Сутність кредиту

Як показує світовий досвід, банківську кризу, для якої притаманний високий  рівень залежності від іноземних  запозичень, важко долати без втручання  МВФ.

Україна не стала винятком: неоптимальна структура платіжного балансу, від’ємне сальдо якого за поточними операціями покривалося надходженнями за фінансовим рахунком, тривалий час створювало загрози фінансовій стабільності країни. З вересня 2008 року ці загрози реалізувалися, і Україна змушена була звернутися за допомогою до МВФ для розв’язання  проблеми покриття дефіциту платіжного балансу. Наданню першого кредитного траншу МВФ у листопаді 2008-го передувало підписання Меморандуму України  та МВФ, відповідно до якого обов’язковими  для виконання є певні кількісні  показники (критерії ефективності) програми “стенд-бай” щодо дефіциту бюджету, грошової бази й чистих міжнародних резервів НБУ. В аспекті умов реалізації грошово-кредитної  політики ці вимоги МВФ є також  важливим обмежувальним зовнішнім  чинником, обов’язковість дотримання яких зумовлює необхідність проведення монетарної політики в межах “стель”  на грошову базу й валютні резерви  НБУ, які є доволі жорсткими. Щодо боргового чинника, то наприкінці І  півріччя 2008 року обсяг валового зовнішнього  боргу становив 97,5 млн дол. США.

Наприкінці року він збільшився до 103,2 млрд дол. (56,7 % ВВП). За розрахунками МВФ максимально допустимою сумою  зовнішнього боргу для країн  із низьким і середнім рівнями  доходів є сума на рівні 49,7 % ВВП. При перевищенні цього показника  надто високою є ймовірність  розгортання фінансових криз, що й  сталося в Україні. У структурі  зовнішнього боргу в докризовий період близько третини становив короткостроковий капітал, що, як відомо, має переважно спекулятивне походження, і восени 2008-го зміна напряму його руху була однією з багатьох причин девальвації курсу гривні. Нині особливе занепокоєння викликає сформована суб’єктна  структура зовнішнього боргу, в  якій станом на кінець 2008 року левова частка (81,3 %) належала приватному боргу — банківському сектору (38,2 %) та іншим секторам економіки (43,1 %).

Агресивна боргова політика саме цих  суб’єктів ринку призвела до того, що вони разом із позичальниками банківських  кредитів у іноземній валюті зазнали  найбільшого валютного ризику через  девальвацію обмінного курсу  долара, яка різко збільшила гривневе обслуговування боргу. Потреба в  чіткому дотриманні графіків платежів за зовнішніми запозиченнями періодично створює тиск на валютному ринку  з боку попиту боржників та зумовлює необхідність витрачати міжнародні резерви НБУ для проведення інтервенцій  із продажу іноземної валюти для  цілей погашення й обслуговування зовнішнього боргу. На окрему увагу  заслуговує боргова ситуація вітчизняних  банків, які в умовах кризи стали  заручниками ризикованої політики надмірних іноземних запозичень (потреби в них в умовах надлишкової  ліквідності банківської системи  у 2006 — на початку 2008 років не було), кредитної експансії та доларизації  кредитів. Валютні ризики, перекладені  банками на позичальників, сьогодні обернулися для кредиторів на кредитні ризики, проявом яких є масові неповернення кредитів в іноземній валюті, насамперед іпотечних та автокредитів, унаслідок  боргового навантаження, що для багатьох позичальників стало непосильним  через девальвацію гривні й відсутність  джерел доходів в іноземній валюті. З метою обмеження боргового  тиску на позичальників НБУ з  березня 2008 року запровадив валютні  аукціони, на яких продається валюта (за курсом НБУ, що нижче ринкового) банкам за заявками позичальників для погашення  кредитної заборгованості за валютними  кредитами в доларах та євро. Лише в березні 2009 року НБУ провів 6 валютних аукціонів для задоволення потреб клієнтів банків — фізичних осіб на загальну суму 254,5 млн дол. США та 1,8 млн євро.

