Специфіка дипломатичного спілкування в європейських країнах

Ще однією науковою дисципліною, яка досить тісно пов’язана  з дипломатією та дипломатичним  протоколом, є історія. Знання суспільно-політичних та соціально-економічних проблем в історичному викладі, історії форм та методів дипломатичних відносин та їхньої важливої складової — дипломатичного протоколу — допомагають глибше збагнути форми та методи сучасної дипломатії, оскільки своїми коренями вона сягає далекого минулого. Так, з історії ми можемо довідатися про перші посольства й укладені ними угоди чи договори, про виникнення постійних дипломатичних місій і становлення багатосторонньої дипломатії; про те, як визначалася першість дипломатичних представництв у минулому, що спричинилося до встановлення дипломатичних класів та рангів, у результаті яких суспільних змін на нових принципах почав здійснюватися церемоніал в’їзду посла та вручення ним вірчих грамот. З історії можемо довідатися, як упродовж століть формувалася дипломатична мова, змінювалася система привілеїв та імунітетів. Історія пояснює походження актуальних нині звичаїв, показує, які зміни вони пройшли, допомагає краще зрозуміти суть нинішнього дипломатичного протоколу.

 

1.4. Формування міжнародно-правової бази дипломатичного протоколу

Норми протоколу  базуються на чотирьох основних джерелах: міжнародному праві, міжнародному звичаї, державному праві, національних традиціях та особливостях.

Основоположними міжнародно-правовими актами, які  врегульовують окремі норми дипломатичного протоколу, є конвенції, укладені під егідою ООН. Основним джерелом сучасного дипломатичного права є Віденська конвенція про дипломатичні зносини, підписана 18 квітня 1961 р. у Відні на Конференції ООН з дипломатичних зносин та імунітетів. В основу тексту Конвенції було покладено проект, підготовлений Комісією міжнародного права ООН у ході робіт із кодифікації дипломатичного права, розпочатих у 1955 р. Учасниками конвенції в наш час є понад 170 держав, серед них і Україна. Всі країни світу, у тому числі й ті, які формально утримуються від приєднання до конвенції, дотримуються зафіксованих у ній норм, а протокольні служби враховують їх у своїй роботі. У деяких державах Віденська конвенція була інкорпорована в національні законодавства й стала розглядатися як складова національного права. Інші -прийняли власні законодавчі акти з урахуванням норм Конвенції.

Конвенція 1961 р. визначає:

• порядок встановлення дипломатичних відносин між державами  й заснування постійних дипломатичних представництв (ст.2);

•    функції дипломатичного представництва (ст.З);

•    порядок акредитації дипломатичних представників (ст.4);

•    права й обов'язки дипломатичних представників (ст. 5-13);

•    обов'язки держави перебування надавати всі можливості для виконання функцій дипломатичних представництв (ст.25);

•    класифікацію глав дипломатичних представництв (ст. 14, 15);

•    старшинство в дипломатичному корпусі (ст. 16, 17, 18);

•    імунітети й привілеї дипломатичних представництв і дипломатичних агентів (загалом 20 статей);

•    порядок використання державної символіки акредитуючої держави на приміщеннях представництва (ст. 20);

•    порядок  припинення   функціонування  дипломатичних   представництв (ст.43), а також інші практичні питання, пов'язані з виконанням функцій дипломатичних представництв.[1]

"Віденська  конвенція про консульські зносини" від 24 квітня 1963 р. -основне джерело сучасного консульського права, вона, зокрема, регламентує окремі протокольні питання діяльності консульських установ і консульських посадових осіб. Конвенція визначає порядок установлення й припинення консульських відносин між державами і відкриття консульської установи; класифікацію глав консульських установ; порядок призначення і допущення глав консульських установ; старшинство між главами консульських установ і порядок старшинства між консульськими посадовими особами консульської установи; переваги, привілеї та імунітети консульських установ, штатних консульських посадових осіб та інших працівників консульських установ, зокрема порядок користування державним прапором і гербом акредитуючої держави.[2]

Конвенція про спеціальні місії, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН і відкрита для підписання 16 грудня 1969 p., є одним із основних джерел сучасного права зовнішніх зносин. Конвенція визначає порядок направлення, початку і завершення функцій спеціальної місії, призначення членів місії; правила, які стосуються старшинства спеціальних місій; правила використання державних символів країни, яка надіслала місію; статус глави держави і осіб високого ранг, які очолюють спеціальну місію; привілеї та імунітети спеціальної місії та її членів, аналогічні дипломатичним.[3]

Головним міжнародно-правовим документом, який регламентує діяльність постійних представників та постійних представництв держав при міжнародних організаціях, делегацій та спостерігачів в органах та на конференціях, які скликаються міжнародною організацією чи під її егідою, є Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 р. До міжнародно-правових документів, які врегульовують окремі протокольні питання в діяльності міжнародних організацій, можна віднести Конвенцію про привілеї та імунітети ООН (1946 p.), Генеральну угоду про привілеї та імунітети Ради Європи (1949 р.), Протокол про привілеї та імунітети Європейських співтовариств (1965 р.) тощо.

Іншим джерелом, що формує протокольні норми, є міжнародний  звичай. Прикладом протокольних норм, які спираються на міжнародний звичай, є форми та правила складання дипломатичної кореспонденції, порядок проведення дипломатичних прийомів, дипломатичних візитів, використання візитних карток, титулування, привітання вищих керівників держави з національним святом тощо.

Джерелом норм і правил офіційного протоколу окремих держав є державно-правові документи: конституція, закони, укази, положення, постанови, кодекси тощо. Державно-правові акти встановлюють порядок проведення офіційних заходів за участю вищих керівників держави; норми, правила й церемоніал візитів на вищому рівні; порядок проведення заходів за участю дипломатичного корпусу. Вони також урегульовують питання акредитації дипломатичних представників та церемоніалу вручення вірчих грамот; державного службового й протокольного старшинства; дипломатичних рангів та старшинства своїх дипломатів; питання, пов'язані з використанням державної символіки тощо.

Іншим джерелом, яке формує протокол окремих країн, є національні традиції та особливості. До комплексу норм і правил, які базуються на національних традиціях та особливостях, належить етикет вітань, у деяких країнах - одяг під час офіційних та протокольних заходів, протокольні подарунки, особливості меню або виголошення тостів під час прийомів тощо.

 

 

 

 

 

 

 

Висновки до розділу 1

Після вивчення джерел та літератури з даного питання  можна зробити висновок, що дипломатичний протокол є невід’ємною складовою частиною дипломатії, її політичним інструментом, формою, якою супроводжується будь-яка зовнішньополітична акція (акт, захід) держави та якої дотримуються її представництва чи представники, це все було завжди актуальним і є достатньо висвітленим у літературі.

 Можна відзначити, що при реалізації різних зовнішньополітичних заходів дипломатична служба кожної держави дотримується певних традицій, умовностей та правил, спільність яких називається дипломатичним протоколом або, скорочено, протоколом. Дипломатичний протокол є формою, в яку втілюється кожна зовнішньополітична акція держави, її внутрішнього або зовнішнього представництва чи представника. Саме в цьому полягає політичний зміст і значення дипломатичного протоколу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Специфіка дипломатичного спілкування в європейських країнах

 

2.1. Особливості англійської дипломатії

   Англійська дипломатія є класичною, свого роду еталоном, вона вплинула на розвиток світової дипломатії в XIХ—ХX ст. Дипломатія всіх країн Співдружності та й інших країн, сформувалася під впливом англійської дипломатії. Насамперед, Англія має величезний досвід дипломатичної діяльності. Історія англійської дипломатії почалася із встановлення країною закордонних торговельних відносин, і першим дипломатичним документом була Купецька хартія, датована 1303 р.

Найсильнішою рисою англійської  дипломатії є бездоганне знання предмета, проблем, що підлягають вирішенню, знання країн, енциклопедичні дані, які передаються з покоління в покоління. А якщо врахувати, що англійська імперія володіла майже половиною земної кулі ("країна, в якій ніколи не заходило сонце"), то стає зрозумілим, чому англійська документація носить всеосяжний характер. У цьому англійській дипломатії активно допомагала й британська розвідка, що була і є міцно зв'язаною з Форін Офіс.

Наприклад, матеріали, довідки, підготовлені до Паризької мирної конференції 1919 року, були настільки солідними і достовірними, що використовувалися іншими делегаціями.

Англійська  дипломатія дуже вміло захищає інтереси своєї країни та її громадян. Англійський прем'єр-міністр і міністр закордонних справ ще в середині XIX ст. так сформулювали її завдання: "В Англії немає постійних ворогів і постійних друзів. У неї є тільки постійні інтереси", "Англійський підданий — це свого роду громадянин Римської імперії. Сильна рука англійського уряду повинна надавати йому допомогу і захист у будь-якому куточку земної кулі". А міністр закордонних справ консервативного уряду М. Ріфкінд визначив завдання сучасної англійської дипломатії: "Найкраще відштовхнутися від слів лорда Пальмерстона: дотримання британських інтересів повинно бути єдиною турботою британського міністерства закордонних справ" Встановлюючи контакти з англійськими дипломатами і ведучи з ними бесіди, слід пам'ятати, що вони не дуже люблять розмови про глобальні проблеми, на відміну від американців, які мають пристрасть до різних доктрин. Англійці воліють мати справу з конкретними питаннями сьогоднішнього чи завтрашнього дня, залишаючи "космічну дипломатію" майбутнього вченим і журналістам. Головною метою британської дипломатії було не дозволити жодній державі Європи зайняти домінуюче становище в Європі, що зараз, у зв'язку із створенням об'єднаної Німеччини, стає все більш важчим, непосильним для неї завданням. От чому в 90-ті роки XX ст. вона відмовилася від теорії "рівноваги сил". Ця теорія змушувала її виступати проти Німеччини, що могло б погіршити становище Британії. Англійська дипломатія пильно стежить за змінами міжнародної ситуації й одразу реагує на них. Вона довгий час не бажала зв'язувати себе без вагомої потреби далекосяжними зобов'язаннями. Англійська дипломатія не любить робити крутих поворотів у своєму курсі, але, коли їй це потрібно, вона сама є ініціатором.

Англія ще в  роки Першої світової війни оголосила  слідом за президентом СІЛА В. Вільсоном  політику "відкритих договорів, відкрито обговорених", але це був пропагандистський захід. Насправді вона завжди виступала за таємну дипломатію, і, відповідно, на відміну від Америки, в її дипломатичній практиці так званих витоків інформації практично не було. Вони мали місце тільки тоді, коли це було вигідно Британії. Англійці вважають, що, якщо кожну стадію переговорів робити відкрито, це призведе не тільки до втрати часу, але й до неможливості досягнення компромісу.

Англійцям притаманні якості, що підходять для дипломатії. Це, наприклад, їхня схильність до замовчування, натяків. Англійці прагнуть уникати категоричності. Улюбленими їхніми зворотами є: "мені здається", "я думаю", "можливо, я неправий", їх характеризує схильність, якщо це можливо, уникати однозначних відповідей "так" і "ні", що створює іноді труднощі в розумінні їх іноземцями. У такому стилі (ні "так", ні "ні") складаються часто і дипломатичні документи. В англійській мові одне слово може мати багато значень, і тому розуміння того, що насправді хотів сказати англієць і чого він сказати не хотів, буває нелегкою справою. Англієць винятково ввічливий і вимагає такого ж відношення до себе; мовчазний, із незнайомими людьми не буде розмовляти й обговорювати якісь питання; він може бути замкнутим і його треба "розговорити". У той же час англієць дуже чутливий до натяків, добре розуміє гумор, але не любить "брудних" жартів і тому іноді їх засуджує. Усе це відображається й у дипломатії. "Мовчання — ознака згоди", — говоримо ми. Для англійців мовчання означає просто небажання відповідати. Воно у жодному випадку не означає згоди з вами. Культурних, освічених англійців вирізняє вишуканість мови, їм подобається, коли цю вишуканість оцінюють і відповідають тим самим. Англійським дипломатам притаманний високий професіоналізм, уміння вибрати найкращий час для переговорів. Вони наполегливо підвищують свою кваліфікацію — стажуються у військових коледжах, університетах, банках, різних фірмах тощо.

Англійці дуже холоднокровні — у критичних  ситуаціях поводяться впевнено, не перебільшують небезпеки, спокійно реагують на зміну обстановки. їхній досвід поведінки в екстремальних ситуаціях заслуговує вивчення. Дуже вміло англійці використовують свої зв'язки з країнами Британської Співдружності: у низці випадків із пропозиціями, вигідними] для англійців, виступають країни Співдружності, а англійці відіграють роль "підтримуючої сторони".

Високо оцінюючи англійську дипломатію, не можна не помічати її недоліків. Наприклад, трирічний термін служби дипломатів за кордоном викликає невдоволення самих дипломатів і країни перебування. За два роки англійський дипломат налагоджує контакти, а на третьому вже готується до їхнього завершення. Новоприбулі дипломати починають заново встановлювати контакти.

Дехто звертає  увагу на зайву самовпевненість  і снобізм англійських дипломатів. Іноді він настільки помітний, що заважає налагодженню дружніх контактів на рівноправній основі. Особливого значення англійські дипломати надають етикету (він значно відрізняється від загальноєвропейського). Англійські дипломати або йдуть на порушення етикету, якщо отримають від цього вигоду, або, навпаки, доводять його правила до крайнощів. Щодо поведінки і ділового етикету, перебуваючи в Англії, треба пам'ятати, що шотландців, ірландців, уельсців прийнято називати британцями, а не англійцями. На питання "How do you do" не говоріть про своє здоров'я, а відповідайте таким же питанням. Якщо ваш співрозмовник має дворянське звання, його варто називати "сер" чи "лорд"; зустрічаючись із членом королівської родини, довідайтеся про його титул. Рукостисканням при зустрічі користуються рідко, обмін рукостисканнями прийнятий тільки при першій зустрічі, у ході подальших контактів англійці обмежуються усним вітанням. Жінкам руки, як правило, не цілують, їхнє вбрання не хвалять — це вважається непристойним. При першому відвідуванні нових знайомих прийнято того ж дня надіслати лист подяки, що свідчитиме про ваше бажання продовжити контакт.