Грошові реформи, їх значення для стабілізації грошового обігу

Створення нового (ринкового) механізму монетарного регулювання  виявилося характерною особливістю  грошової реформи в Україні з  двох причин:

—до початку реформи такого механізму в Україні не було;

—для подолання гіперінфляції  і переходу до антиінфляційної політики потрібно було якнайшвидше освоїти  найефективніші інструменти монетарного  регулювання.

З огляду на ці обставини  на другому — підготовчому —  етапі реформи була проведена, починаючи  з 1994 р., велика робота щодо відпрацювання  методів та інструментів антиінфляційного спрямування: лібералізовано механізми  ціно- та курсоутворення, почали формуватися  ринки цінних паперів, валютний, кредитний  ринки, запроваджуватися в банківську практику такі монетарні інструменти, як політика облікового процента, обов'язкове резервування, політика рефінансування, операції на відкритому ринку та ін. Протягом 1994—1995 рр. ці методи та інструменти  були широко апробовані в діяльності НБУ для подолання інфляції, що сприяло створенню передумов  для завершення реформи в 1996 р. Якраз  на цій основі НБУ вдається підтримувати відносну стабільність гривні в післяреформений  період.

Чи не найскладнішою особливістю  грошової реформи в Україні є  її соціальний аспект. Як відомо зі світової практики, підготовка і проведення будь-якої грошової реформи вимагає  додаткових фінансових витрат, які  переважно перекладаються на плечі  широкого загалу населення.

В Україні на завершальному  етапі при випуску в обіг гривні була проведена деномінація за співвідношенням 1 : 100000 всіх цінових показників, усіх запасів грошей (готівкових і безготівкових) і всіх поточних доходів для всіх категорій фізичних і юридичних  осіб, незалежно від обсягу пред'явлених  до обміну запасів грошей і розміру  поточних доходів. Така пропорція обміну, як зазначалося вище, була вибрана  не випадково — вона відповідала  рівню інфляції за 1991—1996 рр. Усе  це дало підстави говорити багатьом аналітикам нашої реформи про її неконфіскаційний, прозорий, соціальне справедливий характер. Проте в таких оцінках не враховуються ті тяготи, яких зазнало населення  на першому та другому етапах реформи. Насамперед це втрата населенням своїх  заощаджень, зокрема розміщених в Ощадному банку і не індексованих на рівень інфляції. При проведенні деномінації у вересні 1996 р. більшість із них перетворилася у мізерні величини.

Якби ці заощадження "були своєчасно індексовані, то проводити  реформу в 1996 р. довелось би зовсім по-іншому. Адже на той час в Україні з'явився певний прошарок «нових українців», які  нагромадили значні запаси грошей на спекулятивних операціях, в тіньовому  бізнесі, через незаконне використання інфляційного підвищення цін тощо. Частину таких запасів грошей довелось би конфіскувати в ході реформи, переклавши основний тягар її на плечі  їх власників. Таку реформу не можна  було б назвати неконфіскаційною, зате вона була б справді соціальне  справедливою.

Отже, своєю реформою Україна  ще раз підтвердила загальне правило  покладання основного фінансового  тягаря, пов'язаного з реформою, на плечі широких верств населення. На жаль, тривала стагнація економіки  після грошової реформи не дає  надій на те, що ці верстви населення  одержать відповідний виграш завдяки  запровадженню сталих грошей. Більше того, тривалі затримки з виплатами  пенсій та заробітної плати, які допускалися  заради стабілізації гривні після реформи, завдавали найбільших збитків тим  групам населення, які втратили заощадження  на стадії підготовки реформи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Суть циклічності економічної рівноваги.

Ринкова економіка розвивається циклічно. Економічний цикл утворюють  періодичні коливання загальної  економічної активності. Економічне зростання змінюється спадом виробництва, процвітання — кризою і депресією. Циклічні коливання є синхронними, відбуваються зі сталою послідовністю  у чітко окреслених часових межах. У різних країнах вони відрізняються регулярністю, протяжністю та причинами виникнення. Процеси в невеликих країнах, економіка яких значною мірою залежить від умов зовнішньої торгівлі, відрізняються від процесів у великих країнах, економіка яких менш залежна від зовнішнього світу. Практично неможливо виробити єдину для всіх країн теорію економічного циклу.