Тривалий час уряд проводив соціально  орієнтовану бюджетну політику, спрямовану на нарощення доходів населення  темпами, що не відповідають темпам росту  економіки і продуктивності праці. Така політика була чинником зростання  інфляційних процесів, спричинених  стимулюванням попиту населення  в умовах відсутності належної вітчизняної  товарної пропозиції. Популістська політика уряду була також поштовхом для  зростання кредитної експансії  банків, для яких населення стало  більш кредитоспроможним суб’єктом  ринку. Окреме місце в явищі кредитної  експансії банків слід відвести відсутності у країні культури формування капіталу населенням. У засобах масової інформації модель “життя в кредит” подавалася як позитивна, що разом із низькою фінансовою освіченістю населення призвело до зростання його кредитної заборгованості в очікуванні подальшої тенденції росту доходів і незмінності в курсовій стабільності.

Державна політика стимулювання попиту населення, у тому числі банківським  кредитуванням, в умовах відсутності  конкурентоспроможної вітчизняної  товарної пропозиції зумовила зростання  споживчого імпорту та залучення  іноземного капіталу на його кредитування. Це негативно позначилося на розвитку вітчизняних товаровиробників через  зміцнення на ринку позицій іноземних  виробників і платіжному балансі  країни — через від’ємне сальдо торговельного балансу й накопичення  зовнішнього боргу. Крім цього, велика залежність економіки України від  імпорту сприяє проникненню до нашої  держави інфляції країн-партнерів  та ускладнює утримання цінової  стабільності Нацбанком України. Про  неузгодженість бюджетної та монетарної політики свідчить також факт недосконалого  управління і прогнозування руху коштів на Єдиному казначейському рахунку  уряду (ЄКР), розміщеному в НБУ. Це зумовлює проблему сезонності в накопиченні  й масовому непередбачуваному для  центрального банку витрачанні коштів із цього рахунку, що призводить до зростання ризиків ліквідності  банківської системи. Крім того, масове витрачання коштів ЄКР, яке відбувається здебільшого наприкінці року, зумовлює зростання обсягу готівки поза банками, в яку трансформуються кошти  з ЄКР, виплачені населенню, та провокує темпи росту монетарних агрегатів  та інфляційних процесів, які в  перші місяці нового року є традиційно вищими.

 Таким чином, можна стверджувати, що реалізація споживацько-боргової  моделі розвитку економіки поступово  руйнувала підвалини фінансової  стійкості України. Державний  бюджет, витрати якого складалися  переважно з поточних видатків (у 2007-му — на 96,3 %, у 2008-му  — на 97,8 %), позбавляв економіку  країни інвестиційно-інфраструктурних  засад розвитку. Капітальні видатки  держави мали тенденцію до  щорічного зменшення і у 2008 році становили 0,8 % проти 7,9 % у  2004-му, тобто поглиблювалась незбалансованість  між інвестиційними витратами  й витратами держбюджету на  споживання.

Держава вчасно не використала дев’ятирічний  період зростання ВВП, сприятливий  для глибокої структурної перебудови економіки та переорієнтації експортної моделі її розвитку на стимулювання розвитку внутрішнього виробництва і внутрішніх ринків збуту. Упущено період сприятливої  цінової кон’юнктури експорту для  стимулювання модернізації промислових  підприємств та їх переорієнтації з  сировинного експорту на виробництво  продукції кінцевого споживання з високою часткою доданої  вартості, зменшення енергозалежності й диверсифікацію ринків збуту. Науковці доводять: якщо в економіці періодично виникає переоцінка капіталу (фінансова  булька), вона тимчасово є механізмом бумів і криз, тоді як недооцінка капіталу призводить до тривалої стагнації  економіки чи окремих галузей. В  Україні стосовно сільськогосподарської  галузі тривалий час держава проводила  знищувальну політику: зволікалося  з проведенням структурних реформ; нерозв’язаною залишається проблема цінового диспаритету; земельний капітал  досі не бере участі у формуванні собівартості сільськогосподарської продукції; неефективними й бюрократичними є механізми державної підтримки  виробників, у тому числі через  цільові програми.

