Грошові реформи, їх значення для стабілізації грошового обігу

 Державна стратегія  стимулювання економічного зростання  в розвинутих країнах на різних  етапах мала свої особливості  й використовувала різні концепції,  вміло поєднуючи теорії кейнсіанського, неокейнсіанського та неокласичного  напрямів.

 Після світової кризи  1929—1933 pp. державне регулювання було  спрямоване на управління чинниками  сукупного попиту. Розширення капіталовкладень  стимулювалося зниженням відсоткових  ставок, а обмеження — їх підвищенням.  Залученням до громадських робіт  регулювалася зайнятість населення.

 У 80-ті роки була  проголошена економічна політика, суть якої полягала у стимулюванні  сукупної пропозиції на основі  розширення інвестицій у машини  та устаткування, перспективні новітні  технології. Викристалізувалися три  нові напрями впливу держави  на економічне зростання:

• стимулювання НТП та розвитку наукових досліджень;
• збільшення витрат на освіту, підготовку та перепідготовку кваліфікованої робочої сили в державних масштабах;
• глибоке реформування податкової системи. Головною метою такої політики є високі темпи зростання виробництва, вирішення соціальних проблем: зайнятості, бідності, безробіття, підвищення рівня доходів.

 Економічну кризу в  Україні протягом 90-х років XX —  початку XXI ст. не можна трактувати  як кризу перевиробництва. За  своєю сутністю вона є системною  трансформаційною кризою, тобто  кризою, породженою трансформацією  адміністративно-командної економіки  у ринкову економіку. Ця затяжна  криза супроводжувалася хронічним  дефіцитом предметів виробничого  призначення та особистого споживання, низькою нормою нагромадження,  значним порушенням загальної  ринкової рівноваги, величезною  інфляцією.

 Основні ознаки економічної  кризи в Україні наприкінці XX — на початку XXI ст.:

• різке зниження національного доходу, виробництва промислової продукції та продовольства. Так, за 1991—1993 pp. національний доход в Україні знизився на 42%, виробництво промислової продукції — на 42%, а виробництво продовольства — на 47%. За 1997 р. ВВП скоротився на 3,2%; промислове виробництво — на 18%;
• стрімкі темпи інфляції. Індекс інфляції у 1993 р. перевищив 10 000%, у 1998 р. досяг 120%; у 2000 р. становив 28%.
• різке зниження життєвого рівня населення. За різними оцінками, цей показник знизився приблизно у шість разів;
• швидке зростання армії безробітних. Тільки офіційно зареєстрованих безробітних наприкінці 90-х років XX ст. було до 0,5 млн., а приховане безробіття становило 40% від кількості працюючих;
• дефіцит державного бюджету. У відсотках ВВП він становив: 1992 р. — 3,8%; 1993 р. — 5,1; 1994 р. — 8,9; 1995 р. — 6,6; 1996 р. — 4,4; 1997 р. — 7,0;
• 1998 р. — 1,9%; за 1999 р. дефіцит державного бюджету досяг 1,4% ВВП;
• різка поляризація суспільства: швидке формування класу мафіозно-номенклатурної еліти, катастрофічне зниження життєвого рівня більшості населення.

 Про глибину структурних  деформацій в Україні свідчать  тривалість та глибина економічної  кризи. За 10 років загалом спад  виробництва досяг майже 60% від  рівня 1990 p., а коефіцієнт використання  виробничих потужностей не перевищував  ЗО—40%. За своїми масштабами вона  не має аналогів у світі.  Так, у США в 1929—1933 pp. спад  виробництва не перевищив 25%, в  СРСР під час Другої світової  війни спад промислового виробництва  становив 30%.

 Причини соціально-економічної  кризи умовно можна розподілити  на три групи:

1. Причини, успадковані  від колишнього СРСР:

• диспропорції між виробництвом та споживанням, нагромадженням та споживанням;
• загальний дефіцит матеріальних засобів виробничого та невиробничого призначення;
• дисбаланс між грошовими заощадженнями населення та їх товарним покриттям;
• розвал споживчого ринку та грошового обігу.

2. Причини, породжені  непродуманими реформаторськими  діями з часу проголошення  незалежності України:

• значний розрив господарських зв'язків з пострадянськими країнами, що призвів до втрати багатьох традиційних ринків збуту продукції і значною мірою комплектуючих виробів;
• зниження інтересу до української продукції через високу собівартість.