 Деякий час в економічній  теорії переважав спрощений варіант  аналізу економічного циклу, тобто  не бралася до уваги проблема  економічної рівноваги. Вперше  науково обґрунтував теорію економічної  рівноваги К. Маркс, визначивши  загальний методологічний принцип,  згідно з яким кризові спади  в економіці розглядалися як  відхилення від стану рівноваги.  Він вважав, що постійна тенденція  різних сфер виробництва до  рівноваги є реакцією на постійне  порушення цієї рівноваги.

 Економічна рівновага  — стан економіки, за якого  досягаються стале зрівноважуванння  та взаємне збалансування структур, що протистоять одна одній,  — виробництво і споживання, попит  і пропозиція, ресурси і потреби.

 Теорія загальної рівноваги  набула широкого розвитку в  економічних дослідженнях західних  вчених. У сучасній економічній  теорії — це важливий розділ  економічної науки. Відомі американські  економісти Дж.-Р. Хікс і К.-Дж. Ерроу в 1972 р. були удостоєні  Нобелівської премії з економіки  за розробку «теорії загальної  рівноваги і економічного добробуту», яка сприяє вирішенню практичних  завдань ринкової економіки.

 Будь-які відхилення  від збалансованого стану, спричинені  впливом внутрішніх та зовнішніх  факторів, автоматично задіюють  сили, які прагнуть до збалансованості.  За визначенням П. Самуельсона,  рівновага — стан економіки,  за якого зберігається її здатність  до саморегулювання.

 Автоматичним механізмом  самоврівноважування економічних  взаємозв'язків є механізм досконалої  конкуренції.

 Отже, економічна рівновага  є конкурентно-ринковою та багаторівневою. В економічній теорії розмежовують  рівновагу виробництва, розподілу,  обміну та споживання. Сукупно  вони формують загальну систему  економічної рівноваги відтворювального  процесу. Економічна теорія вирізняє  також повну та часткову, тимчасову  та постійну рівновагу.

 Найзагальніші умови  формування економічної рівноваги  простого та розширеного відтворення  були визначені ще К. Марксом.  Аналізуючи марксистські схеми  розширеного відтворення, американський  економіст Василь Леонтьев (1906—1999) розробив метод аналізу міжгалузевих  зв'язків за принципом «витрати  — випуск», який надав теорії  рівноваги нові можливості практичного  застосування.

 ЧУ теорії циклічності  рівновагу розглядають як вихідний  стан економічної динаміки. Класичне  визначення економічного циклу  розробили американські вчені  Артур Берне (нар. 1904) та Уеслі  Мітчелл (1874—1948): «Економічні цикли  — це тип коливань у сукупній  економічній активності нації,  яка організує свою діяльність  у формі приватного підприємництва; цикл складається з періоду  піднесення, який спостерігається  одночасно в багатьох видах  економічної діяльності і змінюється  загальним для всієї економіки  періодом спаду, скорочення виробництва  з наступним пожвавленням, яке  перейде у фазу піднесення  наступного циклу; така зміна  фаз циклу повторюється, але не  обов'язково періодично».

 Економічна рівновага  не є статичною. Структурні  зв'язки динамічні й завдяки  цьому здатні до вдосконалення.  Коли структурні порушення відтворювальних  зв'язків досягають критичної  величини, досягнення стану рівноваги  здійснюється стрибкоподібно —  через економічні кризи, які  є специфічним інструментом примусового  подолання диспропорцій та відновлення  рівноваги. Економічної рівноваги  можна досягнути, активно використовуючи  можливості державного регулювання.  Вдосконалення його методів дало  змогу протягом останнього десятиріччя  зменшити глибину економічних  криз та послабити їх негативні  наслідки.

 Циклічність як об'єктивна  закономірність економічного розвитку  виявляє себе в різних формах. її можна класифікувати за  такими ознаками: періодичність  або довготривалість та рушійні  сили, які визначають механізм  перебігу циклу.

 З урахуванням терміну  тривалості цикли класифікують  на:

 великі (періодичністю  40—60 років);

 середні (7—11 років);

 малі — короткострокові  коливання ділової активності, які  можуть повторюватися кожні три-чотири  роки.

Довгострокові циклічні коливання  в економіці були відкриті у другій половині XIX ст. Англійський економіст  Уільям Джевонс (1835—1882) у 1879 р. опублікував  статистичний аналіз, в якому обґрунтував  існування поряд із середніми  та короткостроковими циклами довгострокових коливань ділової активності. Наукову  теорію довгих хвиль розробив російський вчений Микола Кондратьев (1892—1938), який на початку 20-х років XX ст. опублікував  важливі теоретичні дослідження  з цієї проблеми. Суть теорії Кондратьева  полягає в тому, що довгострокові  цикли обумовлені ендогенними (внутрішніми) факторами економічного зростання. Вони прямо пов'язані з циклічністю  розвитку продуктивних сил, передусім  засобів праці.