Дія цих факторів спричинила повний параліч “пріоритетної” галузі економіки: питома вага продукції сільського господарства у ВВП зменшилася з 28,9 % у 2002 році до 15,9 % у 2008-му. Водночас ця галузь в  умовах кризи є єдиною, показники  експорту продукції якої нині демонструють зростання. Поряд із цим зовсім іншою  була державна політика щодо будівельної  галузі: стимулюючі державні програми пільгового кредитування, відсутність  податку на нерухоме майно й відсутність  належних ринкових механізмів обмеження  росту цін на ринку нерухомості. У сукупності з іпотечним кредитуванням  це стимулювало переоцінку нерухомих  активів, особливо житла, роздувало  так звану іпотечну бульку. Внаслідок  цього галузь, яка в докризовий період демонструвала надприбутки  й високу привабливість інвестицій для суб’єктів економіки з  метою спекулятивного очікування зростання  вартості нерухомого майна, нині є джерелом проблем для держави.

Розв’язання зазначених проблем потребує витрачання коштів платників податків і нетрадиційних підходів з метою  розподілу втрат від “іпотечної бульки, що луснула” на всіх суб’єктів  економіки (державу, НБУ, банки, позичальників, інших суб’єктів економіки). Як наслідок, українське суспільство матиме від’ємний ефект багатства через зниження вартості активів і витрати, пов’язані з відновленням кредитоспроможності неплатоспроможних суб’єктів економіки й фінансових посередників. На нашу думку, цілком очевидним є те, що утримання стабільності національної валюти, у тому числі її курсової та інфляційної складових, лише інструментами й методами грошово-кредитної політики НБУ є непосильним завданням: національна валюта не може бути сильною, а фінансова стабільність тривалою у країні з майже непрацюючим внутрішнім виробництвом, розбалансованим платіжним балансом і неефективними механізмами державного регулювання.

Крім цього, ефективність грошово-кредитної  політики не може бути високою у  країні, де тривалий час проводилася  експансивна бюджетна політика всупереч необхідності попередження зростаючих інфляційних процесів. Усвідомлюючи інфляційні загрози, які несла в  собі експансивна бюджетна політика докризового періоду, що ґрунтувалась на засадах соціального популізму, НБУ змушений був проводити стриману грошово-кредитну політику: у 2008 році з 10 % до 12 % було підвищено облікову ставку, темпи зростання грошової бази й  маси становили відповідно 31,6 % і 29,9 % проти 46,0 % і 51,7 % у 2007-му. Слід зазначити, що поширення світової кризи в  Україні зумовило нові виклики для  грошово-кредитної політики: об’єктивна необхідність вливання значних обсягів  кредитів рефінансування НБУ для  подолання кризи ліквідності  банківської системи суперечила цілі досягнення цінової й курсової стабільності.

Антикризові заходи грошово-кредитної  політики НБУ балансувались на тонкій межі між суперечливими цілями: недопущення  краху платіжної системи та зростання  загроз стабільності національної валюти. Зазначені виклики посилили вимоги до гнучкості грошово-кредитної  політики, адже досягнення антикризової цілі щодо подолання кризи ліквідності, а також виконання основної функції  центрального банку — забезпечення стабільності національної валюти (складовими якої є цінова й курсова стабільність) — потребували застосування протилежних (за своїм впливом на ці показники) монетарних інструментів. Зокрема, на виконання функції “кредитора останньої  інстанції” в умовах кризи ліквідності  НБУ збільшив обсяги кредитів рефінансування. З вересня 2008 року до березня 2009-го регулятором було надано кредитів рефінансування на загальну суму 145,87 млрд грн .

