Інтеграція Ураїни у міжнародні валютні ринки

Відсутність після проголошення Україною державного суверенітету власної національної валюти, поетапний характер проведення грошової реформи та ряд інших  чинників обумовили запровадження  спочатку режиму внутрішньої конвертованості  національної грошової одиниці, що значною  мірою ускладнило валютний контроль. З того часу валютна політика України  зазнала значної еволюції - від  централізованого перерозподілу іноземної  валюти до повної конвертованості національної грошової одиниці за поточними операціями. Змінити оптимальний ритм цього руху дуже важко, оскільки збільшення відкритості економіки для міжнародного обміну з метою воліпшення стану справ у ній у далекій перспективі може у ближчій перспективі супроводжуватися сильно вираженою нестабільністю через незбалансованість різних секторів економіки. Міжнародні резерви можуть вичерпатися, виробництво - скортитися, а безробіття - зрости, якщо перехід до конвертованості національної валюти здійснювати дуже поспішно і без необхідних передумов.

У цьому контексті вибір обмінного  курсу національної валюти є особливо важливою складовою валютної політики.

Сьогодні для більшості країн  уже немає дилеми: регулювати чи не регулювати обмінний курс? Адже порушення  у фінансовій сфері почали викликати  суттєві зміни в структурі  економіки. Враховуючи, що результати валютної політики мають багато вимірів  впливу (це робить проблематичним вибір  оптимальних рішень для аналізу  можливостей, що відкриваються перед  країною, яка прагне макроекономічної стабільності), доцільно розглядати проблеми курсоутворення як реакцію на платіжний  дефіцит та динаміку курсу національної валюти.

Кожна країна має можливість вибору одного із п”яти основних варіантів  валютної стратегії:

1. Фінансування тимчасового платіжного дисбалансу шляхом змін у рівні резервування і грошових зобов”язань перед іншими країнами.
2. Валютний контроль у поєднанні з фіксованим валютним курсом.
3. Вільноплаваючий валютний курс.
4. Постійно фіксований валютний курс, на підтримку якого має бути зорієнтована вся внутрішня економіка.
5. Регульоване плавання валют.

На практиці вибір курсової політики ще вужчий. По-перше, це контроль за платіжними дисбалансами шляхом зменшення або  збільшення резервів може використовуватися  тільки тоді, коли самі дисбаланси мають  тимчасовий характер. По-друге, для  цього необхідно, щоб поточний валютний курс був стійким у довгостроковій перспективі і не потребував коригування  внутрішньої економіки для його підтримки. Тоді країна може просто профінансувати дисбаланс із резервів, подбавши про  те, щоб скорочення їх не позначилось  на пропозиції грошей на внутрішньому ринку, і чекати поповнення резервів після відновлення балансу та позитивного сальдо. Адже дуже ймовірно, що країна вичерпає свої валютні резерви (у випадку постійного дефіциту) або навпаки - накопичить недопустимо  надмірні резерви (при постійному позитивному  сальдо). Таким чином, рано чи пізно  доведеться вибирати інший спосіб вирішення  власних валютних проблем. Україна  має постійний дефіцит торговельного балансу (за даними на 2011 рік - він становив 1.5 млрд. доларів США), а також такий вплив базових утворюючих факторів (зокрема спад ВВП), котрі визначають динаміку валютного курсу національної грошової одиниці, яка в довготерміновому плані характеризується тенденцією до зниження, що робить неприйнятною для нашої країни зазначену модель.

Інша крайність - валютний контроль, коли уряд жорстко контролює усі  операції між країною та світом. Цей контроль пов”язаний із значними адміністративними і суспільними  витратами, навіть якщо застосовується з певною ефективністю.

Отже, вибір країнами курсового  режиму здебільшого є вибором  між фіксованим і плаваючим обмінним курсом. Регульоване плавання передбачає поступову зміну курсів валют  одночасно з проведенням внутрішніх макроекономічних перетворень. Як свідчить досвід минулого, успіх або провал запровадження того чи іншого режиму валютних курсів значною мірою залежить від сили різних потрясінь (зовнішніх чи внутрішніх), яких зазнавала економіка.

На початку гнучкість обмінного  курсу обумовлюється відсутністю  достатніх резервів, системою цін  у разі їх адміністрування (що перешкоджає  визначенню реального валютного  курсу), проблеми у фінансуванні дефіциту держбюджету. Однак коли практика та ринок дають змогу встановити урівноважений обмінний курс, коли вже забезпечено макроекономічну  стабілізацію, може виявитися доцільним  перехід до режиму регульованого  плавання або валютного курсу, фіксованого  відносно стабільної валюти чи кошика валют. Такий вибір має відповідати  вимогам адекватного економічного розвитку, стабільності цін і здатності  країни повністю обслуговувати свій зовнішній борг.