3. Причини, зумовлені  необхідністю трансформації існуючої  економічної системи. Досвід інших  країн свідчить, що таку трансформацію  супроводжують кризові потрясіння.

 Економічна структура  не є статичною. Вона підвладна  змінам, причому, чим швидше вони  відбуваються, тим еластичніше пристосовується  структура до вимог часу, тим  успішніше розвивається економіка.  Після Другої світової війни  структурні зміни в економіці відбулися в усіх країнах різними шляхами. Україна має виробити власну стратегію структурної перебудови економіки, для чого необхідно технічно переозброїти всі галузі виробництва, перерозподілити нагромадження, сформувати раціональну податкову та цінову політику, забезпечити поступове зближення темпів зростання виробництва засобів виробництва та предметів споживання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.Міжнародне науково-технічне співробітництво

Міжнародне науково-технічне співтовариство - ще молодша форма  міжнародних нематеріальних економічних  відносин. Вона багато в чому обумовлена НТР і розвитком міждержавної спеціалізації і кооперації не лише у виробництві, але і в сфері  НІОКР. В першу чергу це відноситься  до країн, що вступили в стадію постіндустріального (інформаційного) суспільства. Науково-технічна співпраця може здійснюватися на комерційній і некомерційній  основі і мати різні форми: купівлі-продажу  науково-технічних знань, реалізації спільних міжнародних проектів, створення  загальних науково-дослідних центрів, спільного експериментування та ін.

Головною з цих форм була і залишається купівля-продаж науково-технічних знань, який в  науковій літературі зазвичай іменують трансфером (франц.) або трансфертом (англ.) - термінами, що мають один латинський корінь, - transfero (передача, переміщення). Коли говорять про трансфер технологій, то найчастіше мають на увазі торгівлю патентами - документами, що містять  опис того або іншого винаходу і  умов його застосування і продажу, і  ліцензіями, які дозволяють іншим  особам і організаціям користуватися  цими патентами.

Останнім часом торгівлю патентами і ліцензіями все частіше  доповнюють передачею передового досвіду, незапатентованих секретів виробництва, або, як їх прийнято називати, - ноу-хау ("знати як"). Відбувається також  передача передових технологій по таких  нових каналах, як будівництво підприємств "під ключ", інжиніринг - інженерні  послуги, що включають проектування і будівництво, консалтинг - технічне консультування і експертиза проектів, лізинг - оренда промислового і науково-технічного устаткування.

Про масштаби світового ринку  технологій свідчить те, що в середині 1990-х рр. продаж ліцензій оцінювався вже в 25 млрд дол., а на основі іноземних  ліцензій у світі випускалася  продукція майже на 1 трлн дол. Об'єм зарубіжного патентування склав 450 тис. патентів. Оскільки провідну роль в цій торгівлі грають ТНК, 95-97 % світового  трансферту технологій відбувається між  економічно розвиненими країнами Заходу, які нині фактично пов'язані міжнародним  технологічним розподілом праці.

Экономіко-географи МГУ ім. М. В. Ломоносова виділяють три основні  світові центри трансферту технологій.

Перший такий центр - Північна Америка при безумовному лідерстві  США, які на світовому ринку патентів і ліцензій займають перше місце, будучи і найбільшим експортером  технологій, і дуже великим їх імпортером. США активно експортують свої науково-технічні розробки в багато країн світу, але особливо - в Канаду, Західну Європу і Японію. Звідти ж вони отримують закордонні патенти  і ліцензії.

Другий центр- Західна  Європа. Тут лідирують ФРН, Франція, Великобританія, Італія, Нідерланди, Швеція і Швейцарія. Як експортери технологій вони виступають на ринках інших розвинених країн, а також деяких держав, що розвиваються. Купують же технології вони один у одного, а також в  США і Японії.

Третій центр - Східна Азія з лідируючою роллю Японії. Ще в 50-70-х  рр. XX ст. ця країна була чи не найголовнішим  у світі одержувачем іноземних  ліцензій, але потім вона перетворилася  на їх експортера, зайнявши друге місце  після США. Японський трансфер технологій спрямований як в США і Західну  Європу, так і в сусідні країни Азії. Окрім Японії, в цьому центрі вже заявили про себе як продавці і покупці технологій Китай і  Республіка Корея.

Усе сказане означає, що величезний технологічний розрив між США, з  одного боку, і Західною Європою  і Японією - з іншою, який мав місце  після Другої світової війни, більше вже не існує. Воно означає також, що Центрально-східна Європа, Південно-західна  і Південна Азія, Африка і Латинська  Америка доки беруть порівняно невелику участь в міжнародній науково-технічній  співпраці.

