Сутність кредиту

Наслідком цього є значні курсові  втрати, головним чином найнезахищеніших суб’єктів фінансового ринку  — населення, та посилення недовіри до політичних сил, банківської системи  й національної валюти, відновлювати яку доведеться роками. Політичні  звинувачення на адресу банківської  системи поряд із несприятливим  розвитком процесів у світовій і  вітчизняній економіці були також  чинниками періодичного відновлення  відпливу депозитів і “знекровлення” банківської системи. Так, тенденція  відпливу депозитів жовтня-листопада 2008 року, яка дещо сповільнилася  у грудні, знову відновилася у  січні — березні 2009-го. Згідно з  розрахунками, проведеними за офіційними даними НБУ, у березні 2009 року загальний  обсяг депозитів у банківській  системі був меншим за обсяг депозитів  у вересні 2008-го на 26,23 млрд грн, або 7,7 %. При цьому депозити в національній валюті за шість місяців кризового  періоду зменшилися на 57,43 млрд грн (24,8 %), тоді як депозити в іноземній  валюті через курсову різницю  зросли на 31,21 млрд грн (28,9 %), а в перерахунку  за середньомісячним офіційним курсом НБУ їх відплив за цей період становив 4,2 млрд дол. США (18,8 %).

Іншим внутрішнім чинником, який формує несприятливе середовище реалізації монетарної політики, є періодичні спроби політичних зазіхань на операційну незалежність НБУ всупереч ст. 53 Закону України  “Про Національний банк України”, яка  гарантує невтручання органів законодавчої й виконавчої влади у виконання  функцій і повноважень Ради НБУ  та Правління НБУ. Відповідно до ст. 52 цього Закону за НБУ закріплено право підтримувати економічну політику Кабінету Міністрів України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України. Проте  в нашій країні вже так історично  склалося, що час від часу в умовах кризи повертається ганебна практика щодо посилення політичного тиску  на центральний банк з метою включення  “друкарського станка”. Додаткова  емісія національної валюти розглядається  як останнє джерело бюджетних  ресурсів в умовах спаду внутрішнього виробництва, зменшення податкових джерел наповнення бюджету і зростаючих витрат на подолання кризових явищ. Проте загальновідомим є те, що передумовою ефективності грошово-кредитної  політики центрального банку є його незалежність у проведенні своєї  політики. Нині знову мають місце  спроби обмежити операційну незалежність НБУ, що негативно позначається на ефективності його антикризових заходів і в подальшому може позначитися на неможливості утримання інфляційних процесів у прийнятних межах.

Зокрема, показовим прикладом втручання  в роботу банку була неконституційна  норма статей 84 і 86 Закону України  “Про Державний бюджет України на 2009 рік”. Відповідно до ст. 84 цього Закону “державні облігації України  підлягають обов’язковому викупу Національним банком України за їх номінальною  вартістю протягом трьох банківських  днів з дня надходження пропозиції щодо їх викупу від банків”. Така норма  прописувала механізм опосередкованого (прихованого) фінансування видатків держбюджету, здійснювати яке Нацбанку в прямій формі заборонено ст. 54 Закону України  “Про Національний банк України”. У  ст. 86 Закону України “Про Державний  бюджет України на 2009 рік” було визначено, що “у зв’язку з фінансово-економічною  кризою та з метою врегулювання ситуації на грошово-кредитному і валютному  ринках України встановити, що рефінансування комерційних банків здійснюється у  порядку, затвердженому Національним банком України разом із Кабінетом  Міністрів України”. Зазначена норма  є прямим втручанням у процес проведення грошово-кредитної політики, адже згідно з нею НБУ не мав законодавчого  права до розроблення спільно  з Кабінетом Міністрів положення  про рефінансування банків у період кризи здійснювати підтримку  ліквідності банків. Операції рефінансування не проводилися з 1 до 29 січня 2009 року (за винятком підтримання ліквідності  для реалізації програм фінансового  оздоровлення за рішеннями Правління  НБУ, прийнятими у 2008 році).

В умовах кризи ліквідності й  необхідності проведення валютних інтервенцій  НБУ з продажу валюти, який був  каналом вилучення гривні, наміри уряду взяти під контроль операції рефінансування призвели до неможливості виконання НБУ функції “кредитора останньої інстанції”, що не лише утруднило, а й паралізувало роботу окремих  банків. На нашу думку, в тому, що з 11-ти банків з тимчасовою адміністрацією в 7-ми вона була введена в січні  — лютому 2009 року не останню роль відіграло саме згадане законодавче  обмеження операційної діяльності НБУ. Крім того, на грошово-кредитному ринку мали місце й інші негативні  наслідки політичного втручання  в операційну діяльність центрального банку.