 Від першої промислової  революції (кінець XVIII — перша  третина Х\Х ст.) і до середини XX ст. було три довгих цикли.  З розгортанням сучасної науково-технічної  революції розпочався четвертий  цикл, який триває і тепер.

 Матеріальною основою  теорії довгих хвиль є структурне  оновлення технологічного способу  виробництва. Відбувається воно  еволюційно, коли поліпшуються і  удосконалюються існуючі технології, або революційно, коли відбуваються  якісні зміни матеріалізації  наукових знань.

 Ці два методи доповнюють  і замінюють один одного. Еволюційний  дає змогу використати потенціал  існуючих технологій. Технічні революції  означають перехід до нових  технологічних принципів, які  потім поширюються еволюційно.

 У структурі довгострокових  циклів виділяють два етапи  розвитку, відповідно цикл утворюють  дві фази:

 низхідна фаза —  період зміни базисних технологій  та технологічних структур виробничої  системи суспільства, триває 20—25 років;

 висхідна фаза —  період тривалого піднесення  економічного та науково-технічного  розвитку суспільства, триває 25—ЗО  років.

 Найвідчутніше впливають  на процес відтворення середні  цикли. В економічній теорії  їх вважають базовими. За змістом  середньострокові цикли є економічними циклами всього відтворювального процесу, оскільки відображають циклічність розвитку не лише виробництва, а й розподілу, обміну та споживання.

 Матеріальною основою  середніх циклів є фізичне  оновлення основних засобів виробництва,  насамперед їх найактивнішої  частини — знарядь праці. Економічні  цикли середньої тривалості мають  чотири послідовні фази: кризу,  депресію, пожвавлення, піднесення. Основними фазами є криза та  піднесення.

 Циклам притаманні  певні загальні риси, передусім  однакова послідовність фаз. Але  на різних етапах економічного  розвитку суспільства і за  різних умов відтворення циклу  його фази виявляються по-різному.

 Криза (рецесія, падіння). Вона є основною фазою, що  формує і визначає особливості  й тривалість економічного циклу.  Передусім охоплює найчутливіші  сфери грошово-кредитних зв'язків,  оптової, а відтак і роздрібної  торгівлі.

 Біржова паніка та  масове знецінення капіталу внаслідок  падіння курсів акцій нерідко  є симптомами наближення чергового  спаду. Розвиток кризи проявляється  у нагромадженні товарних мас  у процесі оптової торгівлі, уповільненні  їх просування до споживача,  що призводить до зниження  загальних показників динаміки  промислового виробництва, руйнування  капіталу. Відсутність можливості  реалізувати товар відриває купівлю  від продажу. Придбані продавцями  у промисловців партії товарів  не переходять у сферу споживання, не досягають остаточного пункту  свого руху і залишаються у  сфері обігу. Але промисловець  вважає свої ринкові проблеми  розв'язаними і продовжує виробляти  товари у попередніх кількостях. Один потік товарів наздоганяє  інший, поки не з'ясується, що  попередній потік не поглинуто  сферою споживання. Масштаби товарного  обміну різко скорочуються, що  призводить до спаду виробництва,  зростання безробіття, зниження  рівня загальної заробітної плати,  прибутків. Зростають потреби  у платіжних засобах, попит  на гроші, тому підвищуються  ставки позичкового відсотка.

 За своїми соціально-економічними  наслідками криза є найвідчутнішою  фазою, а з економічної точки  зору — найскладнішою і найсуперечливішою.

 Криза є руйнівною,  оскільки порушує макроекономічну  рівновагу, розбалансовуючи взаємодіючі  структури. Вона спричиняє: перевиробництво  з наступним падінням обсягів  виробництва, нагромадженням товарних  мас в оптовій торгівлі; падіння товарних цін; зростання безробіття, збільшення кількості незайнятих виробничих потужностей; падіння рівня реальної заробітної плати, інших доходів, прибутків підприємств, життєвого рівня населення; зниження платоспроможного попиту населення; зменшення обсягів оптової та роздрібної торгівлі; крах грошово-кредитних відносин; наростання обсягів взаємних неплатежів; зростання норми позичкового відсотка; нестачу грошової маси, масове знецінення капіталу, згортання інвестиційних процесів; падіння курсу акцій, біржову паніку; масові банкрутства підприємств; зростання соціальної напруженості у суспільстві.