Водночас проводилися операції зі стерилізації надлишкової ліквідності, потреба в яких була зумовлена  викривленнями на міжбанківському  ринку через недовіру банків один до одного та не діючий через це механізм перерозподілу надлишкової ліквідності. В результаті одні банки відчували  нестачу ліквідності, інші — її надлишок, який центральний банк змушений був  вилучати з метою унеможливлення її використання для проведення спекулятивних  операцій на валютному ринку. У цей  період НБУ провів стерилізаційних  операцій на загальну суму 29,68 млрд грн. За винятком операцій із мобілізації  надлишкової ліквідності банк надав  чистих кредитів рефінансування за цей  період на суму 116,19 млрд грн, а його позиція у регулюванні грошово-кредитного ринку з жовтня 2008 року змінилася  з чистого дебітора на чистого  кредитора. На виконання цілі щодо курсової стабілізації НБУ проводив активні  валютні інтервенції на валютному  ринку з продажу долара США: за вересень 2008 — березень 2009 років  на це було використано 14,85 млрд дол. США  міжнародних резервів України. З  вересня 2008-го операції НБУ на валютному  ринку були каналом вилучення  гривневої ліквідності на загальну суму, яка, за нашим перерахунком за середньомісячним офіційним курсом НБУ, становила 96,9 млрд грн. Слід зауважити, що утримання курсової стабільності гривні потребувало проведення значно більших валютних інтервенцій з  продажу долара. Проте це могло  б призвести до втрати міжнародних  резервів, неспроможності України фінансувати  від’ємне сальдо платіжного балансу  та неминучого дефолту за зовнішніми зобов’язаннями.

За таких умов економічно виправданою  була девальвація національної валюти, середньомісячний офіційний рівень якої змінився з 485,3 до 770,0 грн за 100 дол. США, тобто на 58,7 %. Зазначимо, що декілька років поспіль в Основних засадах  грошово-кредитної політики Національний банк зазначав, що в середньостроковій  перспективі орієнтується на перехід  до монетарного режиму, що ґрунтується  на ціновій стабільності. Саме в  докризовий період грошово-кредитна політика реалізовувалась у перехідному  періоді, протягом якого створювалися передумови для ефективного переходу до нового монетарного режиму. Однією з таких передумов є гнучкість  обмінного курсу. Для суб’єктів  економіки це означає, що НБУ не втручатиметься у процес курсоутворення на валютному ринку й обмінний курс національної валюти формуватиметься під дією попиту і пропозиції на ринку.

Незважаючи на офіційне проголошення намірів і практичні дії центрального банку щодо посилення гнучкості  курсоутворення, а також численні заходи, спрямовані на зменшення валютних дисбалансів у депозитно-кредитних  операціях банків, суб’єкти ринку (банки, корпоративний сектор, населення) продовжували нарощувати обсяги операцій в іноземній  валюті без хеджування валютних ризиків. Агресивна кредитно-боргова політика банків і корпоративного сектору, низька фінансова освіченість населення  та неусвідомлення ними валютних ризиків  призвели до значних збитків цих  суб’єктів від реалізації курсових ризиків унаслідок вимушеного прискореного переходу НБУ до гнучкого курсоутворення під впливом світової фінансової кризи. Серед негативних чинників середовища реалізації грошово-кредитної політики слід виділити схильність банків до спекуляцій на валютному ринку.

Така недалекоглядна політика повторюється в період криз і є не що інше, як “розхитування човна, в якому  ж вони й сидять”, оскільки хвилі  спекуляцій на обмінному курсі призводять до остаточної втрати довіри до банківської  системи. Щоб унеможливити спекулятивне нагнітання ситуацій на валютному ринку, НБУ змушений був тимчасово відмовитися  від запровадження наміченої  політики гнучкого курсоутворення та перейти з 29 грудня 2008 року по 8 травня 2009 року до фактично фіксованого офіційного обмінного курсу на рівні 7,70 грн  за дол. США. Негативним чинником умов реалізації грошово-кредитної політики є також політичний: відсутність  механізму притягнення до відповідальності політиків і посадових осіб за інформаційний негатив, що надає  можливість у нашій країні безкарно поширювати інформацію, яка підриває довіру до банківської системи, НБУ  та уряду. На нашу думку, цей чинник є чи не головним у здобутті Україною світового рекорду з девальвації  курсу національної валюти щодо долара США. Безконтрольне політичне нагнітання ситуації навколо НБУ, песимістичні популістські дискусії щодо шляхів подолання  кризи у банківській системі  й подальшої динаміки валютного  курсу активізують девальваційні  очікування та призводять до періодичного зростання ажіотажного попиту на готівкову валюту і спекулятивних  коливань ринкового обмінного курсу  гривні.