Економічна безпека України

Збільшення  в економіці капіталів кримінального  походження, злочинних прибутків веде до неконтрольованого зростання кількості майнових і тяжких насильницьких злочинів, в основі яких лежить бо-ротьба злочинних угруповань за канали незаконного збагачення, за встановлення сфер впливу, за пере-розподіл отриманих прибутків і власності, і одночасно до поширення фінансової, господарської і посадової злочинності. Кримінальний сектор використовує тіньову економіку для відмивання "брудних грошей".

Деякі експерти роблять висновок, що організована злочинність - це одна з найсерйозніших внутрішніх загроз національній безпеці України, що зазіхає на життєво важливі інтереси особистості, соціальних груп, суспільства і держави. Останнім часом організована злочинність стала явищем політичним. У депутати різних рівнів проходять "авторитети" злочинного світу, що дає йому можливість здійснювати вагомий вплив на державні рішення, лобіювати певні законодавчі акти.

За  окремими оцінками, розвиток тіньової економіки в Україні (за відсутності конкурентноспроможного державного сектора і ринку приватних товаровиробників) може призвести до:

• локалізації окремих ринків унаслідок поділу сфер економічного впливу;
• проникнення кримінальних елементів навіть у ті частини суспільства, що поки що не мають ні-якої причетності до нелегального бізнесу;
• ігнорування громадянами чинного законодавства;
• відсутності накопичень капіталу, які б можна було використовувати для інвестування в економіку України.

Зростання тінізації економіки, її кримінальних наслідків завдає значної шкоди  суспільству, гальмує процеси державотворення  в Україні. Крім того, нагальною постає соціальна проблема: у суспільній свідомості формується сумнів щодо спроможності державних інститутів, насамперед правоохоронних, гарантувати суспільну безпеку, захистити особистість та майно громадян.

Катастрофічними є моральні наслідки тіньової економіки, тому що вона деформує свідомість людей, породжує соціальний песимізм. Вже сьогодні люди не бачать перспектив поліпшення життя в майбутньому, негативно оцінюють останні роки соціально-економічного розвитку України.

Ефективність  боротьби з тіньовою економікою безпосередньо  залежить від розробки та впровадження державних заходів детінізації, які повинні бути комплексними, тобто з необхідністю мають поєднувати політичні, правові, організаційні та регулятивні заходи, що відповідали б новим реаліям ринкової економіки. У цей комплекс можуть входити такі основні елементи: створення більш привабливих, ніж в інших державах, умов для інвестування й залучення фінансових ресурсів; прийняття законодавчих актів, що посилюють захист приватної власності, комерційної та банківської таємниці, забезпечують правову захищеність підприємців; посилення відповідальності правопорушників; реорганізацію системи державного управління з метою збільшення гнучкості та оперативності реагування на швидкі зміни макроеко-номічної ситуації; здійснення комплексної податкової реформи, що передбачає поширення оподатковуваної бази, з одночасним скороченням розмірів податкових ставок; реформування національної системи бухгалтерської звітності з метою її спрощення й уніфікації; активізація державного контролю за результатами господарської діяльності.

Реалізація  цих заходів дозволить досягти успіху в боротьбі з тіньовою економікою і використовувати тіньові капітали для розвитку національної економіки.

2.2. Урбанізація та її негативні  економічні наслідки для України

Урбанізація (від латинського “urbanus” –  “міський”) – це процес підвищення ролі міст у житті країни чи регіону. Його вивчення – це дослідження складного соціального процесу, що супроводжується зростанням міст і їх впливом на всі сторони життя суспільства. Розуміння сутності поняття “урбанізація” зазнало значної трансформації у процесі її вивчення.  
Тривалий час дослідники-урбаністи розуміли урбанізацію як процес збільшення міського населення за рахунок сільського і збільшення кількості міст, не беручи до уваги інших аспектів урбанізації.

Урбанізацію слід розуміти не у вузькому розумінні  як збільшення міст і міської людності, а як багатогранний соціально-економічний  процес, який має значний вплив  на суспільні відносини. При відносно високих показниках урбанізованості в нашій країні не все міське населення веде т.з. “міський спосіб життя” (визначається характером зайнятості, рівнем обслуговування, благоустрою житла та ін.). Це особливо стосується агропромислових регіонів, у яких велика кількість малих міст і селищ міського типу, жителі яких за своїм способом життя дуже подібні до сільського населення.