Встановлення режиму фіксованих курсів передбачає запровадження жорстких обмежень на здійснення національної грошово-кредитної політики залежно  від стану платіжного балансу  внаслідок впливу на грошову базу. До переваг режиму фіксованого валютного  курсу належить змога “гасити” внутрішні шоки, викликані надмірною  пропозицією національних грошей, що в свою чергу сприяє зниженню процентних ставок. Особливістю застосування цього  режиму є те, що він потребує значних  валютних резервів та дотримання жорсткої бюджетної дисципліни, оскільки фінансування банківською системою державного сектора  може посилити існуючі диспропорції у фінансування секторів економіки  та призвести до надто швидкого вичерпання резервів.

Курсова політика в Україні після  уніфікації у жовтні 1994 року валютного  курсу базувалася на застосуванні керованого валютного курсу, протягом останніх двох років - у межах коридору, спочатку неофіційного, а з другого півріччя 2011 року - оголошеного (1.7 - 1.9 грн. за долар США). Номінальний обмінний курс гривні за 2010 - 2011 рр. девальвував на 3.7%, з урахуванням рівня інфляції (49.8%) реальне його значення зросло на 46.1%. Показники чистих внутрішніх активів та грошова база згідно з економічною програмою уряд, яка підтримується кредитами стенд-бай, визначені відповідно як критерій ефективності та фінансовий маяк.

Встановлення режиму плаваючих  курсів дає змогу проводити незалежну  грошово-кредитну політику й оберігати  національну економіку від впливів  зовнішніх шоків шляхом коригування  валютного курсу. Однак за умов значної  залежності від імпорту (імпорт енергоносіїв становить близько 50 % від загального обсягу) та зовнішнього фінансування дефіциту платіжного балансу такі переваги для України існують лише теоретично. Тим більше, що, не маючи зобов”язань  у разі застосування режиму плаваючих  курсів щодо підтримки обмінного  курсу у визначених межах та тісного  узгодження грошово-кредитної, фіскальної політики і політики зовнішніх запозичень, НБУ був би змущений утримувати інфляцію на встановленому рівні за допомогою  ще жорсткішої грошово-кредитної політики. Так, загроза падіння курсу гривні у листопаді 1997 р. у зв”язку з  нестабільністю на світових фінансових ринках спонукала Національний банк вжити радикальних заходів для  обмеження пропозиції національних грошей (підвищення облікової, ломбардної ставок, резервних вимог тощо). Але  такі заходи можуть бути тільки тимчасовими, оскільки негативно впливають на виробництво і збільшують витрати  на обслуговування державного боргу. У  довготерміновому плані дії, спрямовані на підтрику стабільності грошово-кредитного та валютного ринків, мають пердбачати реформування бюджетної сфери та структури економіки в цілому, створення сприятливого інвестиційного клімату.

Отже, з огляду на стан економіки  України, для її уряду і центрального банку практично не існує альтернативи щодо проведення курсової політики: різка  зміна курсового режиму недоцільна.

Зважаючи на це, з метою більш  гнучкого реагування на негативні наслідки кризових явищ на світових фінансових ринках та контролю за станом внутрішнього валютного ринку уряд і Національний банк України визнали за доцільне підтримувати у 2012 р. обмінний курс у межах розширеного валютного коридору - 1.8 - 2.25 грн. за долар США.

Керуючись принципом послідовності  у здійсненні економічних перетвореь, уряд та Національний банк у 2009 році засобами бюджетної та грошово-кредитної політики забезпечували динаміку валютного курсу, яка виключає різкі коливання та враховує зміни купівельної спроможності національної валюти без застосування обмежень за поточними операціями платіжного балансу.

Для забезпечення задекларованої курсової політики було запроваджено комплекс заходів щодо прискорення структурних  реформ, змін у фіскальній політиці та зниження дефіциту державного бюджету.

Таким чином, валютний суверенітет  у поєднанні з правом резидентів вільно проводити зовнішню торгівлю залишає уряду досить обмежений  вибір заходів як у бюджетній, так і у валютній політиці.

Лише проведення збалансованої  внутрішньої фінансової політики може створити передумови для міжнародного співробітництва і на світовому, і на регіональному рівні.

Європейський приклад стосовно різних етапів такого підходу є особливо повчальним: він показує як співробітництво, налагоджене у сфері міжрегіональних  розрахунків Європейським платіжним  союзом, сприяло відкриттю європейських ринків, а по тому - створенню спільного  ринку, що згодом спричинилося до координації  грошової політики за допомогою європейської валютної системи і її механізму  валютних курсів, а тепер - до об”єднання у валютному союзі, який передбачає глибоку координацію у бюджетній  сфері.

Водночас слід зазначити, що цей  досвід (як і будь-який інший) неможливо  механічно застосувати для вирішення  аналогічних проблем на регіональному  рівні країнами СНД.