Разом з трансфером технологій отримала розвиток вища форма науково-технічної  співпраці, що полягає в підготовці і здійсненні спільних науково-дослідних  проектів, які можуть реалізовуватися  на основі або двосторонніх, або  багатосторонніх угод. Найбільш яскраві  приклади такої співпраці демонструє, мабуть, мирне освоєння космічного простору, причому і на двосторонньому (Росія - США), і на багатосторонньому (у створенні Міжнародної космічної  станції беруть участь 15 держав) рівнях.

Участь Росії в міжнародній  науково-технічній співпраці в 1990-і  рр. помітно скоротилася. Раніше країна мала двосторонні угоди приблизно  з 100 державами, а в середині 1990-х  рр. - тільки з 30. За об'ємом реальної співпраці  з партнерів Росії виділяються Німеччина і США, з якими вона здійснює найбільше число спільних програм і проектів і веде обмін ученими. За цими двома країнами йде Італія, а далі з великим відривом йдуть

Франція, Великобританія, Японія, Китай, Індія, Республіка Корея. Ще одна особливість полягає в тому, що Росія стала не стільки продавцем, скільки одержувачем наукових технологій. Так, для сприяння російським економічним  реформам Європейським союзом була створена програма ТАСИС ("Технічне сприяння Співдружності Незалежних Держав"), що перетворила ЄС на головного безвідплатного донора економічних перетворень  в Росії. Але і російські учені  на початку XXI ст. брали участь в здійсненні більше 500 міжнародних наукових проектів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4.Особливості  функціонування найвідоміших товарних  бірж світу: Американської, Токійської, Швейцарської, Франкфуртської.

Товарна біржа виникла  з ярмаркової форми оптової торгівлі і по організації товарних угод схожа  з аукціоном, хоча припускає набагато складнішу процедуру їх здійснення. Вона є найбільш розвиненою формою регулярно функціонуючого оптового ринку замінимих товарів, що продаються по стандартах (сортам), а іноді і по зразках.

Зачатки товарної біржі з'явилися  в XV - XVI вв. у Італії (Венеції, Генуї, Флоренції), де виникла мануфактура  і на їх основі росла зовнішня торгівля. Найбільше значення в цей період мала вексельна торгівля в р. Брюгге (Нідерланди), де на площі біля будинку  знатного міняйла і маклера Ван  дер Бурсе, Готелю і складу для  товарів, збиралися купці з різних країн (головним чином італійці) для  купівлі "іноземних векселів і  обміну торговельною інформацією. Герб на будинку цього міняйла складався  з трьох гаманців. Звідси і пішла  назва біржі.

Розквіт бірж припав на другу  половину XIX ст. і пов'язаний з широким  розвитком оптової внутрішньої  і зовнішньої торгівлі на основі використання сучасних засобів транспорту і зв'язку. В той же час за допомогою товарних бірж здійснювалося звернення приблизно 200 видів продукції. Проте згодом їх роль дещо знизилася. Нині в розвинених країнах на товарній біржі здійснюються угоди лише приблизно по 60 видам  товарів і обслуговуються близько 20% продажів сировинних ресурсів. Вона концентрує оптовий оборот по масових, головним чином сировинних і продовольчих товарах (кольорові метали, бавовна, зерно, цукор та ін.). На ній, починаючи  з XIX ст., стали торгувати не лише фізичними товарами, але і типовими контрактами на їх постачання.

У дореволюційній Росії діяло 115 бірж, які були закриті в період військового комунізму. З переходом  до непу їх діяльність була дозволена. Вони зіграли істотну роль в організації  товарообігу, у тому числі в здійсненні державних закупівель, але були знову  заборонені з крахом непу. У вітчизняній  економіці біржі стали знову  створюватися, починаючи лише з 1990 р.. З того часу в СРСР розвернувся  своєрідний біржовий бум. На початок 1992 р. їх число наблизилося до 700, у  тому числі в Україні - 61, тобто  більше, ніж в усіх розвинених країнах. Наприклад, в США налічується  всього 11 товарних бірж. Правда, вітчизняні біржі обслуговують тільки близько 2% усього внутрішнього товарообігу (на початок 1992 р.). На початок 2000 г, ст. Україні було зареєстровано 340 бірж усіх видів, у тому числі товарних.