Неоднозначність розуміння сутності урбанізації  пояснюється багатогранністю процесу, що охоплює найрізноманітніші аспекти  міського розвитку: економічні, соціальні, екологічні, культурні, демографічні та ін. Географів найбільше цікавлять просторові форми урбанізації – міські поселення, передусім їх формування, структура, особливості розвитку і територіальної організації.  
 
Урбанізованість – це рівень чи ступінь розвитку міського життя (стан, досягнутий у процесі урбанізації). Можливі випадки високих темпів урбанізації при низькій урбанізованості, або сповільнення темпів урбанізації при високій урбанізованості. Урбанізація та урбанізованість визначаються різними показниками. Оскільки урбанізація є процесом, то її характеризують динамічні показники (темпи урбанізації), водночас урбанізованість характеризується статичними показниками (кількість та частка міського населення, кількість міських поселень, їх площа та ін.).

Для нього характерне утвердження  міського способу життя як феномена культури і сучасної цивілізації. Географічно  цей процес зумовлює просторову концентрацію людської діяльності у порівняно  небагаточисельних центрах і  ареалах, які відрізняються від масиву сільських поселень вищим рівнем соціально-економічного розвитку.  
Отже, важливими рисами урбанізації є: збільшення кількості міст і міських жителів; збільшення площ урбанізованих ландшафтів; поширення міського способу життя; збільшення ролі міських поселень у системах розселення і соціально-економічних системах, розвиток взаємопов’язаних форм міського розселення – агломерацій та ін.

Важливою рисою є також зміна  людини у місті, яка виявляється  у збільшенні різноманітних потреб, підвищенні вимог до якості життя, зміна  норм поведінки, культури та інтелекту.

 Найбільш чітко риси суспільної  урбанізації виділені Ю.Я.Пивоваровим, а саме:

• концентрація, інтенсифікація, диференціація і різноманітність міських видів діяльності, а в останній час і сільського господарства в приміських зонах великих центрів ряду країн;
• поширення і поза центрами урбанізаційних ареалів міського способу життя з особливою структурою спілкування, культурою, системою ціннісних орієнтацій;
• розвиток великих міських агломерацій, урбанізованих районів, зон внаслідок посилення взаємозв’язків у системах розселення;
• ускладнення форм і систем урбанізованого розселення, перехід від лінійних – до вузлових, смугових і т.д.;
• збільшення радіусів розселення в межах агломерацій і урбанізованих районів, пов’язаного з місцями прикладання праці, відпочинку та ін., які викликають територіальний ріст міських систем; відповідно відбувається збільшення площ високоурбанізованих територій за рахунок розширення і появи нових вогнищ урбанізації.

 Кожна з цих рис  найбільше виявляється на різних етапах урбанізації.

Урбанізація – це соціально-економічний процес, для якого характерною є географічна обумовленість і вираженість у просторі. Для аналізу і сучасного бачення процесу важливо виявити стійкі закономірності його просторової організації і еволюції. Такими закономірностями є: концентрація і контрастність розселення, диференціація простору, стадійний характер розвитку зв’язків “село-місто” (центр – периферія), збільшення форм урбанізованого розселення. Їх розуміння необхідне для прогнозування подальшого ходу урбанізації.  
    Відносно урбанізації прийнятними є стадії:

• відносно рівномірне сільське розселення, що повторює своїм малюнком головним чином картину диференціації природного ландшафту, міста тільки виникають;
• швидке зростання міст (міське населення збільшується скоріше від сільського, виникнення і розвиток “точкових” форм високої концентрації населення під впливом відмінностей у транспортному положенні;
• формування міських агломерацій шляхом зростання центральних міст при абсолютному зменшенні сільського населення, депопуляції між-агломераційних просторів;
• розвиток міських агломерацій за рахунок прискореного росту насе-лення зовнішньої зони – субурбанізація;
• деконцентрація населення, що супроводжується частковим “заповненням”, активізацією міжагломераційних просторів і стагнацією історичних ядер розселення.

Зважаючи  на тривалість циклів розвитку суспільства  і знаючи об’єктивні процеси, що відбувалися  у ХХ ст., можна стверджувати, що урбанізаційний процес у нашій країні перебуває  на п’ятій стадії, яку з повним правом можемо називати деурбанізацією, позаяк всі ознаки, які характерні для  урбанізації, мають зворотну спрямованість. Але ця стадія, на нашу думку, не може бути довготривалою, бо міста є привабливими для життя людей, для них неможливі тривалі депресії і стагнації. Тільки в містах може бути ліквідована бідність, збільшена тривалість життя, полегшення життя людей. Більшість людей прагне у міста з тієї причини, що як би не було там важке життя, воно все ж таки краще, ніж у сільській місцевості. Тому за цією стадією наступить нова, яка дасть поштовх розвитку міст на новій якісній основі. Це підтверджується загальною закономірністю урбанізації – тенденцією неухильного росту міст, яка зумовлена розвитком НТР і збільшенням соціальних зв’язків, які “фокусуються” в містах.