Кардинальне вирішення торговельно-економічних  та валютно-платіжних проблем в  інтересах усіх країн - учасниць економічного Союзу СНД можливе лише у разі створення цивілізованих ринкових умов торгівлі, поетапного та послідовного переходу від режиму вільної торгівлі до Митного союзу. Валютний союз є вищою формою економічної інтеграції і передбачає наявність відповідних умов для його успішної реалізації.

Однак навіть на першому етапі реалізації інтеграційних планів, в основу яких покладено угоду про вільну тогівлю  між країнами СНД 1994 року, виникають  суттєві труднощі внаслідок запровадження  списку винятків та обмежень. Щодо Митного  союзу, сформованого ще у листопаді 1995 р. Росією, Білоруссю, Казахстаном  та Киргистаном, які є основними  торговельними партнерами України (їх частка у загальному зовнішньоторговельному обороті нашої країни нині становить  близько половини усього обсягу), то приєднання до нього України, згідно з положеннями про створення  цього союзу пердбачає:

• визнання єдиного Митного тарифу РФ;
• введення справляння ПДВ та акцизного збору при експорті товарів до держав - учасниць СНД;
• відміну справляння ПДВ та акцизного збору при імпорті товарів із держав - учасниць СНД;
• зниження ставки ПДВ на основні продовольчі товари;
• незастосування квотування та ліцензування експорту (імпорту) товарів.

Оскільки у структурі експорту-імпорту  товарів країн СНД, зокрема України  та РФ є значні відмінності, такий  Митний союз репрезентуватиме прагнення  Російської Федерації створити в  межах СНД черговий механізм преференцій  насамперед для власної економіки. Ця проблема не є суто економічною. Передача Україною контролю над власними митним простором міждержавному  органу СНД стала б одним із чинників поступової втрати інтересу до неї з боку провідних країн  світу як до повноцінного правового  суб’єкта міжнародних економічних  відносин.

3. Міждержавний банк СНД

У січні 1993 року з метою розв’язання  платіжної кризи країнами СНД  було засновано Міждержавний банк (МДБ) для організації та здійснення багатосторонніх  міждержавних клірингових розрахунків  між центральними (національними) банками  країн СНД. Слід зауважити, що Угода  про створення МДБ має ознаки статуту валютного союзу і  визначає російський рубль як розрахункову (резервну) валюту в торгівлі між  країнами СНД. У жовтні 1994 р. підписано  Угоду про створення Платіжного союзу, згідно з якою МДБ є його спеціалізованими інститутом.

Від часу, коли Угода і Статут МДБ  набули чинності та сформувався його статутний капітал, фінансово-економічна ситуація в країнах СНД істотно  змінилася. На нинішньому етапі розвитку національних валютних ринків, коли міждержавні  розрахунки здійснюються комерційними банками через систему двосторонніх кореспондентських рахунків і більшість  країн СНД (Україна, Росія, Казахстан, Киргистан, Молдова, Вірменія, Грузія) ввели або готові ввести режим  конвертованості національних валют  за поточними операціями, потреби  у такій функції МДБ вже  немає.

За більш як чотири роки Міждержавний банк так і не розпочав діяльності, передбаченої статутними функціями, у  зв”язку з чим неодноразово порушувалося питання про денонсацію угоди  про його створення. Про це, зокрема, йшлося на засіданні Ради глав урядів Співдружності Незалежних Держав ще у вересні 1994 року.

Протягом 1995-1996 рр. було кілька безуспішних  спроб створити новий статут і  визначити нові функції Міждержавного  банку. З ініціативи МДБ на розгляд  глав урядів країн СНД у жовтні 1996 р. було подано “Протокол узгодження умов діяльності Міждержавного банку  в державах - учасницях СНД”. Уряд України його не підписав. Не підписали  Протокол також Азербайджан, Грузія, Казахстан, Туркменистан, Узбекистан.

Закріплені у протоколі функції  зводяться до повноважень, властивих  комерційному фінансово-кредитному інституту, і не можуть бути визначені самостійними статутними цілями Міждержавного банку. Так, протоколом передбачається, що клієнтами Банку можуть бути суб’єкти гомподарювання Сторін; за рішенням Ради Міждержавний банк може брати участь у капіталі підприємств, установ та організацій, створювати лізингові й інвестиційні компанії, а також відкривати рахунки у Кредитних організаціях Сторін та інших держав.

Оскільки вимоги національних законодавств країн - членів МДБ щодо контролю за діяльністю комерційних банків і  фінансово-кредитних інститутів згідно із зазначеним вище протоколом не поширюються  на установи МДБ, що розміщені на території  Сторін, то це може дестабілізувати  роботу банківських систем цих країн, зокрема України, і сприяти недобросовісній  конкуренції.