Економічне обґрунтування господарських рішень щодо підвищення ефективності витрат на персонал

Вступ

       Необхідність прийняття ГР зумовлена існуванням проблем — складних теоретичних питань чи практичних ситуацій, що характеризуються розривом між тим, що є та що повинно бути. Поняття «технологія прийняття рішень» вимагає відповідей на такі запитання: ідея, мета (навіщо робити?); кількість і якість об’єктів (що робити?); ресурси (з якими витратами?); застосовувані технології (як робити?); виконавці (хто повинен робити?); терміни (коли робити?); споживачі (для кого робити?); місце (де робити?); економічний, соціальний, екологічний, технічний ефекти (що це дає?).

       Процес прийняття рішень (ПР) характеризується комплексом «інтегральних» процесів інтелектуальної діяльності керівника й апарата управління, доцільною організацією, науково обґрунтованими технологіями. Процес прийняття рішень має певні елементи: мету; суб’єкта, що приймає рішення; альтернативні варіанти рішення; умови, результати та критерії вибору.  
      Процес прийняття рішень передбачає формування та використання певного алгоритму. На даний час не існує загальноприйнятої технології прийняття рішень. Необхідну обґрунтованість і надійність того чи іншого рішення дає можливість забезпечити виконання певних процедур на етапах постановки задачі розв’язання проблеми; розробки варіантів рішення; вибору рішення; організації виконання рішення та його оцінки.

       Існують три шляхи прийняття рішення: керівник може приймати рішення самостійно; рішення може бути прийнято керівником після консультації з іншими; ті, кого це рішення безпосередньо стосується, можуть приймати його як група (керівник при цьому виступає як один із членів групи). 
Корисні структурні схеми для прийняття рішень: модель «сміттєвого контейнера», раціонально-дедуктивна модель, науковий менеджмент (тейлоризм), дискретно-інкрементальна модель, універсальне передбачення, редукціонізм, тотальне управління якістю, теорія хаосу, теорія ігор. Методи, що допомагають прийняти конкретне рішення: алгоритм рішення; діаграма у вигляді риб’ячого скелету (метод Ішікави); блок-схема (блок-діаграма); процес складання карт («ґрунтовка»), уявні схеми.

        Непередбачені зміни умов діяльності підприємства часто вимагають реалізації одразу кількох рішень, але через брак часу та ресурсів суб’єкт, що приймає рішення (СПР), повинен знати основні способи формування пріоритетів — це метод АВС та кольорове кодування.

        Для прийняття та обґрунтування рішень варто враховувати логіку, інтуїцію та досвід як три сторони трикутника. В ідеалі всі названі елементи повинні бути абсолютно збалансованими, але на практиці акценти будуть великою мірою залежати від стилю прийняття рішення (групового чи індивідуального) та типу рішення взагалі.

       Процес прийняття рішення на стратегічному та оперативному рівні може носити інтуїтивний, заснований на судженнях чи раціональний характер. Оскільки рішення приймаються людьми, то їх характер багато в чому несе на собі відбиток особистості менеджера, що приймає рішення. У зв’язку з цим прийнято розрізняти урівноважені, імпульсивні, інертні, ризиковані та обережні рішення.У теорії управління виділяють також три основні моделі прийняття рішень — класична, поведінкова та ірраціональна моделі. Основними факторами безпосередньої ситуації, що впливає на прийняття рішення, є: значимість рішення; тиск часу; умови, в яких діє ОПР. Залежно від ступеня визначеності інформації існують такі умови прийняття господарських рішень: умова визначеності; умова невизначеності; умова ризику.

       Метою даної курсової роботи  є обгрунтувати господарські  рішення щодо підвищення ефективності діяльності підприємства з рахуванням ризику на базі підвищення продуктивності праці персоналу на прикладі ДП “Бурштин України” .