Загальні  риси урбанізації по-різному проявляються у різних регіонах, що залежить від  багатьох чинників, передусім рівня  освоєння і типу освоєності території. Тип освоєності залежить від способу  виробничої життєдіяльності населення. Для України, яка є традиційно територією з високим рівнем розвитку руральних видів діяльності (сільське і лісове господарство) найбільше  характерний аграрний тип освоєності. Із розвитком неруральних видів  діяльності (передусім видобувних і  обробних галузей промисловості) цей  тип трансформується у більшості  регіонів у аграрно-промисловий, а  у деяких (Донбас, Придніпров’я) у  промислово-аграрний. Процес урбанізації має свої особливості у регіонах з різним типом освоєності. Це виявляється, насамперед у різних темпах урбанізації. Звичайно, вони будуть значно вищими у тих

ніж в аграрних регіонах. Розвиток промисловості – це найважливіший чинник урбанізації в сучасний період. Хоча відомо, що виникнення міст і їх розвиток тривалий час були зумовлені іншими чинниками (торгівля, оборонні функції та ін.). У високоіндустріальних регіонах процес урбанізації проявляється у виникненні нових містечок, великих міст та поширенні міського способу життя майже на всій території регіону. Близькість міських поселень між собою приводить до поширення несільськогосподарських видів діяльності у сільській місцевості, значна частина сільських жителів бере участь у маятникових трудових поїздках, користуючись при цьому соціальними послугами у містах.

У таких регіонах значно вищий рівень благоустрою у сільській місцевості, забудова сіл має деякі риси міської, тобто міський спосіб життя поширюється і на сільську людність.

  У регіонах з густою мережею міських поселень більша ймовірність появи великих і середніх міст, нерідко формуються агломерації. Але ці регіони мають також найвищий рівень перетворюваності ландшафтів, іноді вони змінені настільки, що стають непридатними для безпечного проживання людей. Це найбільше стосується регіонів з надмірною концентрацією промисловості, в яких до таких негативних наслідків, забруднення довкілля, додаються ще й порушення планувальної структури міста, злиття промислової і селитебної чи промислової і рекреаційної зон, зменшення площ резервних територій у містах та ін. А у період соціально-економічної кризи, коли багато підприємств припинили або звузили свою діяльність, міста стали осередками соціального неблагополуччя. Це підсилив і той факт, що у високоурбанізованих регіонах (Придніпров’я, Донбас) міське населення традиційно мало значні заробітки і воно не займалося підсобним господарством, що не було характерним для інших регіонів України.

У агропромислових регіонах мережа міських  поселень представлена переважно одним (обласний центр) великим містом і  густою мережею малих містечок, які  більш-менш рівномірно розміщені по території. Всі вони мають тісні економічні, транспортні, управлінські, соціальні зв’язки із обласним центром і малорозвинені зв’язки із іншими містами. Вони виглядають “автономними”, бо мають тісні зв’язки з прилеглою до них сільською місцевістю, є центрами локальних систем розселення. Отже, міські поселення в агропромислових регіонах відіграють значну системоутворювальну роль, фокусуючи зв’язки (виробничі, соціальні, управлінські, інформаційні та ін.) з прилеглою сільською місцевістю.

Оскільки  у агропромислових регіонах практично  не має дуже великих міст, то й  агломерації в них не формуються. Разом з тим процес урбанізації  торкається не тільки міських поселень, але й все більше охоплює сільську місцевість, зумовлюючи в ній трансформацію  демографічних і соціально-економічних  процесів. Саме тому багато проблем  сільського розселення, передусім демогеографічних (“старіння населення”, депопуляція  сільського населення, міграційна рухомість  та ін.) мають тісний зв’язок з урбанізацією.

  У функціональній структурі міст значне місце займають сільське (іноді і лісове) господарство, що не характерно для регіонів з промисловим типом освоєння. Це відбивається і на зовнішньому вигляді малих міст: в них значні площі зайняті городами, садами, переважно чи в більшості з них існують комфортні природні умови для життя людей. Тісний зв’язок міських жителів із сільською місцевістю дещо зменшив соціальні наслідки економічної кризи, ніж у промислових регіонах.