Через непроведення НБУ операцій рефінансування ставки за ними не оголошувалися, що позбавляло суб’єктів ринку орієнтирів щодо вартості кредитних ресурсів, а НБУ  — важелів впливу на формування процентних ставок на міжбанківському  ринку. Це унеможливлювало роботу процентного  каналу трансмісійного (передавального) механізму монетарної політики через  відсутність “імпульсу” в каналі, який мав би створюватися процентною політикою НБУ. Як наслідок, процентні  ставки на міжбанківському ринку  стали неконтрольованими, а діапазон їх волатильності в січні 2009 року становив 17,4—61,3 %. Слід зазначити, що через  неконституційність статті 84 і 86 Закону України “Про Державний бюджет України  на 2009 рік” були виключені в березні 2009 року на виконання рішення Конституційного  Суду України16. Водночас у чинному  законодавстві є й інші норми  законів, які слід також визнати  неконституційними, адже вони допускають втручання в операційну діяльність центрального банку, яке може негативно  позначитися на стабільності національної валюти. Йдеться про п. 2 ст. 2 Закону України “Про внесення змін до деяких законів України щодо запобігання  негативним наслідкам впливу світової фінансової кризи на розвиток агропромислового комплексу” та пп. 12 п. 4 розділу ІІІ  Закону України “Про запобігання  впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового  будівництва”, які зобов’язують НБУ  здійснювати довгострокове рефінансування банків для кредитування підприємств  галузей сільського господарства та будівництва. Зазначені норми суперечать ст. 1 Закону України “Про Національний банк України”, яким передбачено, що НБУ  має право, але не зобов’язаний, надавати кредити для рефінансування банку, якщо це не тягне за собою  ризиків для банківської системи. Практика емісійного кредитування НБУ  банків на цілі й напрями, що є пріоритетними  в той чи інший проміжок часу для  економіки країни, є неринковою. На жаль, Україна має досвід селективної  кредитної політики у 1992—1996-му, 2002-му і 2003—2004 роках.

Такий селективний механізм кредитування відіграв вагому роль у розкручуванні  гіперінфляції 1992—1996 років. Головною його проблемою залишається невчасне погашення й неповернення кредитів, що зумовлює перерозподіл емісійних  ресурсів, сеньйоражу та інфляційного податку на користь пріоритетних галузей і підприємств. Крім того, цільові кредити рефінансування “викривляють” ринковий механізм підтримання ліквідності, якому не властивий будь-який цільовий (галузевий) і довгостроковий характер (за винятком кредитів НБУ на підтримання ліквідності банків для реалізації програм фінансового оздоровлення). Метою операцій рефінансування є підтримка короткострокової ліквідності банків у разі виникнення тимчасових фінансових труднощів. Як показує світова практика, кредитам рефінансування центральних банків не притаманна функція ресурсопостачання для проведення основних операцій банків, у тому числі кредитних. Це пов’язано з особливостями дії трансмісійного (передавального) механізму монетарної політики: використання довгострокових інструментів регулювання ліквідності має розпорошений і не чітко виражений вплив на грошово-кредитний ринок, що не сприяє виконанню центральним банком функції забезпечення стабільності національної грошової одиниці. Крім цього, зазначені норми законодавства щодо необхідності НБУ рефінансувати банки, які кредитують пріоритетні галузі, ускладнюватимуть виконання ним умов програми “стенд-бай” Міжнародного валютного фонду, яка накладає жорсткі обмеження на зростання монетарної бази.

Таким чином, норми законодавства, що визначають засади цільового (галузевого) рефінансування Нацбанком, потребують скасування. В умовах ринкової економіки  регулювання кредитних відносин можливе лише ринковими інструментами  й методами. Необхідним є створення  таких умов бізнес-клімату, за яких кредитору (банку, інвестору) було б  вигідно спрямовувати кредитні ресурси  в ті чи інші напрями (галузі) за прийнятною для позичальника ціною. При цьому  тимчасові податкові пільги (кредиторам, приватним інвесторам, підприємствам) могли б стати важливим інструментом стимулювання кредитування й інвестування у пріоритетні напрями (галузі), що спроможні стати “антикризовим  локомотивом” для економіки України.

Підсумовуючи проведене дослідження, зазначимо, що середовище реалізації сучасної грошово-кредитної політики НБУ  формується чинниками, які в сукупності створюють вкрай складні умови  і знижують ефективність грошово-кредитної  політки в досягненні намічених  цілей. Створенню сприятливих умов виходу України з фінансово-економічної  кризи та підвищенню дієвості антикризових заходів центрального банку могли  б сприяти такі напрями вдосконалення  середовища реалізації монетарної політики:

1. Посилення координації бюджетної  та грошово-кредитної політики  шляхом: — удосконалення бюджетної  політики в напрямі зростання  видатків розвитку та ведення  поточних видатків на бездефіцитній  основі, що дасть змогу змістити  структуру видатків у бік збільшення  витрат на капітально-інфраструктурні  цілі; — удосконалення управління  та прогнозування руху коштів  на ЄКР, розміщеному в НБУ,  у напрямі усунення явищ “сезонності”  й масового витрачання коштів, зменшення на цій основі негативного  впливу цих чинників на ліквідність  банківської системи й інфляційні  процеси; — запровадження стимулюючої  державної політики, орієнтованої  на: структурну перебудову економіки;  розвиток внутрішнього виробництва  на інвестиційноінноваційній основі; модернізацію промислових підприємств  і виробництво ними не сировинної  продукції, а продукції кінцевого  споживання; зменшення енергозалежності  економіки; створення сприятливого  бізнес-клімату й податкових стимулів  для суб’єктів економіки, які  здійснюють інвестиції у пріоритетні  для виходу з кризи напрями,  тощо.

2. Удосконалення чинної законодавчо-нормативної  бази в напрямі: — посилення  захисту права власності й  унеможливлення проведення рейдерських  атак; — запровадження відповідальності  політиків, посадових осіб і  засобів масової інформації за  створення негативного інформаційного  середовища, яке руйнує підвалини  довіри до політики уряду, НБУ  та банківської системи; —  стимулювання економічними методами (вимогами) банків і корпоративного  сектору щодо зміни боргової  політики в напрямі орієнтації  на внутрішній ринок капіталів;  — недопустимості втручання в  операційну незалежність НБУ  через визначення прихованих  схем фінансування видатків державного  бюджету, встановлення умов “узгодження”  монетарних операцій з урядом, втручання у процес регулювання  грошово-кредитного ринку, визначення  вимог селективного рефінансування  банків на цілі, що є пріоритетними  в той чи інший проміжок  часу для економіки країни.

3. Запровадження дієвих механізмів  спостереження й регулювання  цін на активи з метою недопущення  тенденцій до їх переоцінки  та виникнення в майбутньому  криз через фінансові бульки.

4. Удосконалення системи винагороди  менеджерів банків, яка базувалася  б не лише на короткострокових  показниках прибутковості, які  спонукають до нарощення ризиків,  а й на показниках якості  активів і фінансової стабільності  банку. 

5. Проведення пропагандистської  державної соціальної піар-компанії, спрямованої на відновлення довіри  й повернення депозитів у банківську  систему та формування в населення  культури формування капіталу.

Заощаджувальна модель поведінки  населення нині є більш бажаною, ніж докризова споживацька модель “життя в кредит”. Вона дала б змогу  акумулювати банкам ресурси і  спрямувати їх на кредитування реального  сектору економіки та відновити  на цій основі конкурентоспроможне  внутрішнє виробництво, без наявності  якого стимулювання споживчого попиту населення бюджетною і кредитною  політикою призведе лише до відновлення  нарощення споживчого імпорту, дисбалансів  у платіжному балансі та інфляції. Зазначимо, що недооціненою в умовах кризи залишилася пропагандистська робота політиків щодо формування позитивних очікувань у населення та віри у спроможність країни розв’язати свої проблеми шляхом використання внутрішніх ресурсів і потенціалу.

РОЗДІЛ  3. ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ КРЕДИТНИХ ОПЕРАЦІЙ В УМОВАХ ВИХОДУ З КРИЗИ

Кредитування приватних осіб - ринковий сегмент, що динамічно розвивається. На нього виходить усе більше банків. І завдяки зростанню конкуренції  умови кредитування стають привабливішими для клієнтів.

Роздрібний ринок кредитування, попри підвищену порівняно з  оптовим трудомісткість операцій і  потребу в розвинутій мережі філіалів, приваблює банки обсягами та низьким  рівнем кредитного ризику. Чинниками  його динамічного розвитку впродовж трьох останніх років були: стабільність курсу національної валюти, підвищення платоспроможності громадян, зниження процентної ставки за кредитами, можливість надання кредитів у іноземній  валюті резидентам за операціями з  використанням карток міжнародних  платіжних систем.

З огляду на суб'єкт кредитування на роздрібному ринку фізичну особу висуваються особливі вимоги до позичальника, пакета документів для одержання кредиту та видів його забезпечення. Вони суттєво відрізняються від вимог до позичальників на оптовому ринку - юридичних осіб - і пов'язані з віком клієнта, станом його здоров'я, соціальною стабільністю.

Зростання обсягів коштів, залучених  банківською системою, крім підвищення рівня довіри до банків з боку економічних  суб'єктів та населення, висвітлило в інший бік - у які активи трансформується  приплив грошових ресурсів.

Аналіз тенденцій банківського кредитування за останні роки засвідчив, що у кредитній політиці банків відбулися  зміни - банки дедалі активніше нарощують  кредитні вкладення у сектор домогосподарств: починаючи 3 2005 року, темпи нарощування  кредитів домогосподарствами стабільно  перевищують темпи кредитування не фінансового сектору економіки.[20, с.31]