       Основні завдання:

1. Розглянути теоретико-методичні засади обгрунтування господарських рішень щодо продуктивності праці персоналу.
2. Розглянути основні результати діяльності підприємства.
3. Визначити резерви підвищення ефективності діяльності підприємства.
4. Обгрунтувати господарське рішення щодо підвищення продуктивності праці персоналу.
5. Обгрунтувати заходи щодо зниження господарського ризику.

      Продуктивність праці – це розумова схильність людини до постійного пошуку удосконалення трудової діяльності з урахуванням мінливих соціально-економічних умов.

       З огляду на сутність праці як на процес споживання робочої сили і засобів виробництва всі фактори, які визначають підвищення продуктивності праці, можна об'єднати в три групи:

• матеріально-технічні;
• організаційно-економічні, що характеризують ступінь розвитку організації та управління суспільного виробництва;
• соціально-психологічні, що пов'язані з роллю людини в суспільному виробництві і характеризують ступінь використання робочої сили.

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Теоретико-методичні засади обгрунтування господарських рішень щодо підвищення продуктивності праці персоналу
1. Продуктивність праці персоналу

        Поняття «продуктивність праці» прийнято трактувати в широкому та вузькому розумінні.

        В широкій суспільній концепції продуктивність праці – це розумова схильність людини до постійного пошуку удосконалення трудової діяльності з урахуванням мінливих соціально-економічних умов.

          У вузькій технічній концепції продуктивність праці – це відношення одержуваного результату до ресурсів, що використовуються у процесі праці. Існує також багато інших конкретних визначень продуктивності праці, наприклад:

1. продуктивність праці це показник ефективності трудової діяльності робітників, відношення вартості використаних ресурсів до вартості виробленої продукції;
2. продуктивність праці – це ефективність затрат конкретної праці, яка визначається кількістю продукції, виробленої за одиниці робочого часу, або кількістю часу, витраченого на одиницю продукції;
3. продуктивність праці це показник середнього об’єму продукції праці робітника за одиницю часу;
4. продуктивність праці це якісна характеристика роботи, яка виконується персоналом та пов’язана з рівнем ефективності праці;
5. продуктивність праці ефективність витрат праці, яка визначається кількістю продукції, виробленої за одиницю робочого часу, або витратами праці на виготовлення одиниці продукції, так як продуктивність праці визначається кількістю продукції, яка виробляється за одиницю робочого часу.

         Продуктивність праці тісно пов'язана з її інтенсивністю. Остання характеризує ступінь напруженості праці за одиницю часу і вимірюється кількістю витраченої енергії людини. Чим вищий рівень інтенсивності праці, тим вища її продуктивність. Максимальний рівень інтенсивності визначається фізіологічними й психічними можливостями людського організму. Отже, інтенсивність праці має фізіологічні межі, тобто не може бута необмеженою. У зв'язку з цим виникає поняття нормальної інтенсивності. Воно означає такі затрати життєвої енергії протягом робочого часу зміни, які забезпечують необхідні умови для повноцінного функціонування організму й повного відновлення працездатності до початку нового трудового дня. Таким чином, інтенсивність праці є важливим фактором продуктивності, проте має певну фізіологічну межу і потребує дотримання фізіологічних норм людської енергії.

 

2. Методичні аспекти підвищення продуктивності праці персоналу

      Методи розробки господарських рішень — низка заходів організаційного, технологічного, економічного, правового та соціального характеру, спрямованих на формування ГР. Найпоширенішими методами розробки господарських рішень є аналітичні, статистичні методи, методи математичного програмування, евристичні, експертні методи, метод сценаріїв, метод «дерева рішень».

         Обґрунтування ГР — підкріплення переконливими доказами відповідності передбачуваного рішення заданим критеріям та реальним обмеженням. 
       Наукова обґрунтованість рішень, їх оптимальність залежать, з одного боку, від ступеня досконалості методів, що використовуються у процесі розробки та реалізації рішень, з іншого — від рівня опанування персоналом комплексу методів . У зв’язку з цим викликає цікавість:

• загальна характеристика всієї сукупності наукових методів, використовуваних для прийняття ГР;
• визначення кращої сфери використання певної групи методів (окремого методу) залежно від типу рішення;
• умови, у яких приймаються рішення.

         Вибір методів для обґрунтування конкретних ГР має включати:

• аналіз господарської задачі щодо її змісту, можливості формалізації;
• вибір методів для пошуку оптимального варіанту рішення;
• визначення правил і умов застосування обраних методів.

          Методи обґрунтування рішення, як правило, використовуються комплексно. Це зумовлюється наявністю формальних і неформальних факторів, які створюють ситуацію. Такі фактори необхідно враховувати для остаточного вибору рішення. Однак у кожному конкретному випадку пріоритетною є одна група методів, на вибір якої впливають: масштаб задачі, що розв’язується (глобальні й локальні); довгостроковість рішень (оперативні, тактичні, стратегічні); умови ПР (визначеності, ризику, невизначеності).

         Під час розробки ГР найбільш точний результат можна дістати, застосовуючи математичні методи на основі формалізації завдання, хоча цей шлях і складний. Дуже непросто точно побудувати модель досліджуваного об’єкта за обраним критерієм; навіть точне математичне розв’язання завдання може не враховувати можливі наслідки найбільш оптимальних рішень соціального, екологічного, ергономічного і т. п. характеру.

             Важливою передумовою визначення результативності праці є правильне обчислення рівня і динаміки продуктивності праці в усіх сферах економіки.

       Вимірювання продуктивності праці має грунтуватися на розумінні економічного її змісту, визначенні показників, які можуть характеризувати рівень продуктивності праці у часі і просторі. Методи обліку продуктивності праці мають відповідати таким вимогам:

• одиниця виміру не може викривляти показники продуктивності праці;
• повністю враховувати фактичний обсяг робіт і затрати робочого часу;
• забезпечувати єдність методів вимірювання продуктивності праці;
• показники продуктивності праці мають бути наскрізними, зведеними, порівняльними, мати високий ступінь узагальнення, бути універсальними у застосуванні.

        Розрізняють продуктивність у масштабі суспільства, регіону, галузі, підприємства, організації, цеху, виробничої дільниці, бригади й окремого працівника.

          Продуктивність праці вимірюється відношенням обсягу виробленої продукції до затрат праці (середньооблікової чисельності персоналу). Залежно від прямого або зворотного відношення маємо два показники: виробіток і трудомісткість.

        Виробіток — це кількість виробленої продукції за одиницю часу або кількість продукції, яка припадає на одного середньооблікового працівника або робітника за рік, квартал, місяць. Він вимірюється відношенням кількості виробленої продукції до величини робочого часу, витраченого на його виробництво:

                                  В = Q *Т,                                                              (1)

де В —  виробіток;

Т — затрати  робочого часу;

Q — обсяг  виробленої продукції.

         Трудомісткість — це показник, який характеризує затрати часу на одиницю продукції (тобто зворотна величина виробітку):

                                  Тр = Т / Q,                                                          (2)

де Тр — трудомісткість на одиницю продукції.

            Чим більший виробіток продукції за одиницю часу, або чим менші затрати часу на одиницю продукції, тим вищий рівень продуктивності праці. Проте відсоток підвищення виробітку не рівнозначний відсотку зниження трудомісткості. Співвідношення між ними виражається так: % зниження трудомісткості = % підвищення виробітку / (100 + % підвищення виробітку)- 100;

        Найпоширенішим і універсальним показником є виробіток. У масштабі економіки рівень продуктивності праці (виробітку) у сфері матеріального виробництва визначається відношенням величини знову створеної вартості — національного доходу — за певний період до середньооблікової чисельності персоналу, зайнятого у сфері матеріального виробництва протягом цього періоду. У сфері послуг продуктивність праці (виробіток) визначається відношенням вартості послуг без вартості матеріальних витрат на їх надання за певний період до середньооблікової чисельності персоналу сфери послуг за цей самий період.