу в результаті міжгалузевої конкуренції.

Теорії факторів виробництва як теорії вартості мали наступні загальні характерні риси.

По-перше, створення вартості пов'язувалося  не з функціонуванням одного якого-небудь фактора виробництва (наприклад, із працею), а з діяльністю всіх факторів виробництва. Оскільки основних факторів виробництва нараховується     три - праця, капітал (точніше речовинні елементи капіталу - засоби виробництва) і земля, то в більшості теорій факторів виробництва створення вартості пов'язувалося  з усіма цими трьома факторами (а при віднесенні землі до капіталу - двома факторами).

По-друге, саме створення розумілося або продуктивною силою кожного з факторів виробництва (за аналогією зі створенням продукції), або жертвами власників факторів виробництва, насамперед  робітників і капіталістів. У залежності від того чи іншого трактування теорії факторів виробництва поділялися на двігрупи - теорії  продуктивності чи теорії жертв.

По-третє, саме приписування вартості різним факторам виробництва проводилося  в такий спосіб. Вартість розглядався  як складова з доходів; доходи у свою чергу розглядалися як породження власників.

У четвертих, як основні доходи в  більшості випадків приймалися: заробітна  плата, відсоток, підприємницький доход (прибуток за винятком відсотка), рента. Заробітна плата і підприємницький доход однаковою мірою  розглядалися як винагорода за працю, тільки заробітна плата - за працю найманих робітників, підприємницький доход - за працю підприємців по керуванню виробництвом. Причому "праця" все в більшому ступені, особливо в теоріях жертв, трактувалася в суб'єктивному змісті, тобто як негативні емоції, пов'язані з працею. Рента найчастіше  трактувалася як диференціальна рента або зводилася до яких-небудь інших доходів. Відсоток приписувався капіталу, причому в теоріях продуктивності відсоток розглядався як породження самого капіталу, що розуміється або як засіб виробництва, або як грошовий фонд (так звані теорії продуктивності капіталу). У теоріях же жертв відсоток розглядався як породження зусиль чи жертв власника капіталу та відповідно як винагорода за них [14, с. 21].

2.  Основні напрями критики трудової теорії

Відповідно до теорії трудової вартості, тільки на ринку при обміні виявляється  суспільно необхідний рівень витрат праці.

Вартість створюється в процесі  виробництва, а виявляється на ринку. Покупець, здобуваючи на ринку товар, оцінює його корисний ефект, а не витрати праці на його виробництво. Цінність корисного ефекту категорія багато в чому суб'єктивна, а звідси ніяк не може бути властивістю, об'єктивно властивою речам. Цінність має лише те, що коштовно в очах покупця. Людьми цінуються всілякі  матеріальні і духовні блага і послуги не в результаті того, що на їхнє виробництво витрачена суспільно необхідна праця, а тому, що ці блага мають корисність. Висока ціна квитка на концерт естрадної співачки визначається аж ніяк не витратами "якоїсь" суспільно необхідної праці, а тим корисним ефектом, що одержує (чи очікує одержати) глядач. Чим визначається вартість картини Рєпіна, Саврасова, Левитана? Звичайно не якимись суспільно-необхідними витратами часу. Однак якщо пекар при продажі своїх булочок не поверне витрачений капітал та не одержить певний доход, що виправдує його зусилля, то покупець, високо чи низько оцінюючі корисні властивості булочок, виявиться без булочок. Хто може оцінити борошна творчості? Що корисніше - вечеря в ресторані чи музика? У рамках здорового глузду відповісти на це питання неможливо.

У реальних ситуаціях завжди приходиться  вибирати: чи те, чи це. Суб'єктивна оцінка корисності залежить від двох факторів: від наявного запасу даного блага та від ступеня насичення потреби в ньому. В міру задоволення потреби «ступінь насичення» росте, а величина конкурентної корисності падає. Для нас важливо усвідомити одне: чим пекар керується при випічці своїх булочок? Виробнику (продавцю) потрібно одне, споживачу (покупцю) інше. Виробником рухає «невидима рука» А. Смита: втрачаючись в суспільне виробництво, він переслідує тільки свою особисту вигоду. Але він одержить цю вигоду тільки в тому випадку, якщо на продукцію його праці знайдеться покупець (цінитель корисних властивостей його товару). Медаль має дві сторони: лицьову й оборотну. Цінність блага також двоїста: виробник (продавець) вимірює його витратами виробництва (витраченими живою та минулою працею), споживач (покупець) - ступенем корисності. Два початки цінності блага не протистоять один одному. Це також медаль.

Синтез трудової теорії вартості і  теорії граничної корисності можливий на основі наступних принципів:

1) поведінка людей в економічних відносинах вивчається як обумовлена об'єктивним змістом економічних відносин і об'єктивних законів їхнього розвитку;

2) об'єктивний зміст економічних відносин розглядається тільки у зв'язку з певними типами виробництва, як обумовлений ними;

3) економічні закони розглядаються як закони поведінки людей, що прагнуть до росту корисності, але в умовах певних типів виробництва;

4) суб'єктивна корисність благ повинна вивчатися як вираження її об'єктивного змісту, визначеного економічними відносинами.

Дотримання зазначених принципів  зробило би дослідження поводження людей логічним продовженням аналізу економічних відносин, вивченням суб'єктивного відображення об'єктивного буття людей, переходу об'єктивного в суб'єктивне і їхні взаємодії. Застосування цих принципів підтверджує правоту трудової теорії вартості і потребує внесення істотних коректив у теорію граничної корисності [2, с. 40].

РОЗДІЛ ІІ. НЕРТУДОВІ  ТЕОРІЇ ВАРТОСТІ, ЇХ РОЗВИТОК НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

2.1 Нетрудові теорії, їх сутність

В останній третині ХІХ ст. набув  поширення принципово новий підхід до аналізу вартості — з позиції теорії граничної корисності. Її прихильники              (У.С. Джевонс, К. Менгер, Ф Візер, Е. Бем-Баверк, Л. Вальрас, Дж.Б. Кларк та інші), вважали неприйнятним зведення вартості до витрат праці або трьох факторів виробництва. На їх думку, вартість (цінність) визначається мірою корисності результату. Вони розмежували сукупну корисність блага (тобто корисність усього запасу або всієї доступної даному індивіду кількості благ) і граничну корисність блага (тобто корисність останньої одиниці цього запасу або доступної кількості благ). Цінність розглядалась ними як суб’єктивна за своєю природою категорія, як судження так званої економічної людини про важливість благ, наявних в її розпорядженні, для підтримання життя і добробуту.