Специфіка дипломатичного спілкування в європейських країнах

Починаючи з 1994 року, МЗС ФРН вживає активних заходів  для значного поліпшення підготовки з практичних питань, особливо у сфері вітчизняного бізнесу:

1. Набір у  систему МЗС стає жорсткішим, від кандидатів у дипломати  вимагається не тільки наявність вищої освіти, але й додаткові "плюси" (робота за кордоном, другий диплом, знання складних і рідкісних мов).

2. Посилюється  контроль за самостійним вивченням дипломатами літератури.

3. Введено практику  місячної підготовки з проблем  міжнародної торгівлі і фінансів. Вона доповнюється двотижневим семінаром, на якому за участю менедлеєрів високого класу з німецьких фірм програються типові моделі лобію-вання вітчизняного бізнесу за кордоном.

4. Молоді дипломати  проходять два тритижневих стажування  в німецьких компаніях.

5. Німці відмовилися  від прикладу США, де практикують  принцип вузької спеціалізації дипломатів. У МЗС ФРН сьогодні вважають, що кожен дипломат повинен вміти працювати у будь-якому реґіоні й орієнтуватися у будь-якій тематиці.

6. Хоча звичайний  термін служби за кордоном 3—4  роки, вони вважають, що в майбутньому дипломат повинен перебувати в країні перебування значно довше

Декілька слів про особливості німецького етикету  і поведінки за столом. Німці, як правило, називають титул кожного, з ким вони розмовляють (пан президент, пан міністр тощо). Якщо титул співрозмовника вам невідомий, звичайне звертання "Негг Doctor". До заміжніх жінок у Німеччині звертаються згідно з титулом її чоловіка (наприклад, "Frau Doctor "). Можна використовувати також звертання "Gnadige Frau " ("милостива пані").

Німці відрізняються  працьовитістю, старанністю, пунктуальністю, ощадливістю, раціональністю, організованістю, педантичністю, скептичністю, серйозністю, прагненням до упорядкованості.

Церемонія представлення  і знайомства відповідає міжнародним  правилам: рукостискання й обмін візитними картками.

Німці не люблять, коли гості запізнюються, і самі не запізнюються. За столом, у дружній обстановці, вони можуть співати. На відміну від французів, які просто піднімають келихи, німці цокаються. У ресторані вітаються навіть з незнайомими, а до офіціантів звертаються шанобливо.

 

2.4.Особливості італійської дипломатії

Італійська  дипломатія нараховує кілька тисячоліть, має величезний досвід і традиції. Міжнародне право багато в чому зобов'язане  італійським юристам. Латинська  мова була до XVIІ—ХVIII ст. світовою дипломатичною мовою, і дотепер латинські вислови вживають у дипломатії, дипломатичних документах, у виступах на конференціях. Італійці дуже пишаються своєю країною як колискою науки, мистецтва і дипломатії, і, контактуючи з італійцями, знання їхньої історії і внеску в людську цивілізацію справляє гарне враження, дозволяє створити сприятливу атмосферу доброзичливості. Про італійський характер дослідники пишуть так: "Італійці трохи експансивні, легко вступають у контакти, цінують культуру, музику, літературу інших народів. Італійці наполегливі, вони продовжують вважати себе великою державою першого рангу — "найкультурнішою державою світу" — і дратуються, коли їхні вимоги не виконуються". На Паризькій конференції 1919 року вони, наприклад, зажадали приєднати до Італії місто Джулія, і коли великі держави категорично відмовилися це зробити, прем'єр Ор-ландо залишив конференцію. Скориставшись відходом Ор-ландо, Рада трьох, у свою чергу, дозволила грекам зайняти Смірну. Італія програла

Італійці ще за часів Венеції великої уваги  надавали дипломатичним документам — звіти місій, характеристики політичних діячів допомагали їм контактувати за кордоном. Італійські дипломати регулярно отримували інформацію про ситуацію всередині власної країни, можна сказати, що це також сприяло встановленню контактів. Загалом, італійська дипломатична служба багато в чому була запозичена іншими країнами.

Професор Т. В. Зонова, фахівець з дипломатії Італії, відзначає, що професійна підготовка старих кадрів дуже висока. Італія має у своєму розпорядженні блискучих дипломатів. На жаль, останнім часом цей рівень знижується. Молодь, особливо найбільш здібна, воліє йти в звичайні комерційні установи. У Римі немає навчального закладу, який готував би молоді дипломатичні кадри, вони приймаються на конкурсній основі з інших університетів. Існуюча Дипломатична академія призначена лише для підвищення професійного рівня.

Італійські  дипломати відзначаються витонченістю, але до їхніх позитивних якостей не належать акуратність, пунктуальність, вони можуть спізнитися на обід, вечерю, затримати зустріч і навіть не помітити цього. Вони вільно розпоряджаються часом.

Знавці Італії, які працювали в цій країні, відзначають, що італійці дружньо налаштовані до іноземців. У них немає такого расистського настрою, як у французів щодо арабів.

Італійським дипломатам не дозволяється вступати до політичних партій, тому в бесідах з ними ніколи не запитуйте, до якої партії вони належать чи за яку партію вони голосували. Вони будуть шоковані й у кращому випадку дадуть вам таку відповідь: "Ми служимо державі" [4, с. 36].

На контакти, в тому числі сімейні, домашні, вони йдуть легко. В Італії виявляється особлива повага до дітей. Тому, вітаючись із знайомими, спочатку довідуйтеся про здоров'я дітей, а потім про здоров'я дорослих. Чоловіки цілують руку жінкам і при зустрічі, і прощаючись. Італійці люблять виговоритися. Не перебивайте їх.

До недоліків  деяких італійських дипломатів варто  віднести те, що вони, обіцяючи що-небудь, не завжди дотримуються свого слова їжа в них — предмет культу. За столом можуть вестися і серйозні переговори. Обід іноді триває 2—3 години. Міцні напої тут п'ють рідко. Однак, без місцевого вина не минає жодний обід. Виголошувати довгі тости в Італії не прийнято.

Перед тим, як осушити  келихи, вимовляють "чін-чін". За столом не цокаються [5, с. 124].

Відвідуючи  церкви, необхідно бути скромно одягненими. Жінки не повинні одягати в  церкву плаття з короткими рукавами чи з декольте, залишатися з непокритою головою.

Відстань при  бесіді — близька [7, с. 192].

 

2.5.Особливості дипломатії малих європейських країн

Насамперед  визначимо, що ми називаємо "малими країнами". Досить вдале тлумачення цього поняття дала професор однієї з нью-йоркських академій А. Б. Фокс. Вона пише, що малими країнами можна вважати ті держави, які не володіють достатніми військовими силами, щоб відбивати напад великих держав протягом тривалого періоду. Далі Фокс наводить слова Макіавеллі про методи розв'язання конфліктів: треба бути лисицею, щоб розпізнати пастку, і левом, щоб усунути вовків. Бажання бути тільки левом не дає результатів. Фокс робить висновок: "Здається, порада мислителя підходить для тих держав, що мають малі збройні сили".

Бувають часи, за яких так звані малі держави можуть з великим успіхом (застосовуючи в тому числі метод лисиці), використовуючи дипломатію, скористатися перевагами своєї економіки (нафтовидобувні країни), географічного положення й інших факторів, щоб відстояти свою позицію і навіть отримати користь із зіткнення великих держав. Тоді роль малих держав (приклад Сербії напередодні Першої світової війни, Польщі напередодні Другої світової війни) значно зростає.

Одна з основних рис дипломатії малих країн полягає  в тому, що, як правило, якщо між ними немає великих територіальних чи правовик суперечок, дипломати цих країн у дипкорпусі підтримують гарні стосунки. Звідси контакти з представником однієї з малих держав відкривають шлях до встановлення зв'язків з дипломатами суміжних країн. Нарешті, контакти з дипломатами малих держав дають можливість втягувати їх у переговорні процеси з іншими державами. І, як говорив автор, якого ми щойно цитували: "Це може дати неабияку користь. Найбільш педантичні і делікатні питання можна обговорити попередньо через них (через малі держави). Крім того, ці країни мають великий дипломатичний досвід і виробили гнучку політику. Вони мають також міцні нерви, тим більше, що розглянуті спірні питання безпосередньо їхніх країн не стосуються".

Спілкуючись із дипломатами малих і середніх держав при встановленні з ними контактів і залученні у переговори, важливо враховувати вік їхніх держав: як давно вони існують як незалежні держави, яким авторитетом у світовому співтоваристві вони користуються, наскільки досвідчені і грамотні їхні дипломати.

Багато європейських країн мають довгу історію дипломатичних традицій, свої школи дипломатів. Це такі країни, як Швеція, Іспанія, Туреччина, Греція, Швейцарія. Коло їхніх зв'язків більше, ніж у щойно створених держав, і інші країни повинні враховувати це, добре знати їхню історію, культуру, якими вони пишаються, і головне, їхню багатовікову міжнародну дипломатичну діяльність.

Малі країни часто воліють не афішувати своїх  контактів, вступаючи швидше в таємні, ніж у відкриті зв'язки і переговори, щоб уникнути тиску великих держав Участь у розв'язанні суперечок третіх держав може викликати невдоволення чи навіть протест з боку частини населення, звинувачення в тому, що країна, мовляв, втягується в конфлікт, що може їй зашкодити тощо. Тому, залучаючи до врегулювання того чи іншого конфлікту третю (малу) країну, потрібно особливо ретельно дотримуватися протоколу, етикету цієї країни.

Малі країни відіграють важливу роль, надаючи  дипломатичну допомогу іншим країнам. Уперше в історії дипломатії в такій ролі виступала Швейцарія. Згодом цю дипломатичну естафету перейняла Швеція. Багато швейцарських і шведських посольств, як і посли деяких інших держав, виконували доручення кубинської дипломатичної служби, в тому числі пов'язані з видачею віз. Посол Швеції в Москві, наприклад, був запрошений для врегулювання дипломатичних питань між Ізраїлем і деякими арабськими країнами. Аналогічну роль із врегулювання конфліктів виконували прем'єр-міністр Швеції і президент Пакистану. Сьогодні кількість держав, готових надати своїх послів для врегулювання конфліктів, значно зросла.

Професійна  солідарність дипломатів малих країн  все більше сприяє розширенню участі послів однієї країни у вирішенні конфліктів іншої. У Положенні про дипломатичну службу Швейцарії записано обов'язок надання дипломатами країни послуг іноземним державам із ведення дипломатичних переговорів. Неабияку допомогу Нідерланди надають сприянню "міжнародному діалогу" і залагодженню конфліктів.

Встановлюючи  контакти з малими країнами, потрібно добре знати їхній протокол, звичаї, етикет, особливо, якщо ви перебуваєте на їхній території. "Зі своїм статутом у чужий монастир не ходять". Ці країни особливо скрупульозно відносяться до порушення їхніх звичаїв.

Наприклад, суттєвим недоліком у багатьох малих країнах  вважається спізнення на прийом, якщо точно зафіксована година. Але в Іспанії, навпаки, прибути точно в призначений час не зовсім пристойно. Не можна наносити візити безпосередньо після обіду. В Іспанії, якщо вам дають візитну картку, це ознака найбільшої довіри. Іспанські дипломати йдуть на контакти досить вільно, вони винятково ввічливі і привітні, але якщо вас запрошують залишитися на сніданок — не погоджуйтеся відразу — це може бути простою формальністю. Вважається, що прийняти таке запрошення можна тільки після третього його повторення [5, с. 123].

У Нідерландах  варто бути особливо стриманим. На серйозні контакти голландці йдуть не відразу. На відміну від іспанців, вони дуже пунктуальні, цього ж вимагають від інших. Потиск руки в цій країні, як правило, не прийнятний. Достатньо просто привітатися. До компліментів відносяться стримано.

Угорці дуже емоційні. На контакти йдуть вільно. Ділові питання намагаються не обговорювати за обіднім столом, особливо в ресторані, але спільні відвідування ресторанів для закріплення контактів практикують часто (це зближує партнерів).

У Швейцарії  потрібно заздалегідь узгоджувати  дату і години візиту. Дамам не прийнято цілувати руку, але бажано принести їм квіти. Щодо часу, швейцарці пунктуальні. Швейцарські дипломати дуже пишаються своєю країною, її історією, нейтралітетом.

 

Висновки до розділу 2

Дослідивши  питання другого розділу можна  сказати, що Англійська, Італійська, Французька, Німецька дипломатії мали величезний вплив на розвиток і становлення дипломатичних відносин, а саме:

найсильнішою рисою англійської дипломатії є бездоганне знання предмета, проблем, що підлягають вирішенню, знання країн, енциклопедичні дані, які передаються з покоління в покоління;

італійська дипломатія нараховує кілька тисячоліть, має величезний досвід і традиції. Міжнародне право багато в чому зобов'язане італійським юристам. Латинська мова була до XVIІ—ХVIII ст. світовою дипломатичною мовою, і дотепер латинські вислови вживають у дипломатії, дипломатичних документах, у виступах на конференціях. Італійців вважають трохи експансивні, легко вступають у контакти, цінують культуру, музику, літературу інших народів. Італійці наполегливі, вони продовжують вважати себе великою державою першого рангу — "найкультурнішою державою світу" — і дратуються, коли їхні вимоги не виконуються".

французька дипломатія — одна з основоположників сучасної світової дипломатії. Французька мова, починаючи з XVIII ст., стала дипломатичною і замінила латину, якою до цього велися всі дипломатичні переговори і складалися документи. Французька дипломатична служба була найбільшою порівняно зі службами інших іноземних держав;

німецькі дипломати вирізняються пунктуальністю. У складних ситуаціях, особливо молоді співробітники посольства, іноді нервують. На переговорах поводяться суворо, наполегливо. Недарма Г. Нікольсон вважав німецьких учасників переговорів "воїнами", відзначаючи їхню агресивну манеру ведення переговорів;

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Виходячи з  поставленої мети і завдань цього  дослідження Я прийшов до таких  висновків, що: дипломатичний протокол є невід’ємною складовою частиною дипломатії, її політичним інструментом, формою, якою супроводжується будь-яка зовнішньополітична акція (акт, захід) держави та якої дотримуються її представництва чи представники. Дипломатія має надзвичайно довгу історію, бо з’явилася практично з виникненням родового суспільства, першого обміну продуктами, а також перших проблем, пов’язаних з територіями для полювання, землеробства, рибальства та їхніми межами, суперечками і конфліктами, що виникали навколо них. Уже первісні люди дійшли висновку, що розбіжності краще вирішувати за допомогою домовленостей, бо вирішення їх силою часто викликало озлоблення суперника і призводило до нових конфліктів. Так з’явилися зародки первісної, примітивної дипломатії, що базувалися на засадах здорового глузду, а у ролі дипломатів виступали старші члени общини, до голосу яких прислухалися.