Специфіка дипломатичного спілкування в європейських країнах

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
ФАКУЛЬТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА УПРАВЛІННЯ

 

Кафедра документознавства ,

інформаційної діяльності та

українознавства

 

КУРСОВА РОБОТА

НА ТЕМУ:

« СПЕЦИФІКА ДИПЛОМАТИЧНОГО СПІЛКУВАННЯ В ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇНАЄ »

 

                                                                               Курсову роботу виконав                                            

                                                                                      Робота допущена до захисту

                                                                                                                          _____________________________

(підпис)

 

                          

                                                                                                                                                             Тернопіль 2012

Зміст

Вступ 

Розділ 1.Загальна характеристика дипломатичного спілкування, дипломатичного протоколу

1.1. Суть та  історичні етапи становлення  дипломатичного протоколу…………5

1.2. Загальна характеристика  і роль дипломатичного протоколу  в міжнародних відносинах……………………………………………………………………………9

1.3. Наукове підґрунтя  дипломатичного протоколу……………………………..14

1.4 Формування міжнародно-правової бази дипломатичного протоколу……...17

Висновки до розділу 1……………………………………………………………...20

Розділ 2.Специфіка дипломатичного спілкування в європейських країнах

2.1.Особливості англійської дипломатії…………………………………………..21

2.2.Особливості французької дипломатії………………………………………..25

2.3.Особливості німецької  дипломатії……………………………………………29

2.4.Особливості італійської  дипломатії………………………………………….32

2.5.Особливості дипломатії  малих європейських країн………………………….34

Висновки до розділу 2……………………………………………………………..37

Висновки

Список використаних джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

У кожній країні і в кожного народу існують  свої традиції і звичаї ділового спілкування й етики та норми дипломатичного протоколу. Щодо важливості національних особливостей існує дві думки.

Згідно з  першою, інтенсивність ділового спілкування  в сучасному світі призводить до "розмивання" національних кордонів, формування єдиних норм і правил, а розвиток міжнародних зв’язків та обміни в галузі культури, науки, освіти пришвидшують цей процес. Представники другої думки, навпаки, схильні відводити національним особливостям одне з центральних місць у міжнародному спілкуванні і, зокрема, на переговорах, що складають основу цього спілкування. Вони вважають, що "...труднощі на переговорах виникають у зв’язку з розбіжностями в сподіваннях"[20, c. 151], що, у свою чергу, зумовлені розбіжностями культур. Найбільший вплив на людину мають цінності, традиції, звичаї тощо, засвоєні в дитинстві, тобто ті, котрі мають саме національну основу. У будь-якому випадку жодний фахівець із міжнародних зв’язків не наважиться стверджувати, що національні особливості не мають значення в міжнародному спілкуванні, що їх сміливо можна ігнорувати. Не треба забувати, що спілкуватися доведеться і з місцевим населенням, необізнаним у тонкощах міжнародної ввічливості. Щоб уникнути непорозумінь або навіть конфліктів, краще заздалегідь ознайомитися з особливостями спілкування і поведінки, характерними для цієї країни.

Хоча дипломатичний  протокол і має міжнародний характер та регламентує правила, традиції, звичаї й умовності, яких дотримуються дипломатичні представники у міжнародному спілкуванні, однак кожна країна має свої особливості дипломатичного протоколу. Тому для новоприбулого дипломата особливо важливим є ознайомлення з протоколом держави перебування. Адже правила дипломатичного протоколу ґрунтуються на принципі міжнародної ввічливості, тобто поваги до всього, що символізує державу.

Мета даної курсової роботи – розглянути та проаналізувати історію та поняття дипломатичного спілкування в європейських країнах. Реалізувати мету допоможуть наступні завдання:

- з’ясувати  суть та історичні етапи становлення  дипломатичного протоколу;

- розглянути  загальну характеристику і роль  дипломатичного протоколу в міжнародних відносинах;

- проаналізувати наукове підґрунтя дипломатичного протоколу та формування міжнародно-правової бази дипломатичного протоколу;

- дослідити  специфіку дипломатичного спілкування  в європейських країнах: Англії, Франції, Німеччини, Італії та малих європейських країн.

Об’єктом дослідження є специфіка дипломатичного спілкування в європейських країнах.

Новизна курсової роботи полягає в тому, що вона є спробою комплексного дослідження дипломатичного спілкування в європейських країнах, включаючи сучасний стан.

Джерельна та історіографічна бази дослідження складаються з праць дослідників (Авілов В. І, . Лукашук І. І, Руденко Г. М, Сагайдак О. П та інші), про що детальніше йтиметься у розділах мого дослідження.

Структура роботи підпорядкована меті й складається зі вступу, двох розділів,висновків і списку використаної літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1.Загальна характеристика дипломатичного спілкування дипломатичного протоколу

1.1. Суть  та історичні етапи становлення  дипломатичного протоколу

Дипломатичний протокол є невід’ємною складовою частиною дипломатії, її політичним інструментом, формою, якою супроводжується будь-яка зовнішньополітична акція (акт, захід) держави та якої дотримуються її представництва чи представники. Дипломатія має надзвичайно довгу історію, бо з’явилася практично з виникненням родового суспільства, першого обміну продуктами, а також перших проблем, пов’язаних з територіями для полювання, землеробства, рибальства та їхніми межами, суперечками і конфліктами, що виникали навколо них. Уже первісні люди дійшли висновку, що розбіжності краще вирішувати за допомогою домовленостей, бо вирішення їх силою часто викликало озлоблення суперника і призводило до нових конфліктів. Так з’явилися зародки первісної, примітивної дипломатії, що базувалися на засадах здорового глузду, а у ролі дипломатів виступали старші члени общини, до голосу яких прислухалися.

З подальшим  розвитком суспільства, продуктивних сил, громадського мислення та первісних юридичних норм розвивалася і дипломатія. До нас дійшли відомості про те, що ще у XV ст. до н. е. в Єгипті укладалися міжнародні договори за правилами, які нагадують нинішнє дипломатичне мистецтво. Так, у XII ст. до н. е. Єгипет уклав військову угоду з хетами, за умовами якої передбачалося надання допомоги одне одному, в тому числі й у боротьбі з внутрішніми ворогами.

   Проте, вплив цієї первісної дипломатії Єгипту та стародавнього Сходу на подальший її розвиток був незначним через їхню відірваність від решти світу, а ось дипломатія Греції, Риму, Візантії залишила помітний слід. Держави цієї епохи підтримували між собою активні контакти, вели торгівлю, змагалися за нові території та ринки збуту. Грецька дипломатія того часу мала скоріше відкритий, публічний характер, яка базувалася на засадах "проксенії", тобто гостинності, спрямовувалась на боротьбу за розширення територій, за збільшення кількості рабів, за ринки збуту. Обман та підступність характерні для дипломатії Стародавнього Риму, який, окрім цього, взяв на озброєння використання сили проти слабшого, метод розпалювання чвар між сусідами, а принцип "розділяй та владарюй" став основним принципом римської дипломатії.

   Здійснювали ці дипломатичні місії так звані посольства, які організовувалися при потребі, а до їхнього складу, як правило, входили один, два або кілька послів і почет — писарі, перекладачі, діловоди, слуги та челядь. Після занепаду Римської імперії настала епоха великого переселення племен та народів. Занепад і роздроблення держав, початки феодального панування не сприяли розвиткові міжнародних відносин і обмежували дипломатичну діяльність. Тому дипломатія гунів і держави Карла Великого була надзвичайно примітивною порівняно з дипломатією попередніх епох, здійснювалася час від часу і була дуже небезпечним ремеслом, бо посли часто ставали жертвами свавілля тих, до кого вони посилалися, або звичайних банд розбійників. Саме тому в середньовічній Венеції та Флоренції посади послів були примусовими, і за відмову від них карали штрафами або позбавленням громадянства.

  Цікавим періодом у розвитку дипломатії була історія Візантії (39—1453), яка, на жаль, передала чимало негативного з досвіду грецької та римської дипломатії у спадок італійським містам-державам — Венеції, Генуї, Мілану, Флоренції, а також Московії, а саме — хитрість, обман, недовіру, використання сили проти слабшого партнера. Саме у візантійській практиці застосовувався надміру урочистий дипломатичний церемоніал, щоб переконати сусідів у багатстві і могутності імперії. Тут вперше було використано вірчі грамоти, які писались на пергаменті вишуканим стилем кольоровим чорнилом. Засади візантійської дипломатії спрямовувалися на те, щоб показати іноземцям велич та могутність імператора, всієї імперії, її непереможність перед будь-якими ворогами.

 Слід відзначити, що візантійська дипломатія справляла на той час великий вплив на дипломатію Венеції, Флоренції, Великого Князівства Московського, Туреччини, а засади її протоколу, оформленого у вигляді правил "Про церемоніал візантійського двору", лягли в основу нового дипломатичного протоколу, який почав формуватися на початку XIX століття [15, с. 13—14].

   Контакти між європейськими державами ХІV століття, а особливо між сусідніми, були досить активними, бо політична ситуація, як правило, відзначалася напруженістю, і вимагали нагального обговорення та вирішення проблем війни і миру, обміну полоненими, розмежування прикордонних земель.

  У цей період в Європі відбувався активний процес формування і розвитку дипломатичного етикету та елементів протоколу. Порядок поведінки за кордоном власних дипломатів та ставлення до них приймаючої сторони, норми спілкування з іноземними послами, місце зустрічі посольської делегації, кількість та якість наданого їй продовольства, посольська резиденція, місце і церемоніал аудієнції, одяг придворних, набір посуду на урочистому обіді та інше — все, аж до кольору воскової печатки на грамотах, пов’язувалося з ідеологією держави, її місцем і вагою в системі міжнародних відносин тодішньої епохи, з конкретною політичною ситуацією.

Посольства  дружніх держав зазвичай зустрічали на кордоні, поселяли у найкращих і найзручніших помешканнях, на їхню честь організовували ігри та турніри; керівника делегації садили на найпочесніше місце — поруч з господарем. Головним моментом посольської делегації була урочиста аудієнція у глави держави, де гості інформували про мету свого візиту. Великого значення надавалося обміну дарами, часто надзвичайно коштовними, а також проводам делегації.

   Посольства ж країн, з якими держава перебувала в недружніх стосунках або в стані війни, приймалися холодно, їх часто не впускали навіть до міста, а розташовували на околиці, їм належало обмежене право недоторканності.

До речі, посольська недоторканність уже в ті часи була визнана загальним принципом, гарантованим законом і релігією, а тому її порушення вважалося образою Бога і володаря, який висилав посла. Того, хто образив послів, могли навіть позбавити громадянських прав або віддати в неволю. Проте, в середньовіччя ці засади порушувалися, і ніхто жодної кари за це не ніс.

   На формування дипломатичного протоколу церемоніалу тієї доби та посольських звичаїв мало великий, а може, навіть і вирішальний, вплив співвідношення західноєвропейських, східних та візантійських звичаїв [15, с. 10—II].

  Досить яскравим прикладом тої доби була дипломатія Козацької держави, тобто другої половини XV — початку XVIII ст. До найперших контактів українських козаків належать контакти з представниками Московії, з якими разом доводилося організовувати походи проти татар, а також дипломатичні відносини легендарного гетьмана Дмитра Вишневецького з Портою і Кримом, щоб охолодити войовничий запал кримських татар щодо українських земель, що йому певною мірою вдавалося.

   Дипломатична активність Запорізької Січі часто змінювалася, що залежало і від особистості та авторитету отамана, але вона ніколи не припинялася, бо Західна Європа вбачала серйозну небезпеку від мусульманського світу, на шляху якого стояла Україна, яка, захищаючи себе, захищала й інші народи Європи. Це розуміли і польські королі, пропонуючи козакам королівську службу і плату, обіцяючи дотримуватися їхніх звичаїв і привілеїв [35], але, на жаль, цього не розуміло чи не хотіло розуміти розгнуздане у своїх шляхетських вольностях польське магнатерство, яке, реалізовуючи свої плани закабалення українського народу, викликало його закономірний супротив, що закінчився розливом моря крові й приніс масу страждань обом народам.

   Віденський (1815) і Аахенський (1818) конгреси вперше  в міжнародній практиці ухвалили спеціальні постанови, що стосуються дипломатичних відносин і, зокрема, питання визначення старшинства дипломатичних представників. Ці політичні документи були першою спробою наділити юридичною силою і перетворити в норми міжнародного права деякі правила міжнародної ввічливості. Постанови Віденського та Аахенського конгресів, що визначили основу міжнародної протокольної практики, проіснували понад 150 років — аж до 1961 року, коли у Відні була підписана "Віденська конвенція про дипломатичні зносини".

   Нині "Віденська  конвенція про дипломатичні зносини" є базовим міжнародно-правовим документом, який регулює дипломатичну діяльність суб’єктів міжнародного права.

1.2. Загальна  характеристика і роль дипломатичного  протоколу в міжнародних